Богдан Гаврилишин: Мрійте, але велико мрійте, про великі речі

24 жовтня, на 91-році життя помер Богдан Гаврилишин. ”Українська правда” готувала текст про нього для проекту “Ядро нації” про правила життя видатних українців.

Ми вирішили опублікувати його сьогодні — в пам'ять про людину, яка вчилася все життя та змінила не одне покоління українців.

Зазвичай згадку прізвища Гаврилишин супроводжують епітетами: “Один із найвпливовіших українців у світі”, “консультант урядів”, “засновник бізнес-освіти в Україні”, “філантроп”.

Насправді, Гаврилишин вже давно — більше ніж видатний громадський діяч.

Він — явище. Герой українського епосу.

Викрадений німцями у 1944-му, підліток з українського села на Тернопільщині отримав освіту в Канаді, став економістом, довгі роки очолював Міжнародний інститут менеджменту в Женеві, консультував великі міжнародні компанії та уряди південноафриканських і азіатських країн, читав лекції більш ніж у 88 країнах.

Глобальний українець, чиї знання і навички були затребувані в багатьох країнах, тим не менш, усе життя, знайомлячись з іноземними дипломатами та бізнесменами, потискаючи їм руку, казав із гордістю: “Гаврилишин, українець”.

“ВЕЛИКО МРІЙТЕ”

Багато років приймальня Богдана Гаврилишина знаходилась на Інститутській, усього в кварталі від будівель Кабміну і Верховної Ради.

Його офіс схожий на велику старовинну квартиру, з дерев'яними шафами дореволюційного вигляду і таких же традицій, начищеним до блиску паркетом і якимось особливим духом інтелектуального життя.

Богдан Дмитрович до останнього вів активне громадське життя, його графік завжди був щільно розписаний.

Про те, що Гаврилишин — людина у поважному 90-річному віці і йому необхідний відпочинок, нагадувала хіба поява його секретарки, яка час від часу приносила склянку води й таблетку.

Тим не менш, у приймальні Гаврилишина були регулярні черги із юрби молодих людей, які із захопленням дивилися на нього.

Так було і того разу, коли ми в останнє завітали до нього в гості.

“Так, проходьте, будь ласка”, — говорить нам Богдан Дмитрович, потираючи долоні. За своє життя він дав, мабуть, тисячу інтерв'ю. І не приховує, що поспішає і не збирається довго відповідати на наші запитання. У його графіку на той день — ще зустрічі та консультації.

У Богдана Дмитровича, здається, невичерпний запас історій.

І поки ми сідаємо за круглий дерев'яний стіл, накритий білосніжною в'язаною скатертиною, він розповідає про дитячі роки, коли був членом організації патріотичного виховання “Пласт”.

Тоді “Пласт” підтримував митрополит Андрей Шептицький. Якось під час одного з літніх таборів митрополит відвідав табір пластунів і благословив кожного з дітей по черзі. Тоді маленькому Богданові здалося, що митрополит розгледів його душу.

Через роки, спілкуючись з багатьма відомими і впливовими людьми, Гаврилишин теж вишукував когось, хто міг би наблизитися до масштабу особистості митрополита Шептицького.

Таких людей, за його словами, було досить мало. Але та зустріч з Шептицьким була визначальна.

Як і ще один із дитячих спогадів Богдана Дмитровича.

“Одного разу мати дала бутерброди з домашньою шинкою до школи. Побачивши, якими очами на мене дивилися мої однокласники, я поділив бутерброди на маленькі частки, щоб кожному дістався хоча б кусочок. Так я вперше в житті відчув, що отримую набагато більше задоволення, коли ділюся чи щось віддаю”.

Він був наймолодшим з чотирьох дітей у звичайній родині бідних селян.

Його батько, який мав 6 класів освіти, під час Першої світової війни воював у складі австрійської армії та побував в Австрії, на Чехословаччини й у Північній Італії.

Звідти він повернувся з ідеєю, що люди на Галичині живуть бідно через відсутність знань. Тож дітям потрібно було дати перш за все гарну освіту. Тому батько Гаврилишина доклав багато зусиль і зробив все для втілення своєї мрії — щоб його діти отримали добрі знання.

Ця батькова ідея про цінність освіти пройшла скрізь все життя Гаврилишина. Він навчав багатьох, і сам продовжував весь час вчитися. “Вчуся від молодих людей, вони в нас фантастичні!”  — із захопленням казав Гаврилишин.

Його дитинство припало на буремні 20-30-ті роки.

Він пам'ятав і німецьку окупацію, і те, як НКВС-ники депортували українців в Сибір.

У небезпечному і нестабільному світі притулком для підлітка стали книги та мрії.

“У 12 років було дві мрії: одна — щоб стати вільною людиною, щоб на свій власний розсуд оцінювати, що є добро, а що зло, а друга — відкрити світ. І одна, й друга виглядала абсолютно абсурдно на той час. Але і одне, і друге стало можливим, — ділиться спогадами Гаврилишин, і його очі починають блищати, — тому на прикладі свого власного життя я кажу:

Мрійте, але велико мрійте, про великі речі“.

Йому було 18, коли німці заарештували його і його друзів за агітацію за вступ до УПА і відправили в німецький трудовий табір.

Було все — і важка праця, і голод, і навіть спроба втечі з табору.

А по закінченню війни — життя в Мюнхені, знов у таборі, для українців, яким було небезпечно повертатися до Радянського Союзу. І тоді 20-річний Гаврилишин вирішує переїхати до Канади, працювати лісорубом.

“БАГАТСТВО КРАЇНИ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ЯКОСТЕЙ ЛЮДЕЙ”

“Лісоруба-переселенця прийнято до університету Торонто”, — з таким заголовком вийшла одна з канадських газет, коли в 1948-му Богдан Гаврилишин вступив в університет в місті Торонто за спеціальністю “інженер”.

У той день у барі, де він підробляв офіціантом, і де в основному після робочого дня випивали лісоруби, клієнти раділи разом з ним, і навіть зібрали йому на навчання цілих 96 доларів.

Для них він став яскравим прикладом того, як слідувати своїй мрії про здобуття вищої освіти.

Перші роки навчання в університеті давалися важко. Однак бажання вчитись вивело його у найкращі студенти університету. Там же доля звела його з єдиною на все життя обраницею. По закінченню другого курсу він одружується з Леонідою, з якою щасливо проживе у шлюбі 66 років. У сім'ї троє дітей і шестеро онуків.

У Богдана Гаврилишина був особливий талант — в яке б середовище і складні обставини він не потрапляв, скрізь бачив можливості для свого розвитку.

Однією з перших компаній, в яку він був запрошений працювати як інженер після закінчення університету, була міжнародна компанія “Алкан”.

До складу входив власний Центр навчання менеджменту (далі по тексту ЦНМ — УП), що знаходився в Швейцарії. Там молодий Гаврилишин навчився менеджменту. А в 1957-му став викладачем.

Богдан Гаврилишин запровадив нові курси, які викладав особисто: з креативності, синектики, міжнародного бізнесу, геополітики. Він дуже цікавився інструментами поліпшення як особистої ефективності, так і ефективності соціальних груп, компаній та країн.

В 1968-м його призначили директором ЦНМ.

У 70-ті Гаврилишин вже був дуже успішним бізнес-тренером: крім свого інституту, читав лекції в Інституті гуманістичних студій в Аспені.

Протягом десятиліття він став членом трьох міжнародних організацій — Римський клуб, Міжнародна академія менеджменту, Світова академія мистецтва та науки.

Його знання і досвід допомогли урядам багатьох країн вирішувати конфліктні ситуації: Гаврилишин працював в Перу, Чилі, Венесуелі, Індії, Ірані, Японії та інших країнах.

“В 1979 році в Австралії був великий конфлікт між працівниками, особливо з профспілками, підприємствами і урядом. В той час Австралія була у небезпеці, бо вона була, по-перше, однією великою копальнею для різних компаній закордоном — там були вугільні запаси та інші корисні копалини; по-друге, вона була великим магазином, де проходив розпродаж японських продуктів. Одним словом, ключове питання на той час було таке: як Австралії стати більш конкурентоспроможною країною в світі?

Я був одним з тих, хто ініціював велику конференцію. Виступав на сцені опери Сіднея разом із віце-прем'єр-міністром, міністрами. Там були голови найбільших підприємств з первинного промислового сектору і сектору послуг, і там були президенти профспілок”, — згадував Гаврилишин.

Після трьох днів роботи він розробив висновки — певний план дій, який надрукували у найвпливовішій газеті Австралії.

Українцю Богдану Гаврилишину вдалося переконати австралійців, як за цих складних обставин перейти до співпраці, і чому протест — не ефективний метод боротьби за свої права.

Гаврилишин був співавтором концепції “сталого розвитку”, озвученої Римським клубом і прийнятої на озброєння багатьма європейськими країнами при формулюванні національних політик.

В 1980 році він написав звіт для Римського клубу: “До ефективних суспільств: Дороговказівки в майбутнє”, який пізніше було видано дев’ятьма мовами.

Що значить ефективна країна? Це такий уклад життя, при якому наріжним каменем ставиться розвиток екосистеми — людини, бізнесу та природи, де кожне управлінське рішення приймається з урахуванням інтересів наступних поколінь, відповідав Гаврилишин.

Які є показники, характеристики ефективної країни? Вчений вважав, що їх чотири.

1) повна політична свобода;

2) певний рівень економічного добробуту для цілого населення. Себто, можуть бути багаті, але маємо й бідних;

3) соціальна справедливість: освіта, охорона здоров'я, пенсії;

4) симбіоз з біосферою, з навколишнім середовищем — а не експлуатація, руйнація, засмічення.

Збалансований розвиток екосистеми — це те, чим Гаврилишин займався в Україні останні 30 років.

Саме тому він продовжував вірити в реформи в Україні, незважаючи на те, що міг би знайти мільйон приводів для критики.

“Ви просто поки мало живете. А я спостерігаю Україну вже дуже довго. І скажу вам, що сталось колосальне ментальне зрушення”, — заспокоював він “Українську правду”.

“УКРАЇНЦІ ПОКИ ЩО ЗАМАЛО ЗНАЮТЬ ПРО РІЗНІ ЕКОНОМІЧНІ СИСТЕМИ, АЛЕ В НИХ ДУЖЕ ГАРНІ МІЗКИ”

В 1970-х роках до Гаврилишина, тоді ще директора Центру навчання менеджменту, звернувся голова “Державного комітету з питань науки і техніки” СРСР Джермен Гвішиані з пропозицією бартерного обміну — він буде делегувати кілька осіб на менеджерські програми до ЦНМ, а ЦНМ буде відправляти своїх студентів на стажування до Радянського Союзу.

І в 1971 році Гаврилишин у рамках співробітництва з СРСР вперше після стількох років розлуки побував в Україні.

Вже тоді він передбачив розпад Радянського Союзу і потребу в управлінцях з новим типом мислення, яких необхідно буде готувати.

За кілька поїздок він налагодив зв'язок з ключовими людьми в науковій і промисловій сферах.

Богдан Гаврилишин був знайомий з Михайлом Горбачовим, навіть проводив з ним конференцію “Майбутнє Російської Федерації”.

Протягом останніх майже трьох десятиліть Гаврилишин активно вкладався у розвиток молодих українців.

У 1988 році він почав мріяти про відкриття філії Міжнародного інституту бізнесу в Україні (так був перейменований ЦНМ у 1981-му), щоб закласти “управлінський фундамент” для пострадянської економіки.

Гаврилишин також підтримував створення студентської організації AIESEC в Україні.

Також завдяки йому свій фонд в Україні відкрив Джордж Сорос, Гаврилишин деякий час очолював “Відродження”.

У 2010 році він заснував свій власний благодійний фонд. Його місією була підготовка критичної маси молодих українців, які б на власному досвіді вивчали, як функціонують найкращі країни Європи — щоб утворити критичну масу людей, що трансформують Україну.

Фонд Гаврилишина фінансував програму “Молодь змінить Україну”, у рамках якої понад 80 груп молодих людей у віці від 20 до 35 років з'їздили в освітні відрядження в одну з шести ефективних країн. На думку Гаврилишина, до таких країн належали Австрія, Німеччина, Норвегія, Швейцарія, Швеція, Польща.

“Українці поки що замало знають про різні економічні системи, але в них дуже гарні мізки”, — пояснював Гаврилишин та додавав:

“Виросте нова генерація, вони вивчать приклади ефективних країн, оберуть найкращі складові для політичної і соціального створення нашої системи. І вони зроблять Україні ефективнішою країною”.

...Маленький, але такий великий та ефективний українець Гаврилишин на прощання сказав:

“От я не геній, але зробив багато. Змінив долю декількох країн. Я не є винятково талановитим”.

Анастасія РІНГІС, Дмитро ЛАРІН