Олександр Савчук: “Щодо мартена — все залежатиме від ринку”

Вислів “випереджаючи час” для ВАТ “Азовмаш” — не тільки гарний епітет. Торік підприємство стало єдиним з—поміж великих вагонобудівних заводів СНД, хто не скоротив обсяги виробництва — тоді як колеги працювали при 20-30-відсотковому завантаженні потужностей. Заздалегідь спрогнозувавши зміну кон'юнктури ринку, маріупольські машинобудівники практично цілком обновили номенклатуру вагонів, які випускають. Секрет успіху — в інноваційних технологіях, що дають змогу “Азовмашу” утримувати лідерство серед машинобудівних підприємств. Про це — розмова з президентом ВАТ Олександром САВЧУКОМ.

— Олександре Володимировичу, портфель замовлень на 2006 рік заповнений і навіть переповнений. Які чинники стануть визначальними для розвитку підприємства цьогоріч?

— Нові розробки, залучення фахівців, омолодження колективу, загальне підвищення кваліфікації. Тобто наука і людський чинник. Хоча наука — це теж людський чинник на сто відсотків.

— Показово, що наша розмова починається не з тонн і мільйонів, а з людини. Демографічна ситуація складається так, що найближчими роками підприємства відчуватимуть гострий дефіцит кадрів. Ви готові до цього?

— Ви навіть не уявляєте, яке це важливе і важке запитання. Переконаний, ті кризи, що потрясають країну — політичні, економічні, — ми подолаємо. Іншого шляху просто немає. Але зростання обсягів виробництва, розвиток промисловості потребуватимуть значної кількості людей. І в якийсь період це стане головним стримуючим фактором. Бо відразу перейти на якісь технології, що дозволять ту само роботу виконувати меншою кількістю робочих рук, неможливо. Це потребуватиме величезних капітальних вкладень і часу. На мій погляд, створення нових робочих місць — сьогодні не питання, принаймні в Донецькій області. У нас дефіцит робочої сили. Хто хоче працювати, той працює. Але є проблема якості, глобального підвищення рівня персоналу. Нам доведеться через це пройти.

— У який спосіб можна залучити найкваліфікованіших працівників?

— Через створення кращих умов праці та відпочинку, в комплексі. За перші два місяці цього року ми вже підвищили зарплату на 15 відсотків, порівняно з рівнем минулого року. І до вересня ще відсотків на 20, щонайменше, підвищимо. Отже, заробіток становитиме в середньому 1500-1600 гривень. Щодо умов праці, то, як приклад, я особисто щодня дивлюся довідку, яка температура в побутових приміщеннях. Навіть у сильні морози не було нижче 20 градусів. Крім того, в цей період за рахунок адміністрації підприємства ми організували безплатний чай. Люди відчули турботу, незважаючи на погодні складнощі. Запровадження технологій, що полегшують працю, — це також один із моїх пріоритетів у роботі.

Ми нині розробляємо комплексну програму із залучення кваліфікованих кадрів, щодо закріплення їх. На часі оптимізація кадрового складу, з точки зору підвищення професійного, освітнього рівня і з погляду вікових критеріїв. Треба омолоджувати колектив. Активно заохочуємо підвищення освітнього, професійного рівня. Минули часи некваліфікованої праці. Можливо, і тепер вона мала б місце, але демографія не дозволяє. Один кваліфікований працівник може зробити стільки само, скільки троє непідготовлених. І є альтернатива: або взяти трьох некваліфікованих, або одного кваліфікованого, але платити йому зарплату за трьох. Це вже всі починають розуміти. Іншого виходу немає. І нові технології — вони не просто з Місяця звалилися. Вони дозволяють меншою кількістю людей робити більший обсяг роботи. Але ця менша кількість людей має бути грамотнішою й освіченішою. І немає іншого шляху. Хто швидше розв'яже проблему кадрів, щоб люди закріпилися на підприємстві, працювали і цінували своє місце, той і виграє. Особливо в Маріуполі, де тисячу гривень вже і зарплатою не вважають.

— Як ви гадаєте, могла б допомогти вирішити кадрове питання міграція “рабочих рук” із Західної і Центральної України, тобто з регіонів із високим рівнем безробіття?

— Колись таке вже було, за часів індустріалізації. Але постає питання: а чому мешканці Західної України їдуть не сюди, а в Португалію, Італію, Польщу? Адже чистий залишок, з урахуванням витрат на дорогу і проживання, — його можна порівняти з тутешніми заробітками. Секрет — в умовах життя. Ми реально повинні розуміти, що сюди поїдуть на заробітки, якщо ми створимо нормальне середовище. Здавалося б, навіщо бігти в чужу країну, жити в приниженні? Але біжать, бо там безпечно. Там у хвилини відпочинку можна піти в кафе відпочити і нічого не боятися. І навколо тебе чисто, акуратно. А якщо те саме буде тут, куди поїдуть: за кордон чи туди, де свої люди, своя ментальність, своя країна?

— Олександре Володимировичу, на початку минулого року ви поставили за мету — досягти обсягу виробництва продукції в три мільярди гривень. Чи задоволені ви результатами роботи у 2005 році?

— Минулий рік видався дуже важким для всього вагонобудування. Відбулося насичення ринку вантажних напіввагонів, треба було запропонувати щось нове, ефективніше. Потрібні були нові ринки. Якщо до 2003 року домінували нафтобензинові цистерни, а в 2004-му — напіввагони, то після насичення ринку “Азовмаш” форсував випуск газових і спеціалізованих цистерн, критих вагонів і платформ. Одночасно відбувається освоєння п'яти нових дослідних зразків, які раніше не випускали.

Я багато разів повторюю своїм підлеглим: тільки—но заспокоївся — ти програв. Ми не заспокоїлися. Ми передбачали, що буде важко і якось намагалися, образно кажучи, збити молоко в сметану. Нам це вдалося, обсяги виробництва не впали. Але 2006 рік, як і найближчі два—три, обіцяє бути не менш важким для вагонобудування. Збільшення попиту ми прогнозуємо у 2010—му, але до цього потрібно воювати, боротися. Одним з істотних підсумків минулого року стало відкриття нових ринків збуту. Чекаємо результатів тендера з технічного переозброєння залізниць Пакистану. Ця програма розрахована на п'ять років і поставку 15 тисяч вагонів.

Напрямів багато, але вони всі відпрацьовані, і щось нове стає справжнім відкриттям. Ось ми нову платформу зробили. Серійна платформа має вантажопідйомність 69 тонн. Ми домоглися 72 тонни. Це вже прорив, всі зацікавились. І іранцям треба, і росіянам. Замовники нині рахують гроші.

— Згідно з бізнес—планом підприємства на 2006 рік, питома вага експорту зросте. Що це означає?

— Це означає тільки одне — “Укрзалізниця” закуповує мало вагонів і не стимулює приватні компанії на збільшення власного парку. Але ми бачимо конкретні пропозиції щодо розвитку цього бізнесу в Росії, Казахстані, Пакистані, Ірані. Сьогодні в Україні займатися операторським приватним перевезенням невигідно. Тому що ставки вкрай низькі. Окупність вагона — 10 років. У Росії за добу оренда напіввагона коштує 25 доларів, а в Україні — 15. Водночас вагонів катастрофічно не вистачає. Це велике лихо для України — нестача рухомого складу і неможливість цей вакуум заповнити. Немає стимулювання приватного бізнесу, для того щоб інвестиції пішли звідси.

Втрачають величезні гроші — країна, залізниця, підприємства. На простоях під час навантаження і вивантаження. Російські та казахські фірми бояться сюди вагони заганяти, бо потім забрати не можуть. Вихід — дати пільги цьому бізнесу або вирівняти ситуацію бодай порівняно з Росією.

— У зв'язку з газовою кризою металурги заговорили про активне впровадження енергозберігаючих технологій. Ви вважаєте, металурги зможуть протягом чотирьох-п'яти років відмовитися від мартенівського виробництва? Принаймні такі обіцянки лунають.

— Тут треба розділити поняття. Технічне переозброєння неминуче, так само неминуче, як і те, що крутиться земля. І хоч би як металурги скаржилися на труднощі — а поскаржитися вони люблять, — виробництво вони модернізуватимуть, інакше метал ніхто не купуватиме. Але перейти цілком на енергозберігаючі технології — це сотні мільйонів доларів. Щодо мартена — все залежатиме від ринку. Мартенівська сталь сьогодні затребувана. Чим замінити вибулі потужності? Потрібно будувати нові конвертерні цехи, але це і дорого, і довго.

— Чи під силу “Азовмашу” запропонувати комплексне вирішення проблеми технічного переозброєння металургійних підприємств?

— Ми на місяць можемо робити 1000-1500 тонн обладнання. А в нас уже на 10 тисяч тонн укладено контракти. І ще стільки само у розробленні, ми самі притримуємо. Іншими словами, наприклад, у “Азовмаші” той обсяг виробничих потужностей, що займається виготовленням металургійного і гірничорудного обладнання, завантажений на 100 відсотків. Збільшувати далі обсяги виробництва важкого машинобудування? Для цього потрібно купувати металорізальне обладнання. Потрібен хоча б ще один механооброблювальний цех.

Це щонайменше 15-20 мільйонів доларів і десь рік-два, щоб зробити, встановити і налагодити обладнання. Бо верстати — унікальні.

Тому, коли мова заходить про швидке закриття мартенівського виробництва, є дві відповіді: або якимись фіскальними методами в Україні заборонять робити мартенівську сталь, з метою економії газу, або це утопія. І ми повинні розуміти, що країна недорахується значних надходжень у бюджет, оскільки швидко заповнені ці потужності бути не можуть. Я думаю, в кращому разі — через десять років, але не через чотири-п'ять.

— Останнім часом лунають думки, що така залежність бюджету від металургійної галузі — погано. Чи згодні ви з цим?

— За великим рахунком, це не так і погано — металургія як базова галузь. Це не так ефективно, як нафта і газ, але завжди потрібно світові. Так швидко заробити гроші в машинобудуванні неможливо. А для переходу на інші джерела доходів (наприклад, інформаційні технології) у нас просто немає необхідної науково—технічної і кадрової бази. Не треба повторювати помилки конверсії, коли ми думали, що зможемо на ракетних заводах робити пральні машинки.

— До речі, адже на “Азовмаші” був досвід виробництва газових плит — в порядку конверсії?

— Так, був. Ми ліквідували це виробництво. Все одно краще від “Арістона”, “Електролюкса” та інших не зробимо. У нас немає традицій, немає технологій. Здавалося б, нічого складного, я був на цих заводах. Але ми народжені для іншого і весь час робили інше. І те, що ми робимо, повинні робити на світовому рівні, інакше збанкрутуємо.

Тож, якщо говорити про базові для економіки галузі, нікуди від металургійної промисловості ми не дінемося. Питання в іншому. Щоб вона була конкурентоспроможна, нове обладнання, нові технології повинні стати пріоритетом. На жаль, цього немає сьогодні. І тільки тепер власники починають розуміти, що “навмання” не проскочиш. І щоб металургійні підприємства працювали ефективно, має бути ефективним машинобудування. В нього теж потрібно вкладати гроші. Все взаємозалежно. Експорт сировини — це не так вигідно, та й не вічно. Майбутнє — за інноваційними технологіями, за розвитком техніки.

Підготувала Ліна КУЩ