Як зламати комунізацію праці

Запровадивши “новий” Податковий кодекс, уряд взявся за пенсійну реформу та оголосив про “нещадну боротьбу” із зарплатами в конвертах винятково адміністративними методами, які переростають в законодавчі ініціативи і в основному спрямовані на малий та середній бізнес.

Мотивація уряду: треба платити, бо на пенсії не вистачає! Безапеляційно і незважаючи ні на що.

Якою має бути пенсійна реформа? Що потрібно зробити, щоб “зарплата в конверті” зникла? Чи стануть від цього українці багатшими? Щоб відповісти на ці питання, треба уважніше розглянути особливості функціонування праці і зарплати в економіці.

На жаль, парадокс у тому, що ці питання є політичними, але вимагають уваги незаангажованих фахівців з економіки. “Політекономічному” ж аналізу не приділяють уваги ні політики, ні економісти, а без цього вирішити дані проблеми не вдасться. Навпаки — це лише створить додаткові проблеми в економіці і суспільстві.

Відкривши будь-який сучасний підручник з економіки, можна переконатися, що одним з економічних ресурсів суспільства є праця. Глибший аналіз може привести до висновку, що підприємництво і капітал теж тісно пов'язані з працею.

Точніше, вони є її різними станами, бо підприємництво є специфічним проявом праці, а капітал — сумарним виявом раніше реалізованої праці і вимагає “відпрацювання” у випадку залучення його в економічний оборот.

Більше того, ресурс “праця” — чи не єдиний природний ресурс людини і суспільства. Без неї неможливо об'єднати в єдиний процес всі інші економічні ресурси.

Ось, наприклад, Японія: з природними ресурсами там “не склалося”, але донедавна це була друга за обсягом економіка у світі. Цього можна було досягти лише шляхом забезпечення зрозумілого для їх суспільства функціонування найманої праці.

В Україні з цим — справжня проблема, хоча інших ресурсів — хоч греблю гати. Однак вона ретельно прихована за популістськими гаслами політиків усіх кольорів.

Українська влада вже 20 років обіцяє подбати практично про все: виробництво, зарплати, пенсії, освіту, охорону здоров'я, соціально незахищених.

Цим ігнорується сама природа соціуму як самоврядної системи і його складових — родини і людини як самодостатніх елементів, які мають власні функції і засоби.

Відтак, вже давно втрачена всяка міра обіцянок держави, яка перевалила за межі джерел їх фінансування. Лиш легально реалізована наймана праця є цим джерелом. Кредити та інвестиції не є цим джерелом. Матеріальні, енергетичні ресурси та ресурс капіталу теж самі по собі не з'єднаються — потрібна праця.

Існуюча в Україні податкова система історично сформувалася з нереформованої ще з радянських часів системи зрощення податків із соціальною сферою, що супроводжувалося значною експансією держави у сферу функціонування найманої праці. Введення ж у систему оподаткування ПДВ лише поглибило цю експансію.

Оціночний розрахунок показує, що вітчизняне законодавство спричиняє відсутність поточного джерела для фінансування зобов'язань, які виникають у зв'язку з легальним функціонуванням праці і зарплати.

Для виплати кожної гривні зарплати роботодавець повинен врахувати в ціні товару чи послуги ще й ті податкові та соціальні зобов'язання, які слід виконати у зв'язку з її виплатою на руки в “очищеному” вигляді.

Неважко порахувати, що для виплати найманому працівникові однієї гривні “чистої” зарплати, яка становить платоспроможний попит, вона повинна бути врахована в ціні товарів, робіт та послуг як 1:0,8х1,4х1,2-1=1,1.

Це — якщо не враховувати особливості оподаткування ПДВ, який вперше “накручується” на всі складові доданої вартості на стороні роботодавця, а вдруге — коли робітники і пенсіонери купують товари, послуги і сплачують за тарифами. І це знову ж таки без урахування акцизів, мит та інших податків.

Очевидно, що наведене співвідношення не може бути легально реалізоване навіть теоретично. Тобто реального джерела фінансування податкових та соціальних зобов'язань, сформованих від легальної найманої праці, не існує, не кажучи про те, що ігнорується функція зарплати забезпечувати приватні нагромадження.

Це джерело численних проблем України у фінансовій і соціальній сферах, оскільки виставляє легальну найману працю за межі економічної доцільності.

І це ж таки є джерелом брехні та корупції: якщо рахунки не сходяться за критерієм наявності поточного джерела фінансування податкових і соціальних зобов'язань, всі, включно з урядовцями, постають навіть не перед вибором “брехати і давати хабарі чи ні”, а перед нагальною необхідністю це робити.

І брешуть, і дають, і будуть це робити, допоки не прийдуть до висновку: треба докорінно змінити стандарти оподаткування та соціального страхування в Україні. Саме це повинно забезпечити реальні економічні реформи.

На жаль, єдиний прецедент — указ президента №727/98 про спрощену систему, який відкривав шлях до забезпечення прозорості у цій сфері, вже історія. Він успішно похований законом про єдиний соціальний внесок.

Слід розуміти, що тим указом було запропоновано перенесення джерела сплати солідарних пенсійних внесків на виручку з будь-яких продаж.

Економічний ефект досягався тим, що для виплати найманому працівникові однієї гривні “чистої” зарплати вона повинна бути врахована в ціні товару як 1:0,8х1х1,05х1,2=1,58 гривні, а додавши 17 копійок, які вилучаються з гривні зарплати через механізм ПДВ при споживанні, отримаємо 1,75 гривні.

Тобто при цьому підході сума податків та соціальних внесків, що припадають на одну гривню платоспроможного попиту, сформованого від легальної зарплати, становитиме 0,75 гривні.

Тут чітко спостерігається наявність реального заробленого джерела фінансування усіх поточних зобов'язань перед бюджетами та фондами, а крім того — для нагромадження у сімейних бюджетах. Це заслуговує уваги і поширення якщо не на всю економіку України, то, принаймні, на її значну частину.

Чим же є насправді ті соціальні внески, які так наполегливо впроваджуються в економіку, і про які намагаються сказати, що вони нібито не є податками?

Якщо людина-працівник до пенсії не дожила або нетривалий час скористалася “солідарними” пенсійними нагромадженнями, то для неї ці “нагромадження” — це втрачені кошти, а для її родини — втрачені можливості вчасно отримати і самі ці кошти, і проценти, які об'єктивно на них наростають.

Їх можна було б ще за життя працівника капіталізувати на користь родини: вкласти у здоров'я, освіту, активи. Тож ця “соціалка” є інструментом постійного утримання родин у стані “пролетаріату”.

В економіці при цьому виникає великий масив квазізобов'язань, для яких не існує поточного джерела фінансування, і які втрачають свою мету. Тим не менш, вони існують “де-юре”, а тому є засобом тиску на суспільство.

Щоб щось комусь дати від імені держави, його треба у когось іншого її ж іменем відібрати із значною дельтою “на державу”. Про це — ні слова! І це не просто непрозорість. Це обман. Це соціалізм, який підтримується популізмом.

Не дивно, що багато хто — не лише з роботодавців, а й з працівників — намагається уникнути потрапляння його коштів у пенсійний “общак”, і в цьому сенсі не вони винні, а держава, яка запровадила такі умови.

Їм доводиться знаходити компроміс, порівнюючи сьогоднішні ризики та можливості з майбутньою непевністю. При цьому уряд теж отримує вигоду, оскільки в іншому разі він приречений на постійне друкування грошових знаків для “підживлення” дефіциту коштів для виконання зобов'язань у поточному обороті.

Збереження нарахувань на зарплату для фінансування солідарних систем фондів соціального страхування, хай навіть і в обмеженому обсязі, буде консервуванням “общака” і продовженням комунізації праці.

Цього можна усунути лише за рахунок справжнього реформування, у першу чергу, пенсійної системи. Хоча зрозуміло, що зобов'язання держави перед сьогоднішніми пенсіонерами треба фінансувати. То ж якою має бути реальна пенсійна реформа?

По-перше, вона повинна бути миттєвою: в один момент скасувати старі правила і запроваджувати нові. Для цього вона повинна бути зрозумілою для громадян: і працівників, і пенсіонерів. Тобто слід винести на громадське обговорення цілісну і зрозумілу концепцію, якісно інакшу, ніж запропонована нині.

По-друге, реформа повинна усувати “общак” і комунізацію третини реалізованої праці. Для цього має бути законодавчо визначено інші джерела і порядок фінансування потреб солідарної системи ПФУ. Це вивільнить зарплату від неприродних і непосильних нарахувань для виконання “соціалістичних завоювань”.

Це можна зробити шляхом запровадження спеціального пенсійного податку з продаж. Його ставка була б значно меншою від поширеної пресою страшенної величини 18-19% ВВП, бо системні заходи дозволять “вивести на світло” величезний шматок діючої тіньової економіки і збільшити розмір економіки в цілому.

Доктор економічних наук О. Кендюхов, наприклад, вважає що ставка може бути меншою за 10%. Зрозуміло, що вона з року в рік буде зменшуватися через природне зменшення кількості “солідарних” пенсіонерів.

Ще одним джерелом наповнення солідарної системи ПФ слід розглядати продаж природних ресурсів, у ціну яких цілком можна закласти додатковий цільовий пенсійний податок рентного характеру, адже надра належать народові України.

По-третє, реформа повинна миттєво відкривати для всіх працюючих особисті, приватні, спадкові пенсійні рахунки, і не в якихось сумнівних недержавних пенсійних фондах, як пропонується представленою урядовою концепцією, а у спеціалізованому державному пенсійному банку або спеціальних відділеннях державного Ощадбанку.

Кошти цих рахунків повинні знаходитися у платному користуванні і гарантуватися державою з процентами, близькими до міжнародної вартості грошей, наприклад, до ставки Libor.

Дуже швидко на цих пенсійних рахунках нагромадиться такий масив коштів, що автоматично буде діяти як фінансовий важіль стабілізації вартості грошей та протидії інфляції, а МВФ стане для України не донором, а клієнтом.

Така концепція вже презентована у парламенті тим самим Кендюховим. Вона є цілісною і реальною, на відміну від запропонованої урядом. Якби її винесли на всенародне обговорення — було б про що поговорити. Кілька цифр для порівняння.

За діючим законодавством: від зарплати, наприклад, 2 тисячі гривень роботодавець повинен щомісячно платити 704 гривні, які він, зрозуміло, не доплачує працівникові. З цих коштів до зведеного бюджету не стягується податок на доходи фізосіб.

За 35 років трудового стажу утворюється фонд 295 680 гривень. При використанні цього фонду по 2 тисячі гривень щомісяця його вистачило б на 12,3 року, але це кошти, які не належать ні працівнику, ні роботодавцю. Це кошти Пенсійного фонду.

Якщо працівник не доживе до пенсії або користуватиметься нею нетривалий час, його правонаступники цих грошей ніколи не побачать. Зрозуміло, що приросту цих коштів на банківський процент для них теж не буде.

Фінансова альтернатива: вартість ануїтетного платежу по 200 гривень щомісяця, а це лише 10% від зарплати 2 тисячі гривень під 6% річних через 35 років становитиме 284 942,06 гривні. Навіть з урахуванням ПДФО, який є в цьому випадку цілком доречним і може бути додатковим доходом бюджету, це суттєво менші кошти.

При використанні цього фонду щомісячно по 2 тисячі гривень і зберіганні залишку під той же процент його вистачить на 20,7 року, при використанні по 1 800 гривень — на 25,8 року, а по 1 500 гривень — на 48,4 року.

Це реальні зароблені кожним громадянином гроші і один з найдешевших у світі інвестиційних ресурсів. Якщо людина з таким фондом з якихось причин не використає його на свої пенсійні потреби, він перейде правонаступникам.

Пенсійний вік при такій системі — це величина несуттєва: є здоров'я і бажання працювати — працюй і формуй собі і свої родині гідний спадок, а нема — йди на пенсію і використовуй зароблене. На таких умовах за десять років від праці 10 мільйонів громадян сформується актив вартістю 116,5 мільярда доларів за нинішнім курсом.

Саме до цього треба привести пенсійну систему.

Нобелівський лауреат з економіки Дуглас Норт переконує, що для суспільства та економіки важливе розуміння природи та способу функціонування його інститутів у сенсі їх історичного розвитку. Очевидно, що для українського суспільства інститут солідарної пенсії є ментально чужим, щоб не сказати “притягнутим за вуха”.

Історично утримання старих і непрацездатних людей було функцією родини, а відтак, спонукало батьків до певних особливостей їх поведінки як у сенсі використання зароблених коштів, так і в сенсі виховання дітей.

Запровадження солідарної пенсійної системи зламало цей інститут, водночас запровадивши непритаманну для цього суспільства комунізацію праці, через що держава оббирає родини, які втрачають свій інвестиційний ресурс — капіталізовані пенсійні нагромадження — джерело їх власного розвитку.

Внаслідок цього руйнуються і суспільні інститути приватної власності, вільного функціонування найманої праці. Треба повертатися до коріння, а способи треба знайти, інакше — безнадія.

Володимир ЩЕРБИНА