Так скільки ж коштує “Криворіжсталь”?

У статті кандидата економічних наук Олександра Хмелевського пропонується новий підхід до визначення вартості об’єктів, що приватизуються. Досить дивно, що цей поширений у світі досвід так мало використовується в нашій країні.

Рішенням Кабінету Міністрів України результати аукціону з продажу 93% акцій ВАТ “Криворіжсталь” скасовано, підприємство повертається у державну власність. Причиною такого рішення стало те, що продаж підприємства відбувся за заниженою ціною приблизно 800 млн. доларів, тоді як ряд покупців пропонували за цей об’єкт 1,2 і навіть 1,5 млрд. Президент України Віктор Ющенко під час зустрічі з активом Донецької області з нагоди представлення нового голови обласної держадміністрації сказав, що в результаті продажу комбінату держава недоотримала 15 млрд. грн.

Тобто вартість підприємства оцінюється вже приблизно в 3,6 млрд. доларів. Разом з тим голова Фонду держмайна Михайло Чечетов стверджує, що приватизація "Криворіжсталі" проводилася з дотриманням всіх вимог чинного законодавства, а стартова ціна на аукціоні була визначена на підставі оцінки проведеної одним з провідних вітчизняних оцінників відібраного на конкурсній основі.

Так скільки ж насправді коштує "Криворіжсталь"? Питання це не риторичне, оскільки не виключено, що найближчим часом підприємство знову може бути продане новим власникам. Аналогічна реприватизація і новий аукціон можуть очікувати ще ряд підприємств. Зокрема, вже називають “Укррудпром”, Нікопольський феросплавний завод, Миколаївський глиноземний тощо. Проте чи дійсно вартість цих підприємств була заниженою? За якими критеріями її слід визначати? Кому і на яких умовах слід продавати державні підприємства? Заради чого власне держава продає свою власність?

Очевидно, без чіткого та публічного визначення цілей приватизації, критеріїв, за якими визначається стартова ціна та переможець аукціону, неможливо уникнути непевності громадськості та інвесторів у справедливості результатів аукціонів та позбутися спокуси переглядати результати тих чи інших приватизаційних аукціонів при черговій зміні влади. Без цього Україна не може сподіватися на залучення хоч якихось значних обсягів інвестицій як від вітчизняних, так і від іноземних інвесторів.

Вартість підприємства залежить від багатьох чинників: вартість основних фондів, грошові потоки, фінансові результати, становище на ринку, менеджмент, перспективи розвитку підприємства тощо. До того ж вона постійно змінюється. Адже зміна фінансових показників, частки на ринку, нові дані щодо випуску продукції та її реалізації, модернізація, реорганізація, зміна керівництва — все це одразу позначається на вартості. Сьогодні можна стверджувати, що оцінки підприємств, які проводяться перед приватизаційними аукціонами, не можуть у повній мірі враховувати всі чинники, що впливають на вартість. Крім того, вартість може суттєво змінитися вже після оцінки, або навіть вже після продажу.

Як же при цьому визначити справжню вартість підприємства?

Єдиним об’єктивним мірилом є фондовий ринок. Саме міноритарні акціонери — приватні інвестори, що вкладають свої кошти в акції не з метою отримання контролю над підприємством, а з метою отримання прибутку від зростання курсу акцій та дивідендів, пильно відстежуючи та аналізуючи всю інформацію про підприємство, щохвилини вносять зміни в біржові котирування акцій. Якщо б, наприклад, 10-15% акцій ВАТ “Криворіжсталь” знаходилися у вільному продажу на фондовому ринку, держава могла б об’єктивно визначити стартову вартість пакету, а також встановити сприятливий момент, коли можна дорожче його продати. На жаль, це було важко зробити через нерозвиненість фондового ринку України.

Якщо, скажімо, на фондових біржах Варшави чи Праги щоденні обсяги з купівлі-продажу акцій становлять кілька сотень мільйонів доларів, а в Москві близько мільярда, то на українській ПФТС (Перша фондова торгівельна система) лише в кращі дні обсяги сягають 20-30 млн. грн.., а так — 4-5 млн. Але й за таких умов капіталізація українських металургійних підприємств досягла значних розмірів, так завдяки ціні акцій, сьогодні можна стверджувати, що Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча коштує 15,5 млрд. грн., а “Азовсталь” 10,5 млрд. Певно, що “Криворіжсталь” має коштувати дорожче.

Розміщувати акції українських підприємств можна і за кордоном. І приватні українські компанії вже мають відповідний досвід. Так, нещодавно, компанія “Укрпродукт” здійснила успішне розміщення пакету своїх акцій на Лондонській фондовій біржі. Чому б не спробувати розмістити пакети акцій державних підприємств, скориставшися послугами та досвідом провідних інвестиційних банків?

Завдяки фондовому ринку вартість підприємств можна істотно підняти. Так, російський металургійний комбінат “Северсталь”, один з претендентів на купівлю "Криворіжсталі", коштує вже понад 5 млрд. доларів, збільшивши капіталізацію за останні три роки більш ніж у шість разів.

Очевидно, що без фондового ринку неможливо не лише вигідно продати державний пакет акцій, а й залучити значні інвестиції в економіку країни. А для цього державі необхідно вжити ряд комплексних заходів, які включають в себе як розвиток інфраструктури фондового ринку, так і внесення змін до законодавства щодо захисту прав акціонерів, забезпечення свободи пересування капіталу тощо.

Але все ж таки, з якою метою держава здійснює продаж своєї власності? Нажаль, результати приватизації, що відбувалася в Україні, свідчать, що державні чиновники в більшій мірі опікувалися інтересами різних фінансово-промислових груп ніж наповненням державного бюджету. Нова ж влада, декларуючи розділ влади та бізнесу, здається, вбачає основною метою приватизації поповнення держбюджету. Попередники, мовляв, продали дешево — ми продамо дорожче. І вже знаходяться нові покупці на “Криворіжсталь”, а кількість підприємств, результати приватизації яких можуть бути переглянуті, зростають.

Але поповнення держбюджету далеко не головне завдання приватизації. Кошти від продажу швидко закінчуються, кількість державних підприємств зменшується, незабаром продавати буде нічого, чим тоді будуть перекривати дефіцит держбюджету?

Насправді основною метою зміни форми власності є підвищення ефективності роботи підприємства. Підприємство, що нарощує виробництво, збільшує прибутковість — збільшує прибуток держави через збільшення суми сплачених податків, зростання курсової вартості державного пакету акцій та суми сплачених на нього дивідендів. Крім того, створює нові робочі місця, сплачує пристойну зарплату своїм працівникам, а також сприяє розвитку суміжних галузей виробництва. Саме ці критерії, а не сума, яка була отримана на аукціоні, повинні стати визначальними при оцінці результатів приватизації. Тому при визначенні переможця приватизаційного аукціону слід звертати увагу не лише на суму запропонованих коштів, але й на досвід управління іншими підприємствами, наявність команди висококваліфікованих менеджерів, передових технологій виробництва, коштів для вкладення в розвиток виробництва та технічне переоснащення, можливість забезпечення підприємства сировиною, наявність мережі збуту готової продукції тощо.

Далеко не кожний приватний власник може забезпечити ефективну роботу підприємства. І результати приватизації в Україні свідчать, що в багатьох випадках приватизовані підприємства стали працювати гірше — виробництво скорочується, прибутковість падає. Ряд нових власників відверто виводять кошти підприємств, не залишаючи нічого для їх розвитку, а підприємства стають збитковими.

Запобігти помилкам при визначенні переможця приватизаційного аукціону можна шляхом збереження державного контролю над підприємством. Адже зовсім не обов’язково продавати одразу 100% акцій. Наприклад, Росія, яка має більше досвіду в приватизації, а також більш розвинутий фондовий ринок, зберігає контроль над стратегічними підприємствами. Так, держава має контрольний пакет акцій більшості енергетичних компаній, все ще зберігає у власності 75% акцій “Связьинвест” — основного підприємства в галузі телекомунікації, повністю володіє акціями “Роснефть”, має значні пакети акцій в “Газпром” тощо.

Продаж підприємства може відбуватися поступово. Наприклад, для початку продати 25% акцій, гарантуючи при цьому права міноритарних акціонерів, надати місце новим співвласникам в раді директорів, забезпечити їх право накладати вето на принципові рішення тощо. Згодом, при зростанні вартості підприємства, можна продавати інші частки.

Отже, управління державною власністю є складний і багатогранний процес, який далеко виходить за рамки приватизаційних аукціонів. Державі слід навчитися не просто дорого продавати, а ефективно управляти своєю власністю. А для цього необхідно розробити концепцію управління державною власністю, законодавчо забезпечити права акціонерів, лібералізувати доступ іноземного капіталу на український ринок, вжити заходи щодо розвитку фондового ринку. Вирішення цих завдань дозволить не лише поповнити державну скарбницю та забезпечить стабільний розвиток економіки країни, але й на ділі зробить Україну інвестиційно привабливою державою.

Олександр ХМЕЛЕВСЬКИЙ (Центр досліджень політичних цінностей), канд. екон. наук