І знову про нерівне право виборчого закону

Про нерівність за майновим станом кандидатів у депутати мова тут велася. Тоді ж таки було зазначено, що головною причиною закладеної у законі про вибори нерівності, проте задекларованої з огляду на Конституцію як рівність, є те, що мати права і можливість користуватися цими правами — поняття різні. Оскільки рівність як така цілком залежна від тих самих можливостей.

На жаль, цю тезу можна поширити і на основоположне у виборчому законі положення про пряме та рівне право, яке стосується можливостей бути обраними кандидатів у депутати.

Нерівність обрання у різний спосіб

Формування Верховної Ради фактично з двох складів — 225 депутатів обираються за пропорційною системою в загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками від партій та 225 депутатів обираються за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних округах — викликає цілком логічне питання:

наскільки такі депутати мали рівні права і можливості брати участь у виборчому процесі як кандидати і бути обраними депутатами, якщо вони обиралися по різному?

Стосовно рівних прав — це, поза сумнівом, так і є: усі однаково володіють (мають) цим правом. А от щодо можливостей…

Як співставити ці можливості, щоб установити їх рівність?

Які такі “рівні можливості” простежуються у депутата, який обирається за партійним виборчим списком, та його колеги-мажоритарника, якого безпосередньо обирають виборці округу?

Очевидним є те, що рівні можливості бути обраним — це рівні умови використання права бути обраним, яке реалізується в однаковий спосіб усіма кандидатами в депутати впродовж виборчого процесу.

Отже, відмінностей у можливостях кандидатів у депутати під час здійснення ними виборчих процедур згідно закону бути не може.

Чи так воно насправді?

Нижче лише кілька відмінностей, що слідують із засад закону про вибори.

Кандидат-самовисуванець особисто вносить до ЦВК, здає на реєстрацію і несе відповідальність за зміст поданих документів, а за партійних висуванців це робить представник від партії.

При цьому виборець на інформаційному плакаті кандидата в депутати матиме можливість ознайомитися з його біографією, а про кандидатів з партійного списку виборець знати не буде.

До того ж кандидат-самовисуванець подає на суд виборцю власну передвиборну програму, а його колега від партії — загальнопартійну.

Далі. Кандидат-самовисуванець вносить грошову виборчу заставу із власної кишені, а за його суперника по округу від партії вносить партія.

Формування виборчих комісій законом передбачене в такий спосіб, що привілеї обов’язкових своїх представників у комісіях мають партії, чиї депутатські фракції зареєстровані у Верховній Раді.

Причому партійний висуванець по округу матиме представника партії (а отже, і свого) і в окружній виборчій комісії, і в дільничній, а самовисуванець — лише у дільничній, і то за жеребом.

Крім того закон не передбачає обмежень для виборчого фонду кандидата в одномандатному окрузі, що дає волю партійним висуванцям під різними “незабороненими” внесками користуватися партійними коштами, в той час як кандидату-самовисуванцю про власний виборчий фонд залишається піклуватися самому.

“Рівна для всіх” свобода передвиборної агітації є “дещо нерівною”: партія — власник ЗМІ — має право своїми засобами необмежено агітувати за своїх висуванців як по загальнодержавному округу, так і (нишком) по одномандатних округах, а кандидати-самовисуванці, які не мають власних ЗМІ, знову ж таки, можуть користуватися доступом до решти ЗМІ “на рівних умовах” з такими ж як самі.

То яка тут рівність можливостей, панове-законодавці?

Рівні умови простежуються лише між кандидатами в депутати в окремих їх групах:

— висунутих за партійними списками у загальнодержавному окрузі,

— висунутих партіями в одномандатному окрузі,

— самовисуванців.

І це тільки в тому разі, якщо інших додаткових переваг ніхто не має. Як це, скажімо, надається висуванцям партій, що мають депутатські фракції у парламенті, при формуванні виборчих комісій.

Однак ніяк не в усіх кандидатів у депутати, які за законом “мають рівні права і можливості брати участь у виборчому процесі”, а насправді, як бачите, рівних можливостей таки нема.

Нерівність порядковості у виборчому спискові

Пристрасті розгорілися довкола партійних виборчих списків після їх оприлюднення провідними політичними силами, коли з неясних причин до них попали нинішні депутати з нульовим коефіцієнтом корисної дії — за законодавчою творчістю, депутатськими запитами, роботою з виборцями та відвідуванням засідань парламенту і комітетів.

І, навпаки, найактивніші депутати залишилися або поза списками, або відсунуті до їх “непрохідної частини”, або відправлені “у вигнання” до округів, — вся ця “трагікомедія виборчих списків” є виключно наслідком прикрого їх формування.

А формування, яке ми нині повсюдно бачимо, не має ніякого відношення до достеменного вибору як основоположного принципу визначення народного представництва.

Це — не воля народу, а воля обмеженої групки високопоставлених партійців.

А тепер простеньке питання до творців виборчого закону: чи є однаковою можливість бути обраним у кандидата в депутати, який у виборчому спискові займає останнє порядкове місце, з кандидатом у депутати, чиє прізвище буде внесене до виборчого бюлетеня?

Якщо список не отримає 5-ти відсотків голосів виборців, то, справді, різниці немає — ніхто з них не стане депутатом. А якщо партія подолає такий бар’єр? — Тоді, виявляється, можливості геть різні.

Закон же запевняє, що ці можливості у виборчому процесі однакові.

А Конституція категорично забороняє: не може бути привілеїв чи обмежень за будь-якими ознаками.

А хіба порядкове розташування у виборчому спискові не є ознакою певного стану, який за рішенням керівництва партії отримує кожний кандидат у депутати разом із рештою колег за списком?

Привілей бути обраним за списком, звичайно ж, має кандидат у депутати, чий порядковий номер у списку ближчий до його початку.

Тим часом…

Хто пригляне за партіями?

Дуже лояльний закон про політичні партії, створений нинішніми основними гравцями політичного поля в Україні, є вкрай поблажливим до партій щодо їх участі у виборах. Бо писалося “для себе”.

Конституція України у статті 36 ніби ненароком згадує про основну роль політичних партій у житті держави — формування волі громадян та участь у виборах, — однак ніяк не уточнює ні вимог до цих партій, ні умов їх участі у виборах.

А тому ні закон про політичні партії, ні всі донині прийняті закони про вибори Верховної Ради не деталізують такої важливої складової діяльності кожної партії — як її участь у виборах.

Все виявляється дуже простим: партії самі вирішують, як їм брати участь у виборах.

Прогляньте статути нині зареєстрованих політичних партій в Україні, і ви знайдете одиниці (із двох сотень), де є виокремлений розділ щодо участі партії у виборах.

Чому? — Такий закон. У переліку обов’язкових розділів до статуту партії немає жодних вимог до її участі у виборах. І це при тому, що участь у виборах є конституційною умовою діяльності партій.

Тим часом закон про вибори народних депутатів до партій майже байдужий: “Висування кандидатів, формування та затвердження виборчого списку кандидатів у депутати від партії у загальнодержавному окрузі та висування кандидатів у депутати від партії в одномандатних округах здійснюється партією на з'їзді у порядку, встановленому статутом партії”.

І все. Ніяких інших вимог.

Отже, з'їзд можна проводити де і як завгодно — в лісі, посеред поля у соняшнику, під водою, за будь-якого числа учасників, у будь-якій формі.

Головне — остаточний результат: затверджений у будь-який спосіб виборчий список.

Ось і перетворюються з’їзди в шоу без видимого змісту та порядку.

А найдивніше, новий закон про вибори зняв будь-який контроль держави і громадськості за самим з’їздом партії. Раніше представник ЦВК мав право бути присутнім на з’їзді і простежити за прийняттям рішень з’їздом, зокрема, тих, що стосуються виборчого списку.

Тепер — повна воля. З переліку документів, що подаються до ЦВК при реєстрації списків, вилучили навіть протокол з’їзду — офіційний документ, що засвідчує його проведення.

Пишіть собі, що хочете, формуйте списки, як собі бажаєте, — голосуйте відкрито, закрито, нишком чи криком на весь світ. Аби лиш “відповідно до статуту” та за формою ЦВК.

А в статуті, за законом про партії, визначати це не є обов’язковим. Форма ж ЦВК геть простенька: назва партії, ким і коли висунуто та далі список.

І, головне, списки ці — закриті від волі виборця щодо кожного кандидата!

І як тут бути?

Все це виглядає, звичайно, нуднувато, і навряд чи викличе особливу цікавість у читача, більше схильного до гарячих тем.

Але ж проблема таки є. І достатньо суттєва.

ЇЇ суть полягає в тому, що проведення виборів за змішаною системою за участю фактично трьох виокремлених груп кандидатів у депутати — від політичних партій та самовисуванців в одномандатних округах і кандидатів у депутати за партійним списком по загальнодержавному округу — автоматично породжує нерівність їх можливостей.

Виправити ситуацію можна вирівнявши ці можливості шляхом:

— проведення виборів в один спосіб — мажоритарний чи пропорційний;

— самовисування замінити на висування позапартійних кандидатів у депутати об’єднаннями виборців, створених спеціально до виборів, з наданням їм у виборчому процесі прав, рівних з політичними партіями, як це робиться у більшості цивілізованих країн;

— виборчі комісії формувати на рівних умовах усіма учасниками виборів, вилучивши привілей партій, чиї депутатські фракції зареєстровані у Верховній Раді;

— фінансування виборів віднести виключно до державного бюджету на рівних умовах для всіх партій і об’єднань виборців.

І, безперечно, ніяких закритих партійних чи інших списків — пропорційний спосіб виборів може бути демократичним лише тоді, коли кожен кандидат у депутати з виборчого списку має однакові з іншим колегою по списку можливості бути обраним.

Сергій КАДЕНЮК