Житіє під териконами

Виїжджаю зранку, а вже о дев'ятій дістає донбаська спека. Маршрутки ходять із Луганська на Ровеньки щопівгодини. Дорога спочатку повільно піднімається на Донецький кряж. Обабіч жовтіють моря соняшнику й пшениць. Вікна в бусику прочинені. Пахощі степу та соняхів змішуються з виразним присмаком вугільного пилу. На перевалі помітні скельні породи, що виходять на поверхню — як у Криму чи в Карпатах. Починаємо спуск. Сусідка-пенсіонерка, бачачи, що я немісцевий, з гордістю показує у вікно: “Гляньтє — вон наш Лєнін!”

Ліворуч на схилі кряжа вгадується контур обличчя: плішина завбільшки у чверть гектара, що залишилася від спеціально висаджених кущів. Подібні “родимки” тоталітаризму для Донбасу не рідкість, але місцевим вони муляють очі не більше, ніж тисячолітні скіфські баби, які подекуди ще вигулькують у степу.

На обрії з'являються піраміди териконів, а потім і перша шахта — “Київська”. До холдингу “Ровеньки-антрацит”, що посідає друге місце в Україні за кількістю добутого вугілля, їх належить близько десяти. Про тутешні шахти на київських пагорбах майже не було чути: тут, на щастя, не траплялося страхітливих аварій. Лише нещодавно прославилася копальня ім. Фрунзе, коли туди приїхала Юлія Тимошенко. “Нагнали міліції, поперекривали півобласті, поки Юля гостювала”, — згадує пасажир у картатій тенісці.

Порт біля моря вугілля

“У нас — портове місто!” — жартують місцеві, поки в'їжджаємо в Ровеньки.

Колись Микита Хрущов, який починав свою кар'єру на Донбасі, мріяв прорити сюди канал аж від Азовського моря. І досі місто, розташоване на 60 км південніше Луганська, шахтарі жартома називають портом. Це місто республіканського підпорядкування, своєрідний мегаполіс над чорним морем вугілля. В центрі ще залишилася стара малоповерхова забудова початку ХХ ст., містечкові лабази. На околицях — шахтарські квартали п'яти- і дев’ятиповерхівок спрощеної радянської архітектури. А навколо містечка — з десяток шахтарських селищ-супутників сільського типу. Населення міста — 30-40 тис., а якщо рахувати з шахтарськими селищами — близько 50-60 тис.

Заходжу до книгарні “Светоч”. Тут переважно продають російські детективи, бойовики, жіноче чтиво. Крім цього, торгують квасом у петпляшках. Питаю про сучасні книжки — чи є хоча б Кокотюха? “Прочотних” нема, є енциклопедії для дівчат і хлопчиків, альбом “Гетьмани України” й хрестоматія з української літератури.

“Зараз попит на книжки не той, сюди їздять мало”, — зітхає продавщиця.

А колись Ровеньки були центром радянської туристики, книжок та путівників тут продавали чимало, завозили й так званий дефіцит — болгарську фантастику та кубинські детективи. Вп'ятеро більше людей, ніж нині мешкають у місті, щорічно проходили лише через один музей підпільної організації “Молода гвардія”, розташований у колишніх катівнях гестапо. Тоді вклонялися монументові молодогвардійцям, що й досі стоїть у центрі Ровеньків над згаслим вічним вогнем. Але тепер у місті зведено вже і пам'ятники нової епохи, наприклад, стела до 2000-ліття від Різдва Христового.

Торік у центрі відкрився супермаркет “Парус”. За форматом, асортиментом, сервісом і цінами він мало чим відрізняється від київських.

По воду з мотоциклом

Їду в одне із селищ-супутників “столичних” Ровеньків, або ж, як кажуть місцеві, посьолків: Кленовий. Патріотизм устиг укоренитися в його назвах: магазин “Кленок”, ганделик “Клен”. Раніше тут діяла ще пивна, але тепер її приміщення переобладнали на храм. Старої церкви ніколи не було, бо засновано селище в часи атеїзму, в 1955 році.

Кленовий назагалі мало чим відрізняється від пересічного українського села, хоча є й відмінності. Дороги тут гарні: всі вибоїни густо засипані вугіллям і шлаками. А головна місцева проблема — обмаль води.

На вулиці Олега Кошового водогінна колонка стоїть суха. Кленівці ранком їдуть тачками, машинами, а хто й пішки йде до двох свердловин, розташованих за півкілометра від селища.

Знайомлюся з міцним чолов'ягою зі сталевими зубами. Олексій Бакай гримить порожніми пластиковими суліями, запрошує зайти на обійстя. Співає півень. На подвір’ї стоять балії й відра, ущерть заповнені водою. На запитання, чи це дощова, господар заперечливо хитає головою: “Та де! Дощу давно не було. Це я мотоциклом від свердловини вожу. Встаю о п'ятій ранку. Заводжу мотоцикл — і по воду. Бо треба ж городину поливать, — усміхається Олексій. — Привожу по 200 літрів за раз. Їду спочатку до кочегарки. Туди всього півкілометра. Якщо там на зміні мої приятелі, то вони дають воду “по блату”. Якщо ні, то їду на Кам’янку — це за 4,5 км. Туди й назад — от і дев’ять кілометрів”.

У Кленовому сутужно з водою, як і в усіх Ровеньках, та й взагалі на Луганщині. Там, де суціль степи, а під ними — шахти, сподіватися можна на небеса (але дощі тут бувають нечасто), на уряд чи на самих себе.

Мешканці наддніпрянських мегаполісів мало замислюються над тим, що Україна не така вже й багата на водні ресурси. За даними нашого Держкомводгоспу, на кожного українця припадає тисяча кубометрів прісного річкового стоку. А от Єврокомісія (уряд ЄС) вважає, що має бути мінімум 1,7 тис. кубометрів на людину, інакше країна вважається малозабезпеченою водою. В нас десь є надлишок (приміром, у Карпатах, що й спостерігаємо іноді під час повеней), а десь — як-от на Луганщині — відчувається постійний дефіцит води.

“Виростив оце помідор зі стеблом заввишки три метри, бо поливав”, — показує чоловік. Квітам же принципово не дає пити — воду заощаджує для овочів. Однак на садибі квітів повно.

“Яка квітка виживе, значить виживе, — пояснює Бакай принципи свого дарвінізму. — Багато зів’яло. Якби ж воду хоч технічєску пустили, йолки-палки”.

“Приїхав сюди в 15 років, і з тих пір я на Донбасі. Пенсія в мене, слава Богові, непогана”, — хвалиться Бакай. Маючи 26 років шахтарського стажу, зараз він отримує 2600 грн щомісячно. Зарплата працюючих гірників удвічі більша.

Хата в нього на два поверхи, цегляна. Телевізійна супутникова тарілка на будинку ловить Київ і Москву. На подвір’ї стоїть мотоцикл “Дніпро-11”. Замість коляски — саморобний дерев’яний кузов. Бакай гарний господар: винайшов маніпулятор завдовжки три метри для зривання груш, качалку для відсмоктування і збирання ґрунтової води...

“Придбав я цього мотоцикла ще 1984 року. Міг би й машину тепер, — говорить Бакай, — але знаєш, мене до неї не тягне. Хоча теоретічески я водити вмію. То ж треба замолоду на неї сісти. А куди їздити — у Ровеньки хіба по магазинах? Так маршрутки туди шастають”.

Степові космонавти

“Нашу шахту імені Космонавтів назвали на честь Георгія Шоніна. Це земляк, з Ровеньків”, — розповідає Олексій.

Подейкують, що коли 17-й космонавт СРСР уже Героєм Радянського Союзу приїхав на батьківщину, на його честь учинили гучний бенкет. І... пропили гроші, виділені на нові глядацькі крісла для клубу. Люди з Кленового жартома нерідко називають один одного космонавтами, бо багато хто так чи інакше пов'язаний з цією шахтою.

У кутку двору Олексія Бакая лежить купа вугілля. “Отримав оце шість шахтарських тонн на зиму для опалення, — пояснює. Всім шахтарям і пенсіонерам-гірникам дають на зиму 5,8 тонн чорного золота або ж грошову компенсацію на опалення. — А ще в посадці сухостій валяється, збираю. Топліва взимку вистачає. Аби ж вода...”

А от його сусідці, 80-річній шахтарській вдові Анастасії Ангельчук, не так щастить із вугіллям. “Нам, удовам, тепер палива нема, хоч куди хочеш пурхай, — скаржиться Анастасія Михайлівна. — Виписують на нього квитанції, а самого вугілля не везуть. Хто работає в шахті — тим є”.

Картопля в обмін на вугілля

Бабця розповідає про своїх онучок. Вони вчаться в Макіївці на екологів. Але для жінок роботи в Ровеньках мало, тож доведеться їм згодом переїжджати до Луганська чи ще більшого міста. “Бо шо тут дєлать? Ні води, ні вугілля. Передайте там привіти Юлі Тимошенковій і Рябому! Хай не тільки про себе думають, а й про те, що ми хочемо водички напитися”, — всміхається літня пані Анастасія. Привіт Януковичу вона не передає.

У Кленовий частенько заїжджають автофури продавців із Чернігівщини, Сумщини та інших “картопляних” регіонів. Баражують також комерційні цистерни з водою, бізнесмени її продають по 25 коп./л, розраховуючи на грубі шахтарські гроші. Бульбу гірники беруть охоче, бо самі не вирощують, а воду не звикли.

Але ж це не розкіш, без неї — ні туди, ні сюди... Місцеві бізнесмени скинулись і пробурили під Ровеньками, поблизу спального кварталу ім. Гагаріна, глибоку свердловину. Поруч побудували каплицю св. Андрія Первозваного. Біля неї постійно стоять черги.

Ігор ПЕТРЕНКО