Відступати нікуди — позаду ріпак!

Свій “жнивний екватор” аграрії Дніпропетровщини перетнули ще минулого тижня. Це якщо брати до уваги валовий збір зерна. Торік, зокрема, він становив 1,305 млн. тонн. Цьогоріч уже станом на 18 липня зібрали 805 тисяч. Отож доводиться сподіватися на врожай значно вищий. І не просто вищий — як заявив голова Дніпропетровської облдержадміністрації Віктор Бондар, цього року аграрії області очікують близько 3 млн. 800 тисяч тонн зерна. Такий висновок він зробив, виходячи з того, що роками звикали до врожайності 20—25 центнерів із гектара, а нині середні показники складають 36—40 центнерів. Ідеться про досягнення, якого Дніпропетровщина не знала за всю свою історію, а в порівнянні з минулим роком зернових мають зібрати вдвічі більше. Потреби області — близько 1 млн. 200 тисяч тонн. Неважко підрахувати: дві третини врожаю, зібраного на Дніпропетровщині, можуть піти на продаж.

Дуже далекі вони від народу

— Бог дає нам рекордні показники врожаю, — резюмував Віктор Бондар на нараді з питань забезпечення якісного збирання врожаю. — Сподіваюся, сільгоспвиробники зможуть додати близько 1/3 коштів до бюджету України. Ми повинні надати можливість аграріям продати зерно за світовою ціною, щоб у виграші залишилися і держава, і самі аграрії.

Такому перебігові подій, здавалося б, треба тільки радіти. Однак, поспілкувавшись безпосередньо з аграріями, як не дивно, довелося розвести руками... Далеко не все у нашому житті так райдужно, як звучить з вуст високого посадовця.

— Збути пшеницю сьогодні можна за ціною щонайбільше 850 гривень за тонну, а у нас десь така ж і собівартість, — бідкається керівник фермерського господарства “Агроком” з Апостолівського району Сергій Коряк. — Зернотрейдери більше не дають. Спробував одну машину зі збіжжям відвезти до Миколаївського порту — здати відомій фірмі “Нібулон”, але й там виявилося не все так просто. Платять, звісно, більше, однак у черзі з щонайменше 200 автомобілів довелося прочекати три доби, за кожну з яких мусив викласти ще й по 300 гривень за простій.

Притримати зерно до кращих часів, коли закупівельна ціна на нього має зрости, Сергій Коряк, як і практично усі фермери, можливості не має. Бо це виявиться собі дорожче — треба й пальне закупити до осінніх польових робіт, і з кредитами розраховуватися. На такому тлі тепер дякує долі, що свого часу зметикував запастися соляркою по 5 гривень 60 копійок за літр, бо нині вже і в 7 не вкладешся.

Отож і пораду, таку собі методичну рекомендацію, з боку Міністерства аграрної політики України не продавати зерно дешевше, аніж 1250 гривень за тонну, сільгоспвиробники сприймають у ліпшому випадку за намагання видати бажане за дійсне.

— Я навіть по 900 не можу здати, — зазначає Коряк. — І, чесно зізнатися, іншого виходу, як переходити на ріпак, не бачу. Для землі, певна річ, це буде гірше, але витрати менші.

Управління сільського господарства і продовольства Дніпро­петровської облдержадміністрації щодо цього свої рекомендації пропонує — засіювати соняшником не більше 15 відсотків наявних земельних площ. В ідеалі так і має бути. У дійсності ж відбувається гра в одні ворота сільгоспвиробників. Бо, приміром, над тим, чому аміачна селітра ще недавно коштувала 1200 гривень за тонну, а нині і в 3 тисячі не вкладешся, замислюються тільки ті, хто господарює безпосередньо на землі. А дизельного палива для того, щоб виробити ту ж тонну пшениці, знадобиться вже добрі 7 тонн. Себто пропорція складається просто нищівна — 1:10, тоді як ще недавно було 1:3. Виходить справжнє замкнене коло.

— Міністри далекі від народу, — категорично заявив мені Станіслав Нігай, керівник приватної агрофірми “Восток” із того ж Апостолівського району. — Усі фермери погрузли в боргах. Тільки й розмов про те, що дорожчає хліб на прилавках магазинів. А про виробників зернових не думає ніхто. Всі послуги для нас дорожчають катастрофічно, однак здати свою продукцію можемо тільки за такими цінами, щоб свої витрати звести з кінцями. На розвиток же виходить нуль. Торік наш район особливо потерпав від посухи, тепер у своєму господарстві я сподіваюся на урожайність 40—45 центнерів із гектара, але знову можу опинитися біля розбитого корита.

А ми ще минулорічне не продали!

На Солонянщині перед початком жнив під егідою районного керівництва збирали представницьку нараду за участі усіх, хто до цього причетний, де спільно спробували пошукати відповідь на одвічне питання “Що робити?”. І дійшли висновку, що на районному чи навіть обласному рівнях її не знайти.

Керівник фермерського господарства “Маг” Анатолій Андрусишин запропонував вихід, як на його погляд, простий — державним структурам взяти кредит на суму десь 10 мільярдів гривень, закупити в аграріїв зерно за прийнятними для них цінами і реалізувати на зовнішньому ринку разів у п’ять дорожче. Але бувалі хлібороби до цього поставилися скептично. Не в тому, звісно, розумінні, що такі цифри можуть здатися нереальними. Навпаки, на світових ринках цьогоріч визріває тенденція значного зростання цін. Насамперед у зв’язку з тим, що хлібні запаси на планеті за останні тридцять років чи не найменші. У Китаї, США, інших країнах цього року аграріям чимало нашкодила ще й негода. Отож цілком логічно значна частина нинішнього українського врожаю може опинитися за кордоном. На наше щастя, нині види на нього маємо зовсім непогані. Принаймні незалежні експерти говорять про 39—40 млн. тонн, що на 10—11 млн. більше, аніж торік. На тлі європейської продовольчої кризи, про яку все більше говорять, образно кажучи, можна озолотитися. Адже вже у 2007 році ціна пшениці на світових ринках зросла вдвічі, кукурудзи та рису — у півтора раза. Тим паче вступ України до Світової організації торгівлі передбачає і зобов’язання не обмежувати вивезення продовольства за кордон. Але саме з обмеженням неабияка проблема дається взнаки вже тепер. Щодо головної причини мало хто й сумнівається — тих же зернотрейдерів можна перерахувати на пальцях. І саме вони диктують умови, певна річ, вигідні лише їм. Справжньою конкуренцією у цій царині — постачання зерна за кордон — і не пахне. У тому розумінні, що вона — тільки для “обраних”, і вклинитися сюди “чужому” практично неможливо.

Та й вищезгаданий вступ до СОТ, за логікою речей, не повинен стосуватися тільки взаємовідносин міждержавних. Той же Держрезерв, Аграрний фонд теж мають закуповувати збіжжя у своїх аграріїв за світовими цінами. Сільгоспвиробники у цьо­му переконані. Але на тій же Дніпропетровщині вони поки що збентежені іншим — ані Держрезерв, ані Аграрний фонд досі взагалі ніяких закупівель не ведуть. Тоді як торік у цей час вони вже працювали у такому напрямі активно.

— Усі вважають, що нині у нас накопичилося дуже багато зерна, — припускає Во­лодимир Рой, керівник фермерського господарства “Рой” з Синельниківського району. — Я збіжжя поки що не продаю. Але, зрозуміло, так довго не протримаюся. На початку цього року я спілкувався з колегами—фермерами з Данії, так вони Україну сприймають тільки в одному розумінні — мовляв, це країна, де дуже дешева пшениця.

І в переході на суцільний ріпак, як дехто, Володимир Рой порятунку не вбачає — він теж вимагає багато праці. Якщо, звісно, дотримуватися агротехнологій за всіма канонами. А не дотримуватися — виявиться собі дорожче.

На Дніпропетровщині ж і ще одна проблема дається взнаки вже нині. Як розповів Анатолій Андрусишин, коли він своє перше зерно повіз до найближчого, Привільнянського, хлібоприймального пункту (ХПП), то був неабияк вражений — його потужності десь на 60 відсотків виявилися заповненими врожаєм... минулорічним. На Єлізарівському збіжжя не приймають взагалі. При тому, що зерно можна висушити тільки на елеваторах. Це теж сприймається щонайменше дивно. Адже на тій же Одещині, як писала наша газета, такої проблеми немає. А на Дніпропетровщині, вочевидь, дошкулятиме ще й вона. Андрусишин головну причину вбачає у тому, що ХПП нині приватизовані. Були б, мовляв, державними, то можна було б хоч якось питання регулювати.

З вищенаписаного не збагнути одного: як за ситуації, коли світ начебто потребує українського зерна, часто—густо зустрічається його надлишок? Причому подекуди такий, що зерновиробникам хоч сядь та й плач.

Спілкування з іншими керівниками сільгосппідприємств — виробників зернопродукції — принципово нових вражень мені не додало. З видами на зовсім непоганий урожай, від чого хліборобська душа мала б радіти, аграрії, навпаки, не приховують стурбованості з приводу того, що держава їхніх проблем не помічає. Хоча хлібний достаток на столі й могутність хлібної держави України починається саме з них...

Сергій ДОВГАЛЬ