Як здійснити архітектурну революцію?

Країна, здається, уже завагітніла революцією. Тож восени щось має народитися.

Що треба робити, щоб революцію у нас не вкрали, щоб не зрадили, щоб не повторився 2005, 2006-й?

Рецепт рішення — це скласти чітку і зрозумілу програму дій для нової влади. Власне, це програма-запит до майбутніх очільників держави і міста, яку вони або мають реалізувати, або їх буде визнано зрадниками революції (власне, варіант зміни влади шляхом також слід вважати революцією, оскільки він не менш простий у нинішніх умовах).

Проілюструю вищенаведене на одній із моїх улюблених юридично-політичних задач — задачі звільнення обличчя столиці від тих потворних змін, котрих зазнав Київ за Кучми, Ющенка та Януковича.

Драконом дракона не виб’єш

У чинному генплані Києва, котрий зараз намагаються скасувати київські чиновники за допомогою різних хитрощів, існує поняття “історичного центру”. В історичному центрі, знову ж таки, за чинним генпланом (а не за новим, що його розробляють з подачі Черновецького) будувати щось вище 27 метрів взагалі не можна.

Кожному, хто не сліпий, очевидно, що цю заборону обходять — шляхом внесення точкових змін у генплан.

Такі зміни слід вважати нелегітимними, але розкопувати кожен випадок — це досить марудна робота. Звісно, її слід було б робити, але, якщо станеться революція і з’явиться нова влада, то часу і ресурсів у неї буде обмаль. Тай взагалі давати чиновникам “розбиратися” — зайвий раз їх спокушати корупційними можливостями. Тому потрібні прозорі й універсальні рішення — що робити з таким нелегким питанням, як висотні будівлі у центрі — так звані дисгармонійні об’єкти.

Підкреслю, ліквідація архітектурної дисгармонії і є тією справжньою революцією, для якої зміна влади є лише інструментом.

І тут починається головна складність. Тупо ламати — не можна.

“Не стань наступним драконом” — дійсно драконівське правило, яке революціонери минулого десятиліття так і не спромоглися дотримати. Воно примушує діяти за законом, не порушуючи базових прав і свобод людей.

Оскільки у нас ціллю є просувати справедливість, то просто знищити висотки — рішення ох яке спокусливе, але, на жаль, несправедливе — нам не підходить.

У лещатах справедливості

За законом, ми — саме ми, громадяни України — винуваті у тому, що дозволили чиновникам та депутатам санкціонувати будівниче нищення своєї столиці. Саме ми, на жаль, фінансово відповідаємо за тих, хто зараз, у ці хвилини, бере неслабі хабарі за різні сумнівні дозволи на будівництво і т.п.

Більше того, передбачу, що і посадити мало кого вдасться (але все ж будемо старатися). Бо чиновники уміло ховаються за колективною відповідальністю, яка є для них індульгенцією.

Отож, за усіма законами, ми маємо компенсувати власникам помешкань у тих будинках, котрі плануємо знести, вартість їх нерухомості. А це до біса грошей, бо квадратний метр у центрі коштує не просто багато, а занадто багато. Він переоцінений, зокрема, через те, що потік корупційних (легко зароблених) грошей постійно ллється на ринок нерухомості, роблячи його перегрітим (втім, це інша історія).

Тому, платити нинішню ринкову вартість — теж несправедливо. Врешті-решт людей чиновники просто ввели в оману, політики узурпували владу, через насилля з боку силових органів зараз тримаються за владу, придушують протести… Будівельні компанії — частина окупаційного режиму, найти забудовника у центрі, не пов’язаного з владою, неможливо.

Отже, ми знаходимо себе затиснутими між двох правд. Одна правда — власників висоток у центрі, інша — наша.

Європа, як завжди, про усе подбала

Хоча ця правда — не тільки наша, а загальноєвропейська і загальносвітова.

Золотими буквами для усіх, хто мріє про оновлення нашого прекрасного Києва, написана Стаття 9 Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи:

Кожна Сторона зобов'язується в межах своєї компетенції забезпечити, щоб відповідний компетентний орган належним чином реагував на порушення законодавства про охорону архітектурної спадщини. У відповідних випадках він може зобов'язати правопорушника зруйнувати новоспоруджену будівлю, якщо вона не відповідає встановленим вимогам, або реставрувати об'єкт спадщини, що охороняється, до його первісного вигляду.

 

Слова, написані вище — це не якийсь там абстрактний текст, придуманий людьми інопланетної раси для собі подібних. Це — частина українського, нашого, рідного законодавства.

Отож, завдання тих, хто прийде до влади — лише примусити цю норму запрацювати.

Як?

Так звана “дисгармонійна забудова” є математично точним терміном (що, як не математика, геометрія є основою архітектури).

Визначити об’єкти дисгармонійної забудови цілком можливо, не наражаючись на особливий ризик потонути у корупції.

Далі необхідно врахувати, що дисгармонійна забудова — такий же фактор нищення навколишнього середовища, як і класичне забруднення повітря, води чи землі хімреактивами, як радіовипромінювання чи радіація. Дія його аналогічна іншим факторам забруднення. Результат — шкода психічному здоров’ю мешканців міста, нервові розлади, переважання негативних емоцій, депресії. Усе це — науково доведені факти про вплив дисгармонійної архітектури.

Отож, як шкідливі для здоров’я об’єкти, їх потрібно оподатковувати.

Монетизація дисгармонії

Оподаткування нерухомості — ідея, якою вже котрий рік граються політики, так і не наважуючись пустити її в хід. Мотивація — борги держави все важче обслуговувати, отож потрібно придумати, як обкласти громадян додатковими податками, але при цьому мінімізувати соціальне невдоволення.

Дисгармонійна забудова у центрі — ідеальний для цього об’єкт.

По-перше, такі будівлі практично не використовуються як житло. Жити там чомусь не люблять — мало кому приємно перебувати у спорудах, котрі знаходяться у конфлікті з навколишнім середовищем. А у деяких випадках, як з сумнозвісним монстром на Грушевського, 9а — побоюються, що будівля обвалиться через зсув ґрунту. (Якість новітнього будівництва — окрема дуже сумна тема.)

По-друге, якщо і використовуються як помешкання — то живуть там люди небідні.

Отож, пункт 1 і 2 гарантують нульове соціальне невдоволення.

Але щоб і ще раз підстрахуватися, потрібно зробити цей податок цільовим. Приміром, кошти від нього мають іти на реставрацію архітектурних пам’яток Києва. Або, в залежності від настрою, можна їх спрямувати на покращення матеріального стану київських лікарень.

Це остаточно має заткнути рота противникам.

Ледь не забув — принцип рівності оподаткування теж в теорії можна дотримати. Приміром, прив’язатися лише до поверховості. Чим вище — тим більше плата.

Якщо податок буде достатньо високим, то вартість житла у новобудовах буде різко спадати з підвищенням поверховості. Буде дуже проблематично продати за грубі гроші квартиру, за яку лікарням треба буде щомісяця віддавати, скажімо, тисячу доларів.

Отже, ринкові ціни на житло на останніх поверхах будуть все меншими і меншими. Отут і час державі їх викупати. Там, де це технічно можливо, варто націоналізувати верхні поверхи і просто їх розібрати, лишаючи основу будинку незайманою — нехай вже те, що набудували, слугує людям, і залишається пам’ятником людській жадібності.

Власне, отакий рецепт, цілком у європейській традиції та в дусі справедливості.

Власне, отака вимога до майбутньої влади.

Зауваження, пропозиції вітаються.

Ігор ЛУЦЕНКО, журналіст, член Громадянської ініціативи “Збережи Старий Київ”