Частинами, в одні руки

Консорціум був єдиною, допущеною до участі в аукціоні структурою під час продажу останнього 25% держпакета акцій. Контрольний пакет акцій експерти оцінювали у 80 мільйонів доларів, але продали його лише за 38,5. Однак держава втратила набагато більше, ніж прогавлена вигода внаслідок цієї угоди.

Нині навколо НЗФ у Печерському районному суді розгортається декілька судових баталій. Одна має вигляд щонайменше дивний і зрозуміла лише тим, хто знає юридичні тонкощі. Її суть у тому, що консорціум позивається з правлінням заводу, котре не бажає визнати його хазяїном пакета акцій. Другий позов, поданий головою Спеціальної парламентської комісії з приватизації Валентиною Семенюк, містить прохання визнати купівлю акцій у 2003 році недійсною. Обидва позови мають на меті різні цілі: перший — "закріпити" вітчизняного монополіста з виробництва електроферомарганцю і силікомарганцю за "Інтерпайпом", другий — домогтися перегляду приватизаційного аукціону і перепродажу контрольного пакета в руки ефективного власника.

Саме такий власник тут потрібен був завжди. Адже НЗФ не просто один із лідерів світового ринку феросплавів, де його частка становить 11,5%. Він, можна сказати, прив'язаний фундаментом до родовища марганцевої руди в Нікопольському марганцевому басейні. До приватизації завод ритмічно черпав з місцевих ГЗК необхідний йому марганцевий концентрат. Багато хто навіть думав, що об'єднання НЗФ й Орджонікідзевського ГЗК (найбільшого постачальника концентрату) в одному фінансово-технологічному ланцюжку було б логічне. Але ВАТ "Орджонікідзевський гірничо-збагачувальний комбінат" не змогло взяти участь у конкурсі з продажу акцій НЗФ, як провідні світові виробники феросплавів Eramet, CVRD і ВНР, російські "Челябінський електрометалургійний комбінат" і завод "Кузнецькі феросплави", а також Запорізький і Стахановський феросплавні заводи. Виявляв активність і ПриватБанк, представники якого тоді входили до органів управління заводу і були зв'язані з ним поставками сировини з Марганецького й Орджонікідзевського ГЗК, але торги виявилися безальтернативними.

Після приватизації Нікопольський завод став різко скорочувати обсяги закупівель сировини в них, переорієнтувавшися на постачальників з Африки та Австралії.

Мало того, НЗФ почав не просто імпортувати сировину з далекого зарубіжжя, а реанімував майже забуту схему толлінга. Схема проста й водночас надзвичайно прибуткова для учасників операції. Офшорна компанія, пов'язана з "Придністров'ям", закуповує руду в Австралії, Бразилії, Гані або Габоні, віддає її на переробку до Нікополя за давальницькою схемою і, нарешті, вивозить звідти готові феросплави для реалізації на зовнішньому ринку. Заводу дістається невелика сума грошей за кожну виплавлену тонну, з якої відраховують скромні крихти до бюджету. Решта осідає на закордонних рахунках офшора. Про це не раз писали у пресі. Як і про те, що держава втрачає значні відрахування до бюджету. І справді, які там відрахування, якщо прибутку немає, ПДВ з'їдає давальницька схема, а зарплата хоч і вище середньої в Україні, але її частка у вартості товару дуже незначна.

Тим часом прибуткові для хазяїв і невигідні для бюджету заводу толлінгові схеми завдали непоправної шкоди національним товаровиробникам, про що не раз заявляли представники українських ГЗК. За їх словами, відмова Нікопольського феросплавного закуповувати марганцеву сировину фактично поставила на межу животіння населення міст, в яких ГЗК є містоутворювальними підприємствами.

Подейкують, що Нікопольський завод має цінність для нинішнього хазяїна лише доти, доки можна використовувати давальницькі схеми, оскільки це дає змогу вивозити феросплави за ціною в 2,5-3 рази нижче ринкової. Коли ця схема відпадає, заводу загрожує аж ніяк не світле майбутнє.

Голова спеціальної парламентської комісії з приватизації Валентина Семенюк, мабуть, гадає, що до цього не дійде. На її думку, конкурс із продажу акцій Нікопольського заводу феросплавів було проведено незаконно, а отже, його результати потрібно анулювати. Від участі у ньому було штучно відсторонено інших претендентів, готових заплатити набагато більше і використовувати підприємство для блага не лише своєї корпорації, а й регіону, а також країни загалом.

Віктор КУЧЕРЕНКО