Бачу шанс на реальні економічні реформи

Вперше за роки незалежності уряд наважився на зменшення податкового тиску.

Не просто на “заморожування” видатків, як у кризу 2008-2009 років, а на повноцінне болюче зрізання витрат.

Запитаєте, чому тут радіти? Є, як мінімум, три причини вітати такий рішучий крок.

1. Бюджетна економія — це профілактика девальвації.

Зараз знову усіх турбує валютний курс. Звучить питання: чого чекати?

Хотів би нагадати грудень 2014 року, коли ми з колегами намагалися застерегти від ухвалення бюджету із значною емісійною складовою.

На той момент не було мужності визнати, що великі дефіцити та співчуття до бюджетників — це хибний шлях. Результат не змусив себе чекати: вже у лютому країна пережила новий валютний шок.

Зараз ми в аналогічній ситуації. Продовжувати, як є, можна лише за рахунок друкування гривні та без МВФ, і тоді ми ніколи не досягнемо девальваційного дна.

2. Зелене світло податковим реформам.

Не буду дискутувати, яка податкова реформа краща. На моє глибоке переконання, жодна реформа не має шансу, допоки бюджетні зобов'язання — на рівні 50% ВВП.

Чому так? Дуже просто.

Уявіть себе головою уряду — прізвище тут не важливе. Вам потрібно годувати багатомільйонну країну бюджетників. При цьому ваше майбутнє — ви так вважаєте — залежить від того, наскільки ці бюджетники будуть задоволені. Однак єдина гарантія, що всі будуть нагодовані, — ручне управління податковими органами.

Так, в теорії, якщо не давити бізнес, він буде платити більше, але то в теорії, а годувати людей вам потрібно тут і зараз. Як ви думаєте, коли в таких умовах відбудеться реальна реформа податкового адміністрування? Саме тому зниження видатків завжди буде базовою умовою успішної податкової реформи.

3. Упорядкування видатків.

Ефективність бюджетних витрат — давня сумна історія. Є дуже гарні ініціативи на зразок системи електронних закупівель Prozorro. Але основна неефективність у громадських фінансах пов'язана з відсталими моделями суспільних відносин.

Я говорю про бюджетника, який отримує мізерну зарплату і вдає, що працює.

Я говорю про викладачів вузів, які йдуть викладати, маючи на увазі, що будуть “додаткові заняття”.

Я говорю про керівників бюджетних установ, які орієнтуються не на якість послуг, а на кількість ліжкомісць чи площу школи, бо саме за це їм виділяють субвенцію.

Змінити цю закостенілу систему без бюджетного шоку майже неможливо. 25 років незалежності — яскравий цьому приклад.

Саме тому коли я чую, що Мінфін нарешті наважився зменшити витрати, я розумію, що це наш реальний шанс. Це не гарантія нашого успіху, але це те, без чого неможливі жодні реальні економічні реформи в Україні.

Дмитро БОЯРЧУК, CASE Ukraine