Арсеній Яценюк: політичний портрет

Це — специфічне покоління політиків. І специфіка цього покоління полягає в кількох моментах. По-перше, ці люди не брали активної участі в революційних процесах 1989-1991—го років. Вони прийшли в доросле життя після розпаду СРСР і не мають глибоких рудиментів комуністичної ідеологічно-пропагандистської системи. Більшість із них навіть не встигли вступити до Комсомолу. Тому це — представники “покоління піонерів”, яке не те що на екс-комуністів — на колишніх комсомольців дивиться як на мамонтів чи динозаврів. По-друге, це покоління, позбавлене ідеалістичного підходу до життя, орієнтирів та розуміння віддаленої перспективи. Серед політиків цього вікового проміжку дуже багато тих, хто формувався в умовах економічної кризи початку 90-х і вийшов нагору завдяки фактору “природного відбору”: у когось були впливові батьки, у когось — зв’язки, у когось — голова на плечах. По-третє, це було перше покоління, в якому служба в армії (як і взагалі служба) не вважалися священним обов’язком — навпаки, це було покоління, яке всім своїм видом протиставлялося будь-яким зобов’язанням перед державою, суспільством тощо. Патріотизм перестав бути елементом modus vivendi. Бути патріотом для цього покоління було не комільфо. Розрахунок, “мета виправдовує засоби”, всеїдність, сліпа орієнтація на західний спосіб життя без розуміння основ цього самого способу, гроші та влада як замінник ідеології — ось ті основні моменти, які в 90-х багатьох лякали, а сьогодні окреслюються словом “прагматизм”.

Яценюк — це репрезентант покоління “прагматиків” у політичній площині. При цьому він не просто прагматик — він один з найуспішніших вихідців із Західної України, з найменшої її частини — Буковини. У мене є бажання написати книгу про Арсенія Яценюка, яка би стала дослідженням покоління “семидесятників” в українській політиці. Але це, напевне, згодом. Зараз обмежуся лише дослідженням деяких моментів з життя Яценюка, які дозволяють зробити штрихи до портрету.

***

Арсеній Яценюк народився 22 травня 1974 року у Чернівцях. Його батьки — викладачі Чернівецького університету імені Ю.Федьковича. Свого часу батько Арсенія Петровича, Петро Іванович Яценюк, був моїм викладачем і викладав історію СРСР (період від Петра Першого до Миколи Другого). Чудовий лектор, ерудит, доволі суворий і вимогливий викладач, він був заступником декана історичного факультету у той час, коли там навчалися такі відомі особи, як Данило Яневський, Влад Каськів, Анатолій Круглашов, Сергій Рудик, Василь Філіпчук та інші. Мати Арсенія викладала французьку мову у тому ж університеті, походила з Гуцульщини і була племінницею відомого діяча бандерівської ОУН Петра Мірчука — одного з головних істориків націоналістичного руху. Попри інсинуації, у Яценюка не простежується єврейське коріння.

У 1991 році Арсеній Яценюк закінчує зі срібною медаллю гімназію і вступає на щойно створений юридичний факультет Чернівецького університету (декан — професор Петро Пацурківський).

Початкам своєї кар’єри Яценюк може завдячувати губернатору області Івану Гнатишину. Син доцента Чернівецького університету, 18-річний Арсеній Яценюк (Петро Іванович Яценюк у той час, коли я навчався на історичному факультеті, був заступником декана і викладав у мене Історію СРСР) подружився з сином губернатора (представника Президента) Валентином Гнатишиним. Разом вони створили фірму “ЮрЕк Лтд.”, що надавала юридичні консультації. Те, що чернівецькі Гнатишини були родичами 24-го генерал-губернатора Канади Рамона Гнатишина (одного з найбільших лобістів незалежної України у світі), відкривало широкі перспективи і давало серйозний “дах” для розвитку фірми: прямі виходи на вертикаль влади аж до оточення президента Кравчука включно. Скоро у фірми з’явилися поважні клієнти (серед яких, для прикладу, був і нинішній губернатор Чернівецької області Михайло Папієв, на той час — голова ВО “Альянс”).

Зрештою, як розповідають у Чернівцях, Арсенію Яценюку довелося неодноразово бувати у доволі складних ситуаціях, відомим старшому поколінню з власного досвіду, а молодшому — з фільмів типу “Бригада”. Робота юрисконсульта на початку 90-х — та ще й у регіоні з вагомим впливом факторів ринку “Калинівський”, контрабанди та кордону — це робота в умовах підвищеного ризику. Додайте ще й той момент, що 90-ті — це час активного розподілу ринку, коли юрисконсульти займалися вирішенням приватизаційних питань…

У середині 90-х Арсеній Яценюк починає працювати з середовищем генерала Віктора Короля — майбутнього народного депутата і кандидата на пост глави СБУ (в часи Віктора Ющенка), а на той час заступника міністра внутрішніх справ України та начальника податкової міліції. У Чернівцях відверто говорять про те, що Король на деякий час зміг взяти під свій контроль практично всі сфери впливу в області — включно з контролем над організованими злочинними угрупованнями, владою, бізнесом. “Некоронований Король Буковини” — так напівжартома говорили про нього чернівчани. Паралельно Яценюк працював з людьми з групи покійного нині Ігоря Плужнікова, вихідця з Буковини і одного з лідерів СДПУ (о) (до речі, до групи Плужнікова, який перебував у внутрішньопартійній опозиції до Віктора Медведчука, належали також і Олександр Зінченко та Михайло Папієв, а також — до певної міри — Віктор Король).

У 1998 році, коли Віктор Король став народним депутатом України, Яценюк стає його помічником-консультантом і переїздить до Києва. Він перекваліфіковується з юристів у економісти (консультант кредитного відділу банку “Аваль”), далі стає радником голови правління банку. Банк “Аваль”, що належав близькому другу Плужнікова і Зінченка Федору Шпигу (у 80-х роках — керуючий справами ЛКСМУ, у той час як Олександр Зінченко робив стрімку кар’єру від секретаря комітету комсомолу Чернівецького університету до другого секретаря ЦК ВЛКСМ, а брат Плужнікова — від секретаря парткому Чернівецького університету до секретаря ЦК КПУ). Все пов’язано дуже і дуже тісними нитками: Чернівецька область завжди була кузнею кадрів для української номенклатури. При населенні менше 1 мільйона чоловік область продукувала в кілька разів більше кадрів для управлінської сфери, ніж області-гіганти! Недаремно у Києві декілька років тому говорили про “буковинський клан”.

Є у біографії Арсена Петровича свої “скелети у шафі”. Наприклад, авалівські працівники стверджують, що Яценюк ніколи не працював заступником голови правління банку “Аваль”, і що відповідний штамп у трудовій книжці ставився постфактум, для того, щоби обґрунтувати саму можливість призначення молодого яппі на посаду заступника голови правління Національного банку України. Проте, думаю, це не справа даної статті — розбиратися у таких тонких хитросплетеннях.

***

Яценюк з самого початку своєї кар’єри звик до того, що його “ведуть”, вчасно підставляють плече і вчасно забезпечують “дах”. У цьому плані він дуже подібний до Віктора Ющенка: та ж астенічна натура (швидко втомлюється, не любить перенапружуватися, контакт з людьми сприймає як вимушений крок тощо), той самий “комплекс пошуку батька”, те ж саме потрапляння в залежність — емоційну та інтелектуальну — від сильніших за нього, та ж схильність до месіанства… Яценюка дуже легко вивести з себе, якщо переводити дискусію з теоретичної площини у практичну. Він починає губитися і робити помилки. У червні 2010 року на програмі Савіка Шустера Яценюк багато і розлого говорив про місцеві вибори, закон Єфремова і про те, як влада намагається встановити контроль над громадами. Тут же він почав патетично проповідувати захист інтересів представників місцевого самоврядування від сваволі центру. І раптом один із громадських діячів, одесит Олексій Гончаренко задав йому питання: “Арсене Петровичу! Це все чудово. Але чому ви не голосували за жоден документ, пов´язаний з функціонуванням місцевого самоврядування? Я підняв усі документи, що голосувалися протягом роботи цієї Верховної Ради і які стосуються функціонування місцевих органів влади. Всюди: Яценюк — не голосував, Яценюк — відсутній і т.д.”. Арсеній Петрович одразу ж був нокаутований. Він не мав що відповісти, почав нести відверті дурниці і програв. Тримати удар йому важко. Він не здатен на ефектні експромти — він майстер домашніх заготовок.

19 вересня 2001 року Арсенія Яценюка призначають міністром економіки Криму. Йому лише 27 років. Навряд чи це призначення було ініціативою прем’єр-міністра Криму Валерія Горбатова. Валерій Миронович — людина доволі консервативна у своїх поглядах. До того ж Яценюк не мав досвіду роботи на керівних посадах. Більше того: диплом економіста за спеціальністю “облік та аудит” (друга вища освіта) він отримав за три місяці до свого призначення на міністерську посаду. Зрештою, на посаді міністра економіки Криму Арсеній Яценюк не проявив надзвичайних досягнень. Він був висуванцем однієї з лобістських груп (групи Плужнікова) і цим визначалися і його статус, і його повноваження, і його місія. Сам Арсеній Петрович говорив, що з Горбатовим бачився двічі — один раз пообідав з ним у ресторані, а другий раз тоді, коли Горбатов запросив його на посаду міністра. Виглядає не надто переконливо. Тобто, можна припустити, що Горбатову порекомендували Яценюка? Також Яценюк з гордістю говорить про те, що під час роботи в Криму розмовляв з усіма підлеглими та міністрами виключно українською мовою. До речі, саме у цей час у Криму з’являється чималий “десант” буковинців: представником президента в Криму було призначено Геннадія Москаля (ще одного соратника Короля), кримський “Титан” очолює колишній перший секретар Чернівецького обкому КПУ Євген Дмітрієв (ще одна зв’язка з Плужніковим і пізніший місток до Дмитра Фірташа), наступником Яценюка на посту міністра економіки стає Володимир Куліш — колишній буковинський комсомольський діяч, а згодом — губернатор Чернівецької області.

Яценюк не довго перебував на своїй посаді в Криму. У січні 2003 року його переводять до Києва, в Національний банк України — заступником голови. Кажуть, Володимир Стельмах був не в захопленні від такого призначення: у Яценюка не було досвіду роботи в банківській сфері. “Аваль” в розрахунок не беремо. Яценюк — не банкір. У Нацбанку його розглядали виключно як креатуру СДПУ (о) і ставлення до нього було відповідним. Проте саме тут Яценюк проявив свої менеджерські якості. Плюс до всього у нього було бажання вчитися — і він вчився, наполегливо і ретельно.

Коли у квітні 2004 року було прийнято рішення про те, що Сергій Тігіпко — тодішній голова Нацбанку — має очолити штаб Віктора Януковича на президентських виборах, було запропоновано, щоби виконуючим обов’язки голови Нацбанку став саме Арсеній Яценюк. Зламати спротив “старих банкірів” зміг всесильний Віктор Медведчук, вплив якого на ситуацію в країні був безмежним. Президент Кучма не став сперечатися — він не мав заперечень щодо Яценюка. Так 30-річний Яценюк, по суті, очолив Нацбанк.

Сам Арсеній Петрович говорить про те, що його заслугою було втримання гривні в нелегкі часи осені 2004 року. Можливо, в цих словах є резон, але реалії такі, що заслуга була колективною. Поруч з Яценюком була досвідчена команда фахівців-банкірів, яка й не дозволила політичній кризі в країні перерости в кризу економічну та кризу фінансову. Є ще один момент: Яценюкові згодом закидали те, що на посту в.о. голови Нацбанку він відверто лобіював інтереси Петра Порошенка та його банку “Мрія” — Нестор Шуфрич згодом пред’являв відповідні документи. Зрештою, дружба Яценюка і Порошенка ні для кого не є секретом.

У своєму інтерв´ю журналу “Профіль” у 2007 році Яценюк доволі самовпевнено заявляв: “Я у “світову економічну еліту” влився ще у 2003 році, коли познайомився з Аланом Грінспеном, одним із найстаріших голів Федеральної резервної системи США. У мене навіть його фотографія є! Я ж тоді працював першим заступником голови Нацбанку, а світова економічна еліта — саме в банківській сфері”.

***

Після Помаранчевої революції Яценюк відправився у “почесне заслання” в Одеську область. Для Віктора Ющенка Одеса мислилася як такий собі “український Сибір” для заслання неблагонадійних. Скажімо, влітку 2005 року він відправив туди Івана Плачкова, який, на його думку, “проштрафився”. Під впливом Стельмаха Ющенко зміг сформувати не зовсім добре враження про “молодого вискочку” Яценюка — ставленика Медведчука. Захистити Яценюка від цілковитого забуття зміг, очевидно, Зінченко — на той час Державний Секретар України. Та й Плужніков, що почав вести переговори з новою владою про умови співпраці, теж мав якісь впливи. Щоправда, в ході цих переговорів Плужніков захворів і помер — за офіційними даними, від цирозу печінки. Яценюк залишився без “батька” і “наставника”.

Історія про те, яким чином Яценюк зміг знову потрапити у фавор до Президента, доволі туманна. Однак у жовтні 2005 року він повертається до Києва — в якості міністра економіки України в уряді Юрія Єханурова. І тоді ж у численних інтерв´ю починає заявляти про свої амбіції. “Я — спадковий адміністратор, виходець із професорсько-викладацької сім´ї. Так що навики управлінця мені, можна сказати, дісталися у спадок” (“Власть денег”). “Я, молодий і дурний, буду рватися на передній фланг. Я повинен кожен день доводити собі і оточенню, що вартий цього місця. І завдяки цьому впевнений, що у нас щось обов8язково вийде. Я не маю права підвести президента. Я прийшов не для того, щоби мести по сусікам, взяти і вкрасти. Я дуже дорого коштую” (“Дзеркало тижня”).

Яскравих кроків на цій посаді Яценюк не продемонстрував, проте увагу до себе зміг прикути. Сам Яценюк вважає, що головним досягненням його на посту міністра економіки стали домовленості щодо вступу України до Світової організації торгівлі. Дійсно, саме у 2005—2006 роках відбулися основні переговори з країнами-членами СОТ, але навіть на момент відставки Яценюка залишалися неврегульованими питання з рядом країн. Реально Україна стала членом СОТ лише у лютому 2008 року.

У грудні 2005 року розглядалося питання про включення Арсенія Яценюка до списку Народного Блоку Литвина на виборах до Верховної Ради. Перша п´ятірка, запропонована штабом Блоку, мала виглядати наступним чином: 1. В.Литвин, 2. І.Єремеєв, 3. А.Яценюк, 4. О.Шлапак, 5. І.Юшко. Тобто, п´ятірка економістів-реформаторів, які мали би вселяти надію в загал і контрастувати із пустодзвонами революційної доби. Однак напередодні з´їзду партії, на якому мали затверджувати список, Володимир Литвин волюнтаристським способом затвердив список: 1. В.Литвин, 2. С.Ротару, 3. Л.Каденюк, 4. В.Смолій, 5. В.Маляренко.

Цей епізод показує, що вже у 2005 році почав формуватися імідж Яценюка як “перспективного політика”, на якого варто орієнтуватися. Однак Яценюк не помітив, як він став “вічно перспективним”. Така тонка матерія, як перспективність, перестає працювати доволі швидко. Перспективність повинна виливатися у хоча б якісь результати. Результатів у Яценюка, на жаль, немає. Комплекс вундеркінда перестає діяти, коли вундеркінд дорослішає. 35 років — це межа, до якої можна жити авансами. Потім починається період, коли необхідно демонструвати віддачу. Яценюк перетворився на вічно молодого і вічно перспективного — і саме так сприймається загалом.

Журнал “Фокус”, підводячи результати міністерської діяльності Яценюка, писав: “Попрацювавши майже рік на посаді міністра, Яценюк встиг накликати на себе немало критики, зокрема, за прорахунки в прогнозах, що стали основою бюджет-2006. Звинувачували міністра економіки і в кризах першого півріччя, і в “здачі” інтересів України по СОТ. Не схвалювали критики Яценюка і його дивний зв’язок з Віктором Пінчуком. Наприклад, на Всесвітньому економічному форумі в Давосі у січні 2006 року від України були присутні лише власник “Інтерпайпу” та запрошений ним у приватному порядку Арсеній Яценюк”.

Після того, як у серпні 2006 року було сформовано уряд на чолі з Віктором Януковичем, Арсеній Яценюк склав свої повноваження міністра і перейшов на роботу до Секретаріату Президента — першим заступником голови. Буквально за кілька тижнів голову Секретаріату Олега Рибачука було замінено на Віктора Балогу. Це означало, що Секретаріат перетворюється на орган боротьби і протистояння з урядом. Яценюк мав бути одним із кураторів цієї боротьби. Окрім всього іншого, це призначення означало те, що він потрапив у фавор до Віктора Ющенка. Цілком ймовірно, що Ющенко побачив у Яценюкові рідну душу. В інтерв´ю журналу “Фокус” Ющенко говорив: “Цю людину я знаю вже багато років. Багато що з того, що відбувалося у його кар´єрі, було завдяки моїм рішенням. Тому що я впевнений: це перспективний, великий політик, який потрібний Україні, нації. Європейського типу, з гумором, з фантазією. Це вже молоде покоління”.

Діяльність Яценюка та Балоги у Секретаріаті Президента — це історія протистояння з урядом, історія жорсткої боротьби з виконавчою гілкою влади. Результат — достроковий розпуск парламенту (без забезпечення додаткової легітимності цього рішення). Щоправда, за десять днів до оголошення Указу Президента про розпуск Верховної Ради Арсеній Яценюк отримав нове призначення : він став міністром закордонних справ України.

Цьому призначенню передувало звільнення з міністерської посади Бориса Тарасюка і дві невдалі спроби Віктора Ющенка добитися призначення Володимира Огризка. Огризко, відомий як прихильник євроатлантичного вектору, був неприйнятний для Партії регіонів. Яценюк поводив себе більш обережно, зокрема, заявляючи про те, що Росія — надто великий партнер для того, щоби його ігнорувати. Деякі колеги Яценюка були доволі обережними у його оцінках. Скажімо, народний депутат Андрій Шевченко (БЮТ) говорив про нього як “більше прозахідного, ніж проросійського політика”. Тобто, не однозначно прозахідного. Економіку Яценюк вважав пріоритетом зовнішньої діяльності. Він обіцяв проводити реалістичну, прогнозовану та прагматичну зовнішню політику, припинити непотрібні конфронтації та зробити наголос на євроінтеграції. Як результат — за нього проголосували 426 народних депутатів із 450.

Перший же візит Яценюка до Брюсселя показав, що він — “сирий” міністр, який мало розуміється на дипломатичних тонкощах. Сенсацією стала відповідь Яценюка на питання про те, яку позицію займає Україна по проблемі незалежності Косово. Він відповів, що позиція України повністю співпадає з позицією Європейського Союзу. При цьому навіть не здогадувався, що починаючи з 1999 року Україна займала з даного питання власну позицію, яка не допускала проголошення незалежності Косово, оскільки це суперечило би Гельсінкським домовленостям та створювало небезпечний прецедент. До того ж власна позиція по Косово давала низку переваг українській дипломатії на переговорах з інших питань. Очевидно, цю заяву Яценюка зустріли як сенсацію.

Проте не можна згадати інших серйозних здобутків на цьому посту. Яценюк зіштовхнувся з тихою опозиційністю з боку дипломатичного корпусу, який бачив у новому міністрі вискочку та непрофесійного керівника. Спроби Яценюка викликати до себе дипломатів зі стажем і повчати їх викликали сміх та роздратування. Поверхове розуміння міжнародних відносин межувало з профанацією. Єдиний плюс Яценюка на цій посаді — добре володіння англійською мовою — губився на тому фоні, що в МЗС всі добре знали англійську. Яценюк був явно не в своїй тарілці. Вже у серпні 2007 року він пішов у відпустку, оскільки був включений до виборчого списку Блоку “Наша Україна” під третім номером.

***

Після виборів Яценюк склав свої міністерські повноваження. Він стає народним депутатом, а 4 грудня 2007 року було віддано 227 голосів за призначення Яценюка головою Верховної Ради України. Він став дев´ятим за рахунком і наймолодшим спікером парламенту в Україні.

Більша частина часу, який було відведено Яценюкові на посаді спікера, пройшла у постійних кризах: парламент не працював місяцями. Парламентська опозиція блокувала трибуну і не давала можливість розпочати роботу, оскільки виступала з критикою євроатлантичних намірів Віктора Ющенка. Ющенко та Балога тиснули на Яценюка з тим, щоби він погодився на доведення ситуації до нової кризи і до повторного розпуску Верховної Ради. Яценюк відверто чинив спротив і намагався вести власну політику. Саме тоді між ним і Ющенком почалися перші серйозні тертя, а з Балогою дійшло до відвертого конфлікту. Не менші конфлікти відмічалися у Яценюка з прем´єр-міністром Юлією Тимошенко, яка намагалася втягнути спікера у протистояння з президентом. Почалася війна всіх проти всіх. Інтриги почали домінувати над здоровим глуздом. Коаліція, по суті, не діяла. Яценюкові доводилося з великими труднощами переконувати депутатів у необхідності проголосувати за той чи інший законопроект.

Відкриваючи осінню сесію у вересні 2008 року, Яценюк заявив, що демократія в Україні має перед собою чимало ризиків. Україна стоїть перед авторитарною загрозою. Тоді він мав на увазі спроби президента Ющенка повторно розпустити парламент. Але незалежно від кон´юнктури, тенденції Яценюком було вловлено правильно.

Загалом спікерство Яценюка запам´яталося завдяки двом моментам: він поставив підпис під зверненням Президента і прем´єра до керівництва НАТО, перевищивши свої повноваження (тут черговий раз проявилася така риса характеру Яценюка, як поспішність у діях, відсутність практики політичної діяльності). По-друге, вся Україна обговорювала конфлікт Яценюка та полковника спецпідрозділу Державтоінспекції Кожі. Останній показав спікеру красномовний жест із вертикально піднятого середнього пальця у побутовій суперечці на трасі. Як результат — Яценюк надав епізоду ледве не політичне забарвлення. І хоча Кожа характеризувався як один із найкращих офіцерів у структурі ДАІ, Яценюк домігся його звільнення, звернувшись з відповідним клопотанням навіть до Віктора Ющенка.

Мустафа Найєм писав: “Молодому спікеру Арсенію Яценюку ще не вистачає досвіду, аби в дні блокування парламенту виходити на трибуну з сумним і стомленим обличчям, як раніше в таких ситуаціях робили Олександр Мороз та Володимир Литвин. Його виступи в оточенні “бютівців” більше схожі на сцену з дня студентського самоуправління, аніж з трибуни заблокованого парламенту”.

Увійшовши в суперечності з усіма учасниками політичного процесу, спікер Яценюк відверто заплутався. 17 вересня 2008 року він заявляє про бажання піти з посади голови Верховної Ради України. Офіційно — через розпад коаліції і недієздатність парламентської більшості. Реально (як тоді натякав лідер опозиції Віктор Янукович) — через принципову незгоду з головою Секретаріату Президента Віктором Балогою. Хоча у цей час у Яценюка загострилися стосунки з прем´єром Тимошенко (він вважав її авантюристкою), президентом Ющенком (через лицемірство і непослідовність останнього), опозиційними фракціями і більшою частиною парламентарів. При цьому, йдучи у відставку, Яценюк розумів: прийняти його відставку ніхто не зможе, бо вона лише поглибить парламентську кризу і приведе парламент до колапсу, обрати нового спікера в таких умовах — нереально.

У вересні-жовтні ціла низка молодих політиків почала пропонувати Яценюкові створення нового політичного проекту — “під нього”. При цьому надходили сигнали і з “Нашої України”, і з БЮТ, і з Партії регіонів. Головна тенденція — почався процес гуртування молодих сил в цих парламентських фракціях — “під Яценюка”. У Арсенія Петровича був шанс стати лідером нового політичного руху. Яценюк вирішив витримати паузу. 26 вересня 2008 року у інтерв´ю журналу “Фокус” Яценюк заявив: “Я беру участь лише у реалістичних проектах!”. Тоді власний проект Яценюка не відбувся.

Формально спікер перебував у підвішеному стані: він ніби подав заяву про відставку, але продовжував виконувати роль голови Верховної Ради. Цей крок Яценюка підштовхнув президента до визначеності і Ющенко спробував розпустити парламент та оголосити нові вибори до Верховної Ради. Це йому не вдалося — політичні сили просто проігнорували крок Ющенка.

Зрештою, у листопаді 2008 року Яценюка все-таки було звільнено з посади спікера і виведено зі складу Ради нацбезпеки і оборони. Підсумок його перебування на керівних посадах: Арсеній Петрович перебував на багатьох постах, але рівно стільки, щоби не залишити по собі жодного сліду. Він колекціонував посади, не набуваючи ні серйозного досвіду, ні залишаючи яскравої пам´яті. Міністр економіки Криму — 15 місяців. Заступник голови Нацбанку — 17 місяців. Виконуючий обов´язки голови Нацбанку — 6 місяців. Заступник губернатора області — 7 місяців. Міністр економіки — 8 місяців. Заступник глави Секретаріату — 6 місяців. Міністр закордонних справ — 8 місяців (з яких реально на посаді — 4,5 місяці). Спікер парламенту — 12 місяців. Портфоліо — неймовірне, але на повірку — порожнє. “И жить торопится, и чувствовать спешит”, — писав про подібних героїв Олександр Грибоєдов.

***

…Після відставки з посади голови Верховної Ради Арсеній Яценюк нарешті розпочав формування власного політичного проекту — але вже на іншій основі, ніж пропонувалося кілька місяців тому молодими парламентарями, для яких Яценюк був символом. Символічність Яценюка до того часу розтанула, він погруз в інтригах та хитрощах. З метою партійного будівництва було придбано “Народно-трудову партію” (невеличку і абсолютно невідому політичну силу, зареєстровану 3 березня 2007 року явно “на продаж”). У грудні 2008 року цю партію перейменували на “Фронт змін”. Від самого початку Яценюк відмовився від формування партії за принципом “знизу” — створення мережевого проекту з розгалуженою основою. Було створено класичну лідерську партію “під лідера” — без яскравих особистостей і без яскравих моментів, які би виділяли партію з-поміж інших. Основними партійними функціонерами стали давні друзі Яценюка — Андрій Пишиний та Андрій Іванчук. Перший на той момент був заступником секретаря Ради національної безпеки і оборони України, другий — відомим бізнесменом. Враховуючи рішення запросити до участі в проекті російських політтехнологів, журналісти охрестили команду Яценюка влучним терміном “Одноклассники. Ру”.

У програмовій статті від 15 грудня 2008 року “Я відкриваю Фронт Змін” Яценюк вперше відкрито заявляє про свої політичні цілі. Він дистанціюється від влади, створюючи образ борця за Україну. Ідеологія проекту — суміш консерватизму та лібералізму. Дуже багато слів — про відомі проблеми (розбалансування системи влади, освіта, мова, здоров´я, культура), але не були запропоновані шляхи вирішення цих проблем. В статті було надто багато демагогії та загальних слів. Те ж саме стосувалося перших заяв Яценюка — суцільні загальні речі. Яценюкові та його політичному проекту бракувало головного: особистого обличчя, системи відмінностей від інших політичних сил.

Протягом 2009 року Арсеній Яценюк побудував політичний проект, в який на різному етапі вкладали кошти різні представники бізнесу, вважаючи самого Яценюка перспективним політиком. Щоправда, він своїх фінансистів раз по раз розчаровував. Першим розчарувався у Яценюкові Віктор Пінчук, який спонсорував діяльність фонду Яценюка “Open Ukraine”. У журналістських колах побутує легенда про слова, нібито сказані Пінчуком: “Я давав йому гроші на політичний проект, а він вважав їх своєю зарплатою”. На момент старту виборчої кампанії головним фінансистом Яценюка вважали бізнесмена Леоніда Юрушева — мільярдера, що починав свій шлях у бізнесі разом з легендарним “Аліком Греком” (Ахатом Брагіним). Після загибелі Брагіна у 1995 році вимушено емігрував з України до Австрії, потім повернувся і зайнявся металургійним, банківським бізнесом та нерухомістю. Близькість Юрушева до Віктора Януковича (штаб кандидата в Президенти України Віктора Януковича розмістився у київському готелі “Інтерконтиненталь” що належав Юрушеву) одразу ж викликала чимало пересудів щодо того, наскільки Яценюк вільний у своїх діях.

З самих початків Арсеній Яценюк відмовився від побудови політичного проекту “знизу”. Вітчизняні політтехнологи запропонували йому саме такий шлях: лідери мали шукатися безпосередньо на місцях шляхом селекції, проведення організаційно-діяльнісних ігор, тренінгів, випробування спільними завданнями. Партія мала бути побудована як конгломерат команд зі спільним баченням шляху розвитку. Вирішивши, що цей шлях є надто тривалим, Яценюк пішов по шляху творення звичайної партії вождівського типу — “згори”, явочним шляхом призначаючи лідерів і даючи їм команду на формування партійних організацій.

Юрій Луценко при цьому особливо потішався над потугами Арсенія Яценюка. “Сєня, ти дивився на себе у дзеркало? Який з тебе фронтовик?” — жартував Луценко. “Наші політики мімікрують, приміряють невластиві для себе образи. “Ботанік” Яценюк організує “Фронт змін”, а силовик, офіцер Анатолій Гриценко прикривається громадянськими проектами і творить “Громадянську позицію”, — писав один із політологів.

Команда технологів, запрошених із Росії, запропонувала настільки дивне візуальне рішення кампанії Яценюка, що дивувалися навіть його однопартійці. У Житомирі один з активістів “Фронту змін”, побачивши борди з зображенням свого лідера, наказав їх зняти, вважаючи, що це — провокація опонентів. Про технологів, які працювали з Яценюком, говорили як про героїв Андерсена, які змогли продати королю невидимий одяг. Проте Яценюк не прислухався до голосів практично всієї країни, коли йому кричали: “А король голий!”. Вірив настільки, що за кілька тижнів перед виборами всерйоз пропонував Сергієві Тігіпку знятися на його користь.

“Я знаю алгоритм дій подібних технологів. Спершу вони малюють перед клієнтом картину його виграшу. Далі розвішують борди з зображенням клієнта по шляху від його дому до офісу. Потім зомбують його. А далі на певному етапі — за пару місяців до завершення кампанії — говорять: “Слухай, а навіщо тобі бути президентом? Це ж стільки мороки! У тебе немає ні команди, ні більшості в парламенті. Твоє завдання — взяти четверте-п´яте місце і не напрягатися. А потім станеш прем´єром. Це більш ніж крутий результат”. Клієнт погоджується”, — говорив у 2009 році один із відомих політтехнологів.

До речі, не без підказки російських колег (групи послідовників “школи методологів” покійного професора Щедровицького) середовище Арсенія Яценюка починає активно пропагувати новий варіант інтеграції — на противагу інтеграції в ЄС. Восени 2009 року виходить спеціальний тематичний випуск-бюлетень “Фронту змін” під претензійною назвою “Велика Європа”. Вже перша сторінка бюлетеню промовисто заявляла: “Якщо сьогодні неупереджено оцінити радянський проект, виявиться, що соціалістичне суспільство було набагато ближчим до сучасної Європи, ніж Україна зразка 2009 року”. Далі: “На жаль, сьогодні Європейський Союз не об´єднує, а розділяє Європу… Більшу частину другого джерела європейської цивілізації — східного православного, або візантійського світу — і за населенням, і за територією саме й становлять три країни — Україна, Білорусь і Росія. Без цієї частини проект “Європа” буде неповноцінним калікою”.

Зокрема у цьому ж випуску привертає увагу інтерв´ю з головою виконкому “Фронту змін” Андрієм Іванчуком — відверто антиєвропейське і спрямоване в абсолютно новий ідеологічний бік. “Сьогодні вступ до Євросоюзу не має жодного сенсу. Це все одно, що отримати партквиток у 1991 році за кілька місяців до розпаду Радянського Союзу”, — одразу ж заявляв пан Андрій. “Росія також є частиною Європи. Європейська цивілізація виходить далеко за географічні межі Європи і простягається до берегів тихого океану. Це об´єктивний факт. Згадайте, яку роль Російська імперія відіграла у так званому “європейському концерті” великих держав у ХІХ столітті. Ніхто не може заперечити, що російська література — це плоть від плоті європейської літератури. А за 70-річний період радянської епохи європеїзація досягла найвіддаленіших куточків СРСР… Україна повинна сама почати інтеграційні процеси у Східній Європі, ініціювати створення союзу з Росією, Білоруссю і Казахстаном. Велика Європа не обмежується лише членами ЄС , і ми не зобов´язані під них підлаштовуватися”, — резюмував Іванчук.

Я би міг припустити, що дана газета (видрукувана і розповсюджена багатомільйонним накладом) є фальшивкою — але лише у тому випадку, якби була офіційна заява Яценюка чи співробітників його штабу про наявність провокації. Такої заяви я не пам´ятаю. Натомість в офіційних виступах Арсенія Яценюка у 2009 році пролунало декілька ноток євроскептицизму.

Непослідовність Іванчука та Яценюка у сфері геополітики можна пояснити одним: Тимофій Сергейцев, Дмитро Куліков та Іскандер Валітов, які вели технологічний напрямок у штабі Арсенія Яценюка у 2009 році, були послідовними у своїх переконаннях. У 2004 році вони ж, працюючи у тіньовому штабі Віктора Януковича, пропагували антизахідну риторику і проектували листівки з поділом України на три сорти. Про ефективність подібних політтехнологічних кроків говорити навряд чи доцільно. Яценюкові просто запропонували зміститися у географії проекту з західноукраїнського електорату на Схід України. Мовляв, працюючи з електоратом Януковича, легше торгуватися і з самим Януковичем, і з Тимошенко. До речі, у першому ж виступі після президентських виборів Яценюк знову заговорив і про ЄС, і про НАТО у позитивних тонах.

Нагадаю, в ході кампанії Віктор Балога (на той час — екс-голова Секретаріату Президента) заявив про те, що Яценюка активно підтримує дружина президента Ющенка Катерина Михайлівна Ющенко-Чумаченко. “Взагалі-то кандидатуру Яценюка варто обговорювати не лише в зв´язку з “фактором Ющенка”, а ще й із “фактором Катерини Михайлівни”. Ця жінка унікальна в своєму роді. У неї не відняти її сильних якостей: волі, вміння вникнути, всеїдності. В силу цих якостей вона брала живу участь майже в кожному рішенні Ющенка. Ось і тепер у неї є два кандидати в президенти: чоловік і Яценюк. Зараз вона і її партнери грають активну роль у президентській кампанії “чиказького хлопчика” із Чернівців. Саме тому сьогодні ніхто не може впевнено стверджувати, що Ющенко не буде “технічним кандидатом” у Яценюка чи навпаки. Думаю, що і вплив ззовні на них, їх мотивацію і лінію поведінки буде дуже суттєвим”, — заявив Балога у інтерв´ю газеті “Дело”. Він же підтвердив, що особливе ставлення Катерини Ющенко до Яценюка сягає корінням ще того часу, коли Арсеній Петрович очолював Міністерство економіки.

Загалом експерти оцінили кампанію Яценюка у 60 — 70 мільйонів доларів, які було витрачено з низьким коефіцієнтом корисної дії. Сам Яценюк заявляв про 80 мільйонів гривень, більшість із яких були спрямовані на телебачення (рекламні ролики Яценюка — варто віддати належне — були дійсно добротними). Як результат — Яценюк фінішував четвертим (після Януковича, Тимошенко і Тігіпка) з результатом 6,96%.

У другому турі виборів Яценюк підтримав Юлію Тимошенко, а після її поразки перейшов у опозицію. На перших порах Президент Віктор Янукович розглядав Яценюка як ймовірного кандидата на пост прем´єра — поряд з фігурами Миколи Азарова та Сергія Тігіпка. Проте Яценюк майже одразу зайняв позицію рішучого несприйняття нового Президента та його команди. Натомість Яценюк починає боротьбу за лідерство в опозиційному таборі — особливо скориставшись тим, що Юлія Тимошенко перші місяці після поразки перебувала у прострації і практично самоусунулася від активного політичного життя, роблячи помилки та йдучи на відверті істеричні кроки. Яценюк вирішив заповнити собою ту опозиційну нішу, яка почала вивільнятися.

Вже на місцевих виборах 2010 року партія “Фронт змін” виходить на третє місце взагальноукраїнському рейтингу (Яценюк зміг отримати моральну перемогу, випередивши “Сильну Україну” Сергія Тігіпка). У Чернівцях та ряді менших міст “фронтовикам” вдалося провести своїх мерів. Щоправда, у тих же Чернівцях перемога мера Миколи Федорука виявилася нетривкою: буквально за півроку міська рада відправила його у відставку. Середовище “Фронту змін” втратило контроль над ринками “Калинівський” та “Добробут” у Чернівцях — “вотчині” Яценюка. На цих ринках було викрито не зовсім законні схеми, порушено кримінальні справи. Після того, як із “Фронту змін” вийшли навіть деякі родичі Яценюка, стало зрозуміло: у Чернівцях він втрачає основу. Намагання ворогувати з колишнім патроном і благодійником, губернатором Чернівецької області Михайлом Папієвим, призвели до кількох поразок Яценюка, який відверто не вміє грати в апаратні ігри.

***

2011 рік був для Арсенія Яценюка роком пошуків. Він почав змінювати команду, розбавляючи її новими кадрами — так у “Фронті змін” з´являються Микола Мартиненко, Роман Зварич, Леся Оробець та інші колишні активні учасники “Нашої України”. У журналістських колах починають говорити про те, що Яценюк користується підтримкою Петра Порошенка (у жовтні 2011року Яценюк і Порошенко здійснили поїздку до Брюсселя, під час якої “шоколадний король” влаштував Яценюкові низку зустрічей та домовився про співпрацю з низкою брюссельських аналітичних центрів). Те, що в оточенні Яценюка почали з´являтися колишні “любі друзі” Віктора Ющенка, свідчило про одне: з нього починають ліпити нового Ющенка, більш молоду копію Віктора Андрійовича. У тому, що у Яценюка є схильність до перетворення на Ющенка, мало хто сумнівається.

Поява в оточенні Яценюка людей із “Нашої України” не могло не насторожити тих, хто започатковував проект “Фронт змін”. Ревнощі “старих кадрів” до “новачків” — майже відверта. Яценюкові ще належить знайти “золоту середину” між бажанням працювати з перевіреними, але не публічними, кадрами і необхідністю залучати до партії публічних, “розкручених” людей — тим більше людей з серйозними ресурсними можливостями. Це однозначно призводитиме до конфліктів і протистоянь. Але будь-який лідерський проект, позбавлений ідеології та системи відмінностей від інших проектів, приречений на ці конфлікти. Все залежить від того, наскільки лідерові вдається вирішувати конфліктні ситуації.

Яценюк легко знаходить і дуже швидко втрачає покровителів, які розчаровуються в його потенціалі. Папієв, Плужніков, Король, Ющенко, Пінчук, Гайдук, Фірташ, Ахметов, Юрушев… Хто ще не розчарувався у Яценюкові? Хто ще не вклав свою лепту у створення постаменту для новітнього героя?

Показовим є те, що Яценюк дуже часто міняє прес-секретарів. За останніх три роки у нього змінилося п´ять керівників прес-служби. Яценюк не тримається за людей і доволі легко розлучається з ними — для нього вони є інструментом досягнення цілі. Президентська кампанія 2010 року призвела до того, що працівники виборчих мереж, агітатори та орговики, з якими вчасно не розрахувалися, погрожували розбити наметове містечко перед офісом Яценюка на вулиці Верхній Вал у Києві та організувати пікети. Яценюк наближає та віддаляє соратників. Лише за останній час, за інформацією з центрального офісу “Фронту змін”, Яценюк попрощався з такими однопартійцями як Ян Берназюк, Іванна Коберник, Олександр Копил, Гнат Коробко. Яценюк — лідер-одинак, практично не здатний на командну гру. В цьому його драма.

Яценюк намагається бавитися в “реальну політику”. Він підписує ф’ючерсний контракт з В´ячеславом Кириленком — про об´єднання структур “Фронту змін” та “За Україну!” після парламентських виборів. Він підписує угоду з лідерами “Батьківщини”, “Свободи” і УДАРу про координацію дій та узгодження спільних кандидатур на мажоритарних округах на парламентських виборах 2012 року. При цьому його реальні дії не можна назвати командними. Так Яценюк відверто підставляє свого конкурента у боротьбі за лідерство в опозиційному таборі Віталія Кличка, висуваючи його кандидатуру на пост мера Києва (цим самим він позбувається конкуренції на виборах до Верховної Ради і політично утилізує Кличка в рамках столичної політики). Він активно перехоплює ініціативу у прихильників Тимошенко на Заході України (при цьому публічно виступаючи на захист екс-прем´єрки). Він гучно оголошує про те, що представлятиме опозицію на форумі в Давосі, хоча його ніхто не уповноважував і не запрошував безпосередньо на конференцію у Давос — лише на панелі, які у цей же час у цьому ж населеному пункті у Швейцарії проводив Віктор Пінчук (але з економічним форумом у Давосі ці панелі не мають нічого спільного). Яценюк спішить зайняти місце лідера опозиції — місце, яке ще донедавна займала Юлія Тимошенко.

При цьому влада доволі поблажливо ставиться до цих намагань Яценюка. Арсеній Петрович — на відміну від Юлії Володимирівни — в міру кон’юнктурний політик. Він — конформіст. Астенічна домінанта у психофізіологічній суті Яценюка диктує саме таку поведінку. Його задовольнить проміжний результат — пост прем´єр-міністра чи першого віце-прем´єра, обіцянка спікерства у Верховній Раді тощо. Він навряд чи буде ризикувати і ставити на кін все — життя, кар’єру, статки. Він обережно вичекає і домовиться. “У нас із Яценюком — контракт на критику”, — нібито сказав у кулуарах Верховної Ради один із лідерів Партії регіонів. Я не здивуюся, коли це дійсно так. Яценюк — зрозумілий і вигідний лідер опозиції, дуже зручний для виборів 2015 року. Принаймні, його вихід у другий тур разом з Януковичем, як свідчать соціологічні дані, забезпечить перемогу саме Януковича (скільки би деякі експерти не покликались на міфічні тридцятитисячні масиви соцдосліджень, які нібито стверджують про зворотне). Яценюк на чолі опозиції — це значить, що опозиція не полізе на барикади, а буде мітингувати по фейсбуках та інших соціальних мережах, на телеканалах і в інтернет-виданнях.

… Я щиро бажаю Арсенію Яценюку, аби він не став ні провокатором, ні демагогом. Просто варто задуматися над долею Віктора Ющенка і вирішити: чи варто кроїти для себе політичний костюм за старими, ющенківськими, лекалами?

Кость БОНДАРЕНКО, Інститут української політики