Закон Божий. Як і коли Рада хоче заборонити Московський патріархат

Вона була однією з тих депутатів, котрі 19 жовтня найбільше доклались до організації голосування “церковного закону“. Він покликаний припинити діяльність в Україні пов'язаних із Росією релігійних організацій.

Від самого повномасштабного вторгнення Українська православна церква і чинна влада розігрують досить голосну виставу. У ній УПЦ щосили вдає, що вона не має стосунку до РПЦ, а Рада всіляко підкреслює, що закон про заборону МП не зовсім про заборону і не тільки про УПЦ.

3 листопада закінчився термін подачі поправок до другого читання. Тож у найближчі місяць-два у цій “божественній комедії” буде зіграно останні сцени. І ніхто зараз не може з певністю сказати, чи принесе закон звільнення від Російської церкви чи навпаки породить сотні точок внутрішньої напруги по всій країні.

УП спробувала з'ясувати, чи зможуть прихильники Московського патріархату зірвати ухвалення закону, а якщо ні, то наскільки радикальним він буде. 

Радикали “безбожні” й “набожні”: чи заборонять УПЦ не-МП

Аби спрогнозувати, чи має шанси закон про заборону УПЦ бути ухваленим, варто дати відповідь на два запитання: яким він буде і чи є під нього голоси.

У першому читанні депутати підтримали урядовий законопроєкт, який вважають найбільш поміркованим з усіх зареєстрованих.

Цим проєктом загалом передбачена процедура припинення діяльності церков, які мають керівні центри в країні-агресорі.

Спершу спеціальна релігієзнавча комісія встановлює факт зв'язку і робить відповідний висновок. На його основі Держслужба етнополітики та свободи совісті виносить відповідній релігійній організації припис із вимогою усунути незаконні зв'язки. Якщо цей припис не виконується за встановлений час, тоді тільки служба подає позов у суд із вимогою припинити діяльність відповідної церкви.

Як пояснює голова Держслужби етнополітики та свободи совісті Віктор Єленський, головна задача закону — не допустити ситуації, коли державу зможуть звинуватити в релігійних гоніннях.

“Цей закон не має стосунку до догматів церкви, не втручається ні в які постулати вчення, нікому не забороняється бути православним чи кимось іншим. Закон стосується виключно підпорядкування. Хочеш бути православним — будь, але тільки якщо Москва не може на тебе і через тебе впливати”, — пояснює Єленський УП.

Він визнає, що запропонована процедура може розтягнути припинення діяльності тієї ж УПЦ на роки. Але тільки так можна буде убезпечитись від позовів у Євросуд з прав людини і пояснити міжнародній спільноті, що в Україні ніхто не “забороняє християн”.

Останнє формулювання, до речі, не вигадка, а майже дослівна цитата з ефіру американського протрампівського “журналіста” Такера Карлсона, який надає час у своїй студії лобістам того ж Новинського та іншим цікавим людям.

Однак зміст закону залежатиме не лише від бажання його авторів, але й від потреби забезпечити підтримку різних груп депутатів.

У першому читанні за урядову версію “церковного” закону проголосувало 267 депутатів, але гарантувати схожу цифру до другого читання буде дуже непросто.

По-перше, кнопку “за” натисли одразу 26 депутатів із фракції “Європейська солідарність”. У цієї політсили є власний законопроєкт, так званий “проєкт Княжицького”, набагато більш радикальний, жорсткий і неоднозначний.

Зокрема, в проєкті Княжицького передбачається пряма заборона конкретно РПЦ і майже середньовічна норма про таку собі форму “державного православ'я”. Згідно з нею, томос про автокефалію має стати частиною законодавчого поля, і тільки ПЦУ матиме право називатись православною церквою. А всі, хто захочуть теж мати у назві слово “православний”, муситимуть отримати певну посвідку в митрополита Епіфанія. 

Оминемо той факт, що в самій ПЦУ подібні ідеї викликали легку форму шоку. Але в середовищі експертів з питань свободи совісті і міжнародного права існує консенсус, що така редакція закону спричинить хвилю зовнішньої обструкції України й позовів у міжнародні суди від УПЦ, виграти які не буде шансів. 

Очевидно, що така радикальність проєкту Княжицького є певною формою відповіді на не менш радикальну налаштованість захисників УПЦ в парламенті. 

Щоб зрозуміти, наскільки багатогранні аргументи пускають у хід прихильники МП у Раді, досить згадати, що перед голосуванням вони погрожували депутатам… проклясти їхніх дітей (!). Це лише штрих, але дуже промовистий.

Можна не ходити до ворожки, аби спрогнозувати, що за зовсім нейтральний закон ні Княжицький, ні його однопартійці не проголосують. У першому читанні вони голосували з розумінням, що до другого їхнє бачення буде враховане.

Фракції “Голосу” і “Батьківщини”, які голосували в майже повному складі, очевидно дадуть голоси і на друге читання.

Гірша ситуація з групами мажоритарників “За майбутнє” і “Довіра”, які в першому читанні зібрали разом 20 голосів. З кожним із них, без сумніву, працюватимуть високі духовні чини і прихильники УПЦ в округах. В цьому плані депутатам із округами на правому березі Дніпра буде дещо легше, а от мажоритарники із Півночі, Сходу чи, скажімо, Одещини дуже неохоче підтримуватимуть “церковний” закон.

Однак головне питання, очевидно, полягатиме в голосуванні “Слуги народу”. Уже зараз всередині фракції різко проти заборони УПЦ працюють дві групи. 

Першу зібрав “проксі” Вадима Новинського депутат Артем Культенко, який також є дияконом УПЦ. Друга — так звана “група Павлюка”, якій колись сам Зеленський давав наганяй за роботу в інтересах Ахметова й Новинського. 

Невеликим прихильником закону називають і голову фракції СН Давида Арахамію, який ще в день голосування обдумував варіант перенести розгляд. Але той же Арахамія, як переконують співрозмовники УП в “Слузі”, під саме голосування мотивував депутатів і нагадував їм у чатах, що це вимога Зеленського.

Більшість із тих “слуг”, які підтримують “церковний” закон, виступають за максимально прозору й демократичну процедуру, без різких рухів. 

Тому найбільш імовірним варіантом розвитку подій виглядає часткове “підсилення” урядового закону нормами з альтернативних концепцій. Зокрема, таку позицію озвучив УП голова профільного комітету з питань гуманітарної та інформполітики Микита Потураєв.

За його словами, комітет погодив два пакети правок. Перший частково враховує “проєкт Княжицького”, але тільки щодо визначень РПЦ і подібних речей, але без “державної ПЦУ”. Другий пакет стосується спрощення процедур переходу між різними юрисдикціями, наприклад, монастирі зможуть переходити за власним рішенням без погодження єпархіальних єпископів чи синоду УПЦ.

Крім того в закон хочуть інтегрувати норми ще одного альтернативного проєкту, який депутати жартома називають “законопроєктом Малюка” за іменем глави СБУ. Його відомство пропонує передбачити можливість припиняти діяльність тих релігійних організацій, чиї керівники уже засуджені за держзраду.

Враховуючи усе описане, в комітеті припускають, що орієнтовно на кінець листопада — початок грудня зможуть напрацювати погоджений текст “церковного” законопроєкту до другого читання.

“Ясно, що ніде в законі не буде написано “УПЦ” чи “Московський патріархат”, але ясно, що головний об'єкт — саме вони. В Онуфрія живуть у світі кількох максим: нічого не робити під примусом, нічого не робити до кінця війни й нічого не робити без всеправославного консенсусу. Але ми уже не маємо часу чекати ні закінчення війни, ні тим паче вселенського собору, який відбувається раз в тисячу років”, — резюмує один зі співрозмовників УП, дотичний до розробки закону.

“Треба було раніше думати і швидше реагувати. І просто бути з країною, а не з Кирилом. Він же вас і занапастив. У Онуфрія та його оточення така позиція — що давайте почекаємо. А чого ви чекаєте? Хочете ще подивитсь, хто тут переможе?” — додає інший співрозмовник у “Слузі”.

Кінець “вічної” історії: як патріарх Кирил занапастив МП

Від початку 90-х в Україні мирно співіснували одразу три православні церкви. Після об'єднавчого собору в грудні 2018-го мала залишитись тільки одна. Але цього не сталося.

Хоч собор був натхненний самим Вселенським патріархом Варфоломієм, але в Софії Київській об'єднались, по суті, лише Українська православна церква Київського патріархату та Українська автокефальна православна церква. З найбільшої православної організації — УПЦ Московського патріархату — в новостворену Православну церкву України перейшло всього 2 єпископи.

Томос про автокефалію для ПЦУ постулював, що для Вселенського патріарха і, отже, потенційно для всього православ'я в Україні є лише одна помісна церква — ПЦУ, і єдиний Митрополит Київський — предстоятель ПЦУ Епіфаній.

Однак і церков, і митрополитів у реальному Києві залишалось вдвічі більше. Константинополь заплющив очі на їхнє одночасне існування, даючи питанню час вирішитись еволюційно. 

І цей процес пошуку консенсусу з паралельним процесом легітимації ПЦУ в очах світового православ'я міг тривати роки й десятиліття. Якби не повномасштабне російське вторгнення і не реакція на нього предстоятеля Російської православної церкви Кирила.

Як влучно резюмує глава Державної служби етнополітики і свободи совісті Віктор Єленський, після російського вторгнення й усього, що воно принесло, в Україні відбулась “зміна парадигми”: 

“Раніше суспільство найбільше хотіло об'єднання православних церков — тепер хоче зникнення Московського патріархату”. 

Після того як Кирил фактично освятив Путінську війну, УПЦ МП опинилась перед дуже непростим для себе вибором. 

З одного боку, ця церква була частиною РПЦ і більшість її вищого духівництва можна сміливо назвати “цвітом Русского міра”. Тож очевидно, що цей “цвіт” не хотів і чути про розрив із Москвою. 

З іншого боку, УПЦ все-таки є передовсім українською церквою. В тому розумінні, що усі тисячі її приходів розташовані в Україні. І як би сильно митрополити Онуфрій, Антоній чи Павел не дорожили паспортами РФ і зв'язками з РПЦ, але навіть вони не ладні пояснити пастві, чому російські ракети і танки, які вбивають їх і знищують їхні домівки — це благо.

Історичний момент і прихожани вимагали від УПЦ рішучих дій. 27 травня 2022 року митрополит Онуфрій, здавалося, відчув цей запит і зібрав Собор УПЦ у своїй резиденції у Феофанії.

Але те зібрання спромоглося тільки на речення “Виражаємо незгоду з позицією Патріарха Московського і всієї Русі Кирила щодо війни в Україні”. Собор навіть не зміг ухвалити рішення, щоб під час богослужінь не поминати патріарха Кирила. 

“Ми поминаємо його, щоб Бог зробив його кращим. Наша Церква навіть ворогів поминає”, — пояснював тоді УП один із впливових учасників Собору.

Більш-менш серйозним рішенням того дня було вилучення згадок РПЦ зі Статуту УПЦ. В Онуфрія це подавали ледь не як самостійність УПЦ. Але був нюанс: церква від'єдналась “адміністративно”, але зберегла “духовне спілкування з Москвою”. 

Всі рішення Собору базувалися на Грамоті про автономію та самоуправління, яку УПЦ вручив ще патріарх Алексій ІІ в 1990 році. А в ній чітко прописано, що Українська православна церква — частина РПЦ. Тобто неможливо ухвалити якісь рішення про “самостійність”, які б не порушували Грамоту Алексія ІІ.

Було ще кілька речей, які вказували на те, що УПЦ лишається частиною Російської церкви.

Передусім статут самої РПЦ. Там ніяких змін не відбулося взагалі, і Українська православна церква записана як невід'ємна частина Російської.

Як пояснюють експерти, з якими спілкувалася УП, предстоятель УПЦ і далі входить у постійний орган управління РПЦ — Синод, а єпископи УПЦ і далі вважаються єпископатом РПЦ. Деякі з них досі входять до складу так званого “Межсоборного присутствия”, яке готує рішення для соборів і синоду РПЦ, представники УПЦ далі є в синодальних комісіях Російської церкви тощо, тощо.

Але найпромовистіше підпорядкований статус УПЦ ілюструє анексія її канонічних територій:

— 7 червня 2022 року Синод РПЦ постановив забрати Джанкойську, Сімферопольську та Феодосійську єпархії в УПЦ і створити на їхній базі Кримську митрополію РПЦ;

— 13 жовтня 2022 Синод РПЦ анексував Ровеньківську єпархію на окупованій частині Луганської області;

— 16 травня 2023 року РПЦ “підпорядкувала” напряму собі й Кирилу Бердянську єпархію УПЦ в щойно окупованій частині Запорізької області.

Коли котрась із парафій, тобто один приход однієї конкретної церкви в Україні переходить з УПЦ в ПЦУ, в Онуфрія включають весь можливий арсенал медійних і юридичних інструментів захисту. Коли РПЦ захоплювала цілі єпархії — УПЦ спромоглася хіба на кілька беззубих заяв. Справді незалежна церква такого б дозволити не могла.

Усі ці історії громадились разом із постійними повідомленнями про факти колаборації служителів УПЦ, як у відомому афоризмі про верблюда, якому підкладали на спину по зернинці, аж поки котрась із них не переламала йому хребет.

Бачачи, що УПЦ під керівництвом митрополита Онуфрія не має потенціалу на розірвання зв'язків із Москвою, в цей процес включилась Банкова й особисто президент Зеленський.

Саме так у грудні 2022 року під санкції за рішенням РНБО потрапив головний спонсор УПЦ Вадим Новинський, намісник Києво-Печерської Лаври митрополит Павел, митрополит Антоній, керуючий справами УПЦ МП і неформальний лідер проросійського крила та архієпископи-колаборанти з анексованих єпархій УПЦ в Криму, на Півдні і на Донбасі.

На початку 2023 року почався процес поступового виселення УПЦ з Києво-Печерської Лаври, а сам її намісник митрополит Павел отримав підозру в розпалюванні міжконфесійної ворожнечі та виправдовуванні агресії РФ.

І врешті восени 2023-го Рада дійшла до рішення про необхідність остаточно унеможливити зв'язки УПЦ і будь-яких інших релігійних структур із Росією.

*  *  *

“Ми зараз відправили делегацію Ради церков у США, щоб перебити цю хвилю маніпуляцій, яку Новинський та інші захисники МП намагаються там через медіа розігнати”, — розповідає в розмові з УП один із експертів, дотичних до написання закону.

“Там поїхали багато, до речі, наших протестантів і інших конфесій, щоб показати, що тут ніяких гонінь немає. Навпаки, ми американцям пояснюємо, що ніхто не хоче втручатись в якісь догмати. Це як було у них під час Громадянської війни — британський монарх вимагає присяги від англікан в Америці, але ті відмовились і заснували Єпископську церкву. Вчення те саме, але тепер це одна з найбільш поважних церков Америки, більше 10 президентів з неї вийшли”, — додає співрозмовник.

Але щоб в Україні повторилося щось подібне, треба добитися двох дуже непростих речей: готовності верхівки УПЦ піти шляхом Єпископської церкви і ще однієї мобілізації депутатів на голосування.

І, як жартує один із депутатів у розмові з УП, “ще не ясно, з ким буде легше”.