Як сформувався олігархат в Україні

 Олігархи відіграють значну роль в українській економіці. Станом на початок 2021 року вони володіли 36 зі 100 найбільших підприємств в Україні. Вони контролюють ті бізнеси, у яких закуповується решта бізнесів та приватні споживачі, як-от електроенергія, природний газ та паливо. Вони купують бізнес цілими ланцюжками, обмежуючи їхнє зростання та різноманітність.

Для розрахунків ми обрали таких бізнесменів, однак лише найзаможнішим з них приділимо увагу у наступних розділах.

Станом на початок 2021 року олігархи володіли 11% зі всіх активів українських бізнесів. Частки загального доходу та зайнятості були ще меншими — 10% та 6% відповідно. Проте ця частка набагато більша у деяких галузях, таких як металургія, видобуток вугілля та добування нафти, розподіл електроенергії та природного газу, хімія, виробництво нафти та коксу.

Вони не змогли захопити аграрний сектор (за винятком деяких капіталомістких видів), IТ, ритейл та інші конкурентоспроможні галузі. Вони намагалися, але з різним результатом. Наприклад, свого часу Рінат Ахметов закрив роздрібну мережу, продав заправі станції, страхові та телекомунікаційні компанії. Єдиний помітний виняток — банківський сектор, де найбільший та найуспішніший гравець (ПриватБанк) свого часу належав олігархам, кілька інших великих банків також належать олігархам.

Олігархи часто зловживають своїм монопольним становищем. Бізнес майже кожного українського олігарха потрапляв під приціл Антимонопольного комітету, на олігархів припадає приблизно 40% штрафів, накладених комітетом (детальніше див. розділ про антимонопольну політику). Загалом, за попередніми оцінками АМКУ станом на 2016 рік, монопольна рента в Україні становить 10-20% ВВП.

ДИНАМІКА

За минулі десять років частка олігархів в українській економіці зменшилася. З піку 2011 року їхня частка в активах, виручці та персоналі українських підприємств скоротилася приблизно вдвічі. Перша причина — втрата деяких активів, що були розташовані у східних областях та у Криму12. Друга і основна причина — повільніше зростання їхніх бізнесів за решту економіки.

Відносні рейтинги олігархів за їхніми статками теж змінюються з часом. Тоді як одні олігархи зміцнюють свої позиції, інші покидають сцену. Це означає, що існують чинники, які змушують їх втрачати бізнес.

Просторовий розподіл активів олігархів демонструє чіткий малюнок. Більшість олігархів прагнуть захопити окремі області, аби створити автаркії. Тоді легше захопити місцеву владу.

Це негативно впливало на інші бізнеси цих областей: вони не мали доступу до бюджетних коштів, переманювали найкращих робітників, і місцеве регулювання не було для них вигідним. П’ять областей з найвищою часткою олігархів мали середній темп зростання 2% за 2004-2013 роки, тоді як інші мали вдвічі більше — 4% (Період обрали так, щоб він містив усі роки, за які були дані та коли не був окупований схід).

СТВОРЕННЯ КАПІТАЛУ

Більшість активів, що породили статки олігархів, були створені кимось іншим. Серед 200 найбільших підприємств 20% (щодо загальної кількості активів на початку 2021 року) заснували ще у дорадянські часи, 62% створили в СРСР і тільки решту 18% заснували за роки української незалежності.

Старі активи були придбані під час кількох хвиль приватизації. За нашими оцінками, інвестори заплатили злегка більше за всі інші активи за останні 25 роки (приблизно 6,5 млрд дол.), ніж Mittal Steel заплатила за “Криворіжсталь” у 2005 році (4,8 млрд дол.).

Порівняння цін з активами окремих підприємств також показують, що у більшості випадків олігархи не платили занадто багато, щоб придбати ці активи. У середньому виграшна ставка лише на 3% перевищувала залишкову вартість необоротних активів підприємства. Часто аукціонам передували або їх супроводжували скандали (див. наступний розділ)

ПРИВАТИЗАЦІЙНІ СКАНДАЛИ

Один із найгучніших приватизаційних скандалів пов’язаний із приватизацією “Криворіжсталі” — металургійного комбінату, найбільшого підприємства галузі в Україні. Заснована ще у 1934 році, “Криворіжсталь” залишалася у державній власності до 2000-х років, коли тогочасний президент Леонід Кучма наприкінці своєї другої каденції ухвалив рішення про приватизацію комбінату.

У червні 2004-го Фонд державного майна продав “Криворіжсталь” новоствореному Інвестиційно-металургійному союзу, що став ситуативним об’єднанням Ріната Ахметова та Віктора Пінчука, за 804 млн дол. Аукціон критикували як за процедуру (до конкурсу навмисно не допустили закордонних претендентів, під час перемовин вписавши абсурдну вимогу про необхідність трирічного досвіду роботи на українському металургійному ринку), так і за обсяг надходжень від продажу. Віктор Пинзеник, що невдовзі став міністром фінансів, наприкінці 2004 року зазначав, що справжня ціна заводу сягає 5-6 млрд дол.

Зрештою, після Помаранчевої революції, питання реприватизації “Криворіжсталі” стало принциповим для нової влади, тож у жовтні 2005-го комбінат повторно приватизував на відкритому аукціоні вже за 4,8 млрд дол. металургійний гігант Mittal Steel. Реприватизація “Криворіжсталі” стала найуспішнішою приватизацією за обсягом надходжень до бюджету.

Того ж 2004 року розпочалася епопея з приватизації концерну “УкрРудПром”, що керував десятком підприємств з видобутку сировини для металургії. Ці підприємства, зокрема шість гірничо-збагачувальних комбінатів, приватизували за тіньовими домовленостями між Коломойським та Ахметовим.

Домовленості між олігархами стали відомими суспільству під час судового процесу в Лондоні між Пінчуком та “приватівцями”. Пінчук вимагав від Коломойського та Боголюбова компенсації за нібито невиконані зобов’язання останніх щодо приватизації Криворізького залізорудного комбінату на користь Пінчука. Суперечку закінчили мировою угодою, однак факт приватизації величезного державного концерну кількома олігархами за результатами непрозорих домовленостей залишається фактом.

Згодом закон, який дозволяв взяти участь в остаточній приватизації активів “Укррудпрому” лише власникам 25% акцій, три рази намагались визнати неконституційним. Нещодавно, наприкінці листопада 2022 року, стало відомо, що КСУ почав розгляду третього такого подання.

Наступний, 2005-й, рік став знаковим для приватизаційної історії ще одного підприємства — Сєверодонецького об’єднання “Азот”, одного з найбільших хімічних заводів України. Лише за кілька днів до кінця 2004-го, 26 грудня, закінчилася епопея з його приватизації і 60% акцій підприємства перейшли у власність американського бізнесмена українського походження Алекса Ровта в обмін на зобов’язання інвестувати 120 млн дол. у модернізацію виробництва.

У 2005 році відбулася спроба через суд відібрати завод на користь іншого претендента Костянтина Жеваго, лобісткою інтересів якого називали постмайданну прем’єрку Юлію Тимошенко. Однак у вересні 2005-го уряд Тимошенко відправили у відставку, і спроба Жеваго забрати завод провалилася. У 2012 році усі 100% акцій викупив Дмитро Фірташ, що сконцентрував у своїх руках більшість великих хімічних підприємств країни.

Нарешті 2005-й став роком боротьби за Нікопольський феросплавний завод (НФЗ). Приватизований у 2003 році структурами Віктора Пінчука за 410 млн грн, завод опинився в епіцентрі протистояння олігарха з групою “Приват”. У 2005-му розпочалася судова тяганина з метою повернення у власність держави.

Колишнє керівництво Фонду державного майна звинувачувало у фальсифікації приватизаційних торгів на користь Пінчука, зятя тогочасного президента Кучми. Після тривалої судової тяганини, декількох суперечливих судових рішень та підкилимних домовленостей між сторонами протистояння НФЗ остаточно перейшов під контроль групи “Приват”.

Після 2005 року термін “реприватизація” на певний час вийшов з моди. У 2011-му Кабмін продав 92,79% акцій “Укртелекому”, фактичного монополіста на ринку фіксованого зв’язку, за 10,57 млрд грн ТОВ “ЕСУ”, яку пов’язували з Фірташем та тодішнім очільником Адміністрації президента Сергієм Льовочкіним.

Після декількох перепродажів власником компанії стала група СКМ олігарха Рената Ахметова. За кілька років після Революції Гідності, у 2017-му, Фонд держмайна спробував через суд повернути “Укртелеком” у власність держави, розірвавши перший приватизаційний договір 2011 року. ФДМУ звинувачував “ЕСУ” у невиконанні умов договору купівлі-продажу. Зрештою суд відмовив Фонду у задоволенні позову, і “Укртелеком” досі перебуває у власності Ахметова.

В українських реаліях олігархи не завжди мають купувати підприємства, щоб де-факто ними володіти. Інколи вони використовують свій політичний вплив, щоб отримати контроль над підприємствами, що при цьому залишаються у державній власності. Це відбулося, зокрема, з хімічним заводом “Сумихімпром”, керівником якого у 2010 році призначили Ігоря Лазаковича, менеджера однієї з компаній Дмитра Фірташа, що побудував власну хімічну імперію.

Відтоді основними постачальниками заводу стали компанії, що пов’язують із Фірташем.23 ФДМУ неодноразово заявляв про наміри приватизувати “Сумихімпром”. Перепоною для цього є впроваджена у 2012 році і чинна донині процедура санації підприємства, що дозволяє керівництву “Сумихімпром” через суд блокувати процес приватизації.

“СТАРТАПИ”

Тільки десяток з топ-100 найбільших підприємств України, що належать олігархам, були не приватизовані, а створені з нуля. У цьому розділі ми розглядаємо саме такі компанії. Найбільшим за обсягом активів таким підприємством є “Дніпросталь” — металургійний завод у Дніпрі, що є частиною групи “Інтерпайп” Віктора Пінчука. Вартість будівництва становила 700 млн дол., завод запрацював у жовтні 2012 року. Це перший та єдиний металургійний завод, побудований за часів незалежності України.

До переліку найбільших нових підприємств олігархів входять одразу сім компаній, пов’язаних з Рінатом Ахметовим. Найбільша — ТОВ “Астеліт”, телекомунікаційна компанія мобільного зв’язку, що оперувала під брендом life:). Заснований у 2005 році, life:) увійшов до трійки найбільших операторів мобільного зв’язку в Україні. У 2015 році Ахметов продав ТОВ “Астеліт” турецькому оператору Turkcell, що змінив назву бренду на lifecell та перейменував компанію на ТОВ “Лайфселл”.

Інші шість компаній Ахметова оперують вітряними та сонячними електростанціями та входять до групи ДТЕК.

Останній у переліку найбільших компаній — морський порт “Ніка-Тера” у Миколаєві, що належить Дмитру Фірташу. Його почали будувати у 1995-му на заболоченій території біля недовантаженої залізничної станції. За підсумками 2020-2021 року “Ніка-Тера” увійшла до трійки найбільших терміналів за обсягами перевалки зерна25. На початку червня 2022-го порт обстріляли ракетами російські війська, внаслідок чого вигоріло велике складське приміщення зі шротом.

ВИКОРИСТАННЯ ОФШОРІВ

Офшори — зручний інструмент приховати або захистити власність. Приблизно 1500 українських громадян згадувалися у документах панамської юридичної компанії Mossack Fonseca, витік яких стався у 2016 році. Перелік містив політиків, чиновників, підприємців і навіть музичних та спортивних зірок.

У середньому українські олігархи володіють 60% своїх активів через інші країни. Деякі роблять це офіційно, централізовано та прозоро, однозначно називаючи закордонні компанії (наприклад, Metinvest B.V., DTEK Power B.V. тощо). Інші вдаються до розбудови розгалуженої мережі компаній з безглуздими назвами. Найбільш популярними юрисдикціями є Кіпр, Люксембург, Нідерланди та Швейцарія. Лише Медведчук володів частиною своїх активів через Росію.

Олігархи використовують іноземні компанії через низку причин. Первинними мотивами була можливість сховатися (зараз це не працює через вимогу показувати кінцевого бенефіціара) та зекономити на податках (теж частково не працює через нововведення у податковому законодавстві).

Тому залишається лише одна справжня причина — захист власності. У разі суперечок справу буде розглядати у суді іншої держави. Але це по суті означає, що запиту на реформування української судової системи у них немає.

СПІВПРАЦЯ ТА КОНКУРЕНЦІЯ

Хоча олігархи за своєю природою є індивідуалістами, тож більше схильні до конкуренції, ніж до співпраці, були випадки, коли олігархи працювали разом в альянсі — заради ситуативної вигоди, зарази спільного контролю над ЗМІ чи політичними партіями або для консолідації зусиль у бізнесі.

Існує кілька випадків кооперації між українськими олігархами, постійних і тимчасових. Один із найцікавіших прикладів останнього — приватизація “Криворіжсталі”, найбільшого металургійного підприємства в Україні. У 2004 році Рінат Ахметов та Віктор Пінчук об’єднали зусилля для купівлі підприємства за 804 млн дол. Співвласність тривала недовго: “Криворіжсталь” реприватизували у 2005 році вже за 4,8 млрд дол., попереднім власникам повернули гроші. Олігархи оскаржили рішення у суді.

У 2018 році Європейський суд з прав людини відхилив вимогу компенсувати їм 12,9 млрд дол.

Інший тип співпраці — довгострокове партнерство. Таким є насамперед “Метінвест”, гірничо-металургійна група, якою володіють Рінат Ахметов та Вадим Новинський. Партнерство було стабільним протягом 15 років. Новинський якось сказав, що Ахметов “є найкращим партнером, якого я коли-небудь зустрічав”. У 2011 році олігархи разом заснували агрохолдинг HarvEast.

Інколи спільні інтереси спонукають об’єднувати сили у політиці. Наприклад, проросійський “Опозиційний блок” був політичною партією, яка представляла інтереси Ріната Ахметова та Дмитра Фірташа до 2017 року, коли їхні шляхи розійшлись.

З політикою тісно пов’язані ЗМІ. Тому в цій сфері теж можна спостерігати партнерства, особливо між олігархами з подібними політичними вподобаннями. Перший такий приклад — Медіагрупа “Інтер”, якою спільно володіють Дмитро Фірташ, Валерій Хорошковський та Сергій Льовочкін. Їхній основний актив, телеканал “Інтер”, колись був найбільш популярним телеканалом в Україні, але починаючи з 2012 року його рейтинги почали падати. Другий приклад — Медіагрупа “1+1”, якою володіють Ігор Коломойський, Ігор Суркіс та Оксана Марченко (дружина Віктора Медведчука). Телеканал “1+1” є одним із найпопулярніших в Україні.

Якщо суперечки не вдається вирішити приватно, олігархи виходять на публіку. Багато таких суперечок пов’язано з приватизованими підприємствами. Найбільш відомий конфлікт між Віктором Пінчуком, Ігорем Коломойським та Генадієм Боголюбовим щодо Нікопольського заводу феросплавів та Криворізького залізорудного комбінату. Спори у британських судах щодо останнього тривали понад 10 років. Врешті сторонам вдалось досягти згоди. Пінчуку дісталися два дуже дорогі об’єкти нерухомості у Лондоні, натомість комбінат залишився у руках групи “Приват”.

ВТРАТИ ОЛІГАРХІВ ЧЕРЕЗ ВІЙНУ

Пряме військове вторгнення РФ на територію України, яке розпочалося 24 лютого 2022 року, призвело до численних руйнувань матеріальних активів. За оцінками проєкту “Росія заплатить”, учасником якого є ЦЕС, загальна вартість прямих втрат становить майже 130 млрд дол., з яких на промисловість припадає близько 10 млрд дол. Понад 4,5 млрд дол. цієї суми припадає саме на активи олігархів. Також є збитки в енергетиці, але точні цифри важко назвати.

ДІЯЛЬНІСТЬ ОЛІГАРХІВ ПІД ЧАС ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ

Пізно ввечері 23 лютого 2022 року до будівлі Офісу президента України поспішали десятки людей. Їх запросив сам Зеленський, серед них були провідні українські бізнесмени. Президент запросив їх обговорити загрозу війни, яка на той час стояла перед Україною. Його головним аргументом було те, що вкрай важливо зберегти економіку, і він хотів запевнити бізнесменів, що в їхніх інтересах продовжувати працювати у звичайному режимі.

Як тепер відомо, той вечір був напередодні повномасштабного російського вторгнення в Україну.

Також відомо, що серед запрошених були деякі провідні українські олігархи, зокрема Рінат Ахметов, Віктор Пінчук, Вадим Новинський, Геннадій Боголюбов, Сергій Тігіпко, Ігор та Геннадій Суркіси. Їхні дії під час повномасштабної війни та дії інших олігархів, ймовірно, суттєво впливатимуть на їхній публічний імідж та сприйняття у післявоєнній Україні. Наразі імідж міг навіть покращитись, оскільки у своїй комунікації вони фокусуються на тому, як вони допомагають країні, а також на тому, як вони та їхні працівники страждають.

Більшість олігархів використовують свій статус і статки, щоб допомогти Україні перемогти у війні. Їх чимало, що можна пояснити не лише патріотичними почуттями олігархів (що цілком природньо), але й бажанням врятувати свої активи, які росіяни, ймовірно, вимагатимуть за поразки України. Більшість українських олігархів надають фінансову та іншу підтримку ЗСУ, владі та суспільству.

Деякі олігархи, як-от Коломойський, Боголюбов та Новинський, залишилися байдужими і не підтримали Україну жодним чином або публічно не заявили про таку підтримку.

ПІДГОТУВАЛИ:

Дмитро Горюнов, старший економіст

Богдан Прохоров, економіст

Максим Самойлюк, молодший економіст

В’ячеслав Ноздрін, комунікаційний директор