Коли слід боятися гидоти?

Шановна Юліє Во­лодимирівно!

На прес—конференції 1 жовтня 2008 р., коментуючи вихід у світ книги “Макуха, або Штрихи до політичного портрета “Блоку Юлії Тимошенко”, ви сказали: “Ми теж колись Чоботу платили гроші, він також там гидоту писав, на жаль”. Ваші слова, які опублікувала газета “Україна молода” та передали інші ЗМІ, викликали зливу запитань до мене від працівників преси. У зв’язку із цим я радив журналістам дещо у вас уточнити. Ці уточнення я готовий докладно прокоментувати.

Із вами сказаного випливає, що я отримував від вас гроші за писання якоїсь “гидоти”. Таку оцінку, шановна Юліє Володимирівно, ви вжили, мабуть, стосовно до моїх книг; маєте на це повне право, адже оціночні судження не підлягають спростуванню — кожен оцінює явища, як вважає за потрібне. Але виникає запитання: “Навіщо ж ви, шановна, платили за “гидоту”? Це перше. І друге. Вкажіть журналістам назви моїх праць, які ви віднесли до “гидоти” і які ви оплачували? Було би вкрай доречним, якби ви публічно назвали обставини, за яких “платили гроші”, і не лише мені, а й іншим депутатам фракції, для якої мети, а заодно пояснили народу, як часто і з якого фонду це робилося?

У мене немає жодного сумніву в тому, що основним засобом вирішення ваших проблем є гроші; вони дійсно багато що можуть зробити, але далеко не все — купити Україну ви не зможете! Навіть у складчину з усім своїм олігархічним охвістям.

Наголошу на дуже суттєвій обставині: в усіх моїх політичних книгах: “Свистун”, “Оксамитове шахрайство”, “Час підлої влади”, “Парламентська криза”, “Нарцис”, “Громовідвід”, “Монолітне болото”, “Фарисеї” та інших — я писав правду. Це мій обов’язок як сумлінного журналіста — доносити до читача суспільно важливу інформацію. Так є в усьому демократичному світі і так буде в Україні. Правда, якою б “гидкою” вона комусь не видавалася, не може бути гріхом для того, хто її оприлюднив. Гидоти потрібно боятися не тоді, коли про неї пишуть, а коли її роблять.

Дмитро ЧОБІТ