Візит Обами до Медвєдєва

Виснажливих передусім для Вашингтона, оскільки “кнопка перезавантаження” — це виключно американський проект, який Росії цікавий хіба що з огляду на вдалу оборудку, котру за таких сприятливих обставин можна буде провернути з оптимістично налаштованим американським президентом

Досі ніхто точно у Вашингтоні не знає, хто саме був архітектором тієї славнозвісної кнопки. Дехто вважає, що її автором міг виступити відповідальний за Росію в Раді нацбезпеки Майкл Макфол, і як один із непрямих доказів називають неправильне написання російською мовою слова “перезавантаження” (замість “перезагрузка” — “перегрузка”). Кажуть, що цей відомий ще з часів президентства Клінтона стратег не боїться вживати мову Достоєвського, навіть незважаючи на те, що володіє нею не дуже добре.

Проте доводилось чути серед потенційних архітекторів і, наприклад, прізвище Стівена Пайфера. В інтерв’ю “Главреду” колишній посол в Україні, а зараз ключовий експерт з питань Росії та України у наближеному до нової адміністрації Брукінгз Інституті скромно зауважив, що неможливо назвати персонального автора. Водночас він не оминув нагоди нагадати, що ще в січні підготував доповідь по Росії (Reversing the decline), і йому було б приємно думати, що рекомендації, зроблені в ній, мали вплив на вироблення американської політики на російському напрямку.

Ще б пак: однією з перших рекомендацій фігурувала пропозиція накласти мораторій на встановлення елементів американської ПРО в Європі, якщо іранську програму буде зупинено. І — який цікавий збіг — у лютому президент Обама надіслав своєму російському колезі листа, де, в принципі, і запропонував подібну оборудку. Щоправда, президент Медвєдєв наприкінці червня в обмін на скасування Америкою планів з будівництва ПРО в Польщі та Чехії пообіцяв не допомогу в Ірані, а скорочення кількості ядерних боєголовок. До речі, улюбленої теми всіх Демократичних адміністрацій, які приходять до влади і піддаються впливу відповідного лобі з контролю за озброєннями.

Компроміси і “червона лінія”

Так чи інакше, мораторій на установку протиракетного щита у двох європейських країнах може бути найвірогіднішим компромісом.

Більше того, деякі з наших поважних співрозмовників вважають, що така поступка з боку США здатна буде “пом’якшити” російських колег у питаннях, де наразі між Москвою та Вашингтоном панує категорична незгода. На кшталт тих, що стосуються України та Грузії (передусім розширення НАТО та визнання Абхазії та Південної Осетії).

Чи насправді відмова Америки від своїх протиракетних планів у Європі є суцільним позитивом і для України? І чи не вийде так, що такий крок Вашингтона лише розігріє росіян, і вони вирішать під шумок “кнопки перезавантаження” натиснути на американських партнерів і в інших чутливих питаннях? Включно з розширенням НАТО, де росіян цілком влаштувала б приблизно наступна заява Білого дому: “Розширення Альянсу було чудовою ідеєю, ми задоволені результатами, але наша місія виконана, і ми ставимо крапку на цьому процесі”.

Усі як один американські співрозмовники “Главреда” не втомлюються переконувати: подібного ніколи не станеться, оскільки розширення НАТО, невизнання російських “сфер впливу” та незалежності Південної Осетії та Абхазії — це якраз та “червона лінія”, за яку Білий дім не переступить за жодних обставин. Більше того, за нашою інформацією, президенту Обамі взагалі порекомендували заморозити ці питання в діалозі з російським колегою на деякий час, аби досягти результату з інших, менш контроверсійних.

Інше питання — чи російський колега піде на таку джентльменську угоду і не ставитиме подібних питань лише заради того, аби президент Сполучених Штатів продемонстрував власному електорату та своїм опонентам, що його “кнопка перезавантаження” працює. Тим паче, що, крім відміни розміщення елементів ПРО в Європі та блоку “недоторканних” для США питань на кшталт розширення НАТО, Америці, власне, особливо і нема чого запропонувати Росії зразка Путіна—Медвєдєва.

Традиційний подарунок у вигляді вступу до СОТ набуває дещо іншого відтінку в контексті фінансової кризи та спроб російського керівництва задіяти економічний націоналізм у боротьбі з конкуренцією на внутрішньому ринку. Ще один символічний, але приємний жест у вигляді зняття поправки Джексона-Веніка залежить не так від Білого дому, як від конгресу Сполучених Штатів. А ставлення до Росії серед американських законодавців настільки неоднозначне, що сподіватись на швидку відміну навряд чи варто. Так, наприклад, аби така поправка була відмінена щодо України, виявилось недостатньо не лише загалом позитивного ставлення до Києва в Конгресі, а й Помаранчевої революції. Фундації Україна—США довелось скликати ще й коаліцію на підтримку відміни такої поправки з понад 250 різних організацій. До того ж, стверджує Деймон Вілсон, директор програми з міжнародної безпеки Атлантичної Ради США, “Сполучені Штати не зможуть підтримати Росію в таких питаннях, як Джексон-Венік чи вступ до СОТ, якщо вони не побачать бажання співпрацювати з російського боку в таких питаннях, як Іран чи Афганістан”.

Інша справа, що й Росія не настільки може бути корисною для Білого дому, як це часом виглядає з американської столиці. Зокрема й у питаннях Ірану та Афганістану. Москва навряд чи погодиться допомагати “втихомирювати” ядерні амбіції Тегерана, тому що зацікавлена в тому, аби Сполучені Штати самостійно зробили всю “брудну роботу”. До того ж, навіщо Росії псувати відносини з країною, з котрою завжди можна провернути вигідну бізнес-оборудку. В Афганістані теж вигідніше, аби НАТО саме наводило порядок, а заодно... й охороняло південні рубежі Росії, що, власне, за іронією долі, відбувається вже зараз. І бажано, щоб цей порядок привів до того, аби місія Альянсу в Афганістані була останньою місією в його історії як організації.

Критично мала маса спільних інтересів між Америкою та Росією як на Близькому Сході, так і на пострадянському просторі, ставить наразі під сумнів теорію про “обмежене стратегічне партнерство”, яка активно нав’язувалась деякими експертами від Росії (на кшталт Джефрі Манкоффа) напередодні візиту Обами до Москви. Йшлося про те, що Сполучені Штати повинні прямо визнати, що можливості Заходу “переробити” Росію обмежені, і будувати відносини з нею виключно на спільних інтересах, а не на спільних цінностях. “Усі американські президенти — Клінтон, Буш — намагались налаштувати відносини з Росією, але наштовхувались на одне і те ж, тому що ми не маємо спільних цінностей з Москвою”, — висловлює категоричну незгоду з таким підходом Деймон Вілсон. І продовжує: “США можуть бути успішними в перезавантаженні своїх відносин з Росією, якщо вони приймуть сприйняття світу, яке є в Росії. А російське сприйняття того, що мають зробити США, — це визнати Україну та Грузію заднім двориком Росії”.

Очевидно, знавці Росії, котрі наразі працюють в адміністрації Обами, чудово все це розуміють. “Люди в новій адміністрації дуже розумні, дуже досвідчені, вони чудово обізнані з викликами і проводитимуть свої відносини з Росією з відкритими очима. Вони не мають жодних ілюзій з приводу цієї країни”, — запевнила “Главред” близька до Клінтонів керівник Дутко Волдвайд груп (Dutko Worldwide Group) Карен Трамонтано.

Добрий президент, поганий прем’єр

Проте якщо з приводу Росії вони ілюзій, можливо, і не мають, то з приводу поділу російського керівництва на “доброго і злого слідчого”, швидше за все, так. Про що йдеться? Судячи з наявної інформації, американці намагатимуться зробити так, аби під час візиту президента Обами в Москву в кадрі фігурували лише ці два політики, але зовсім не прем’єр-міністр Владімір Путін. Цим начебто непримітним жестом у Білому домі бажають продемонструвати, кого вони вважають за свого головного співрозмовника і, відповідно, за ключову політичну особу в Росії. Очевидно, що якщо президент Обама проведе левову частку своїх зустрічей у Москві в компанії свого безпосереднього колеги, то це може додати більшої ваги російському президенту і на його рідних теренах, оскільки, припускають наші американські співрозмовники, самі російські еліти ще не до кінця розуміють, хто які повноваження в тандемі “Путін—Медвєдєв” насправді має.

Причина такої диференціації проста — на берегах Потомаку панує думка, що з Путіним неможливо домовитись, навіть якщо США пішли б у діалозі з Москвою на дуже вагомі поступки. “Америка не може багато чого запропонувати Росії, поки Путін буде домінуючою постаттю. Адже його підхід до Сполучених Штатів — психологічно-політичний — формувався під час виховання у КДБівських структурах”, — пояснює “Главреду” інший експерт із міжнародних питань Атлантичної Ради США Адріан Каратницький. І додає: “Той факт — сприйматиме Обама Медвєдєва як незалежного гравця чи ні — якраз і буде першим викликом для американського президента у його політиці на російському напрямку”.

Чи виявиться пан Медвєдєв більш готовим до перезапуску відносин з Америкою і чи, головне, вистачить у нього повноважень для цього — невідомо. “Фокус тут може бути в тому, що Росія скаже — це ви припустилися помилки, ви поводилися неправильно і маєте змінити свою політику. Це не призведе до успіху”, — стверджує Деймон Вілсон. Якщо врахувати, що подібні заяви вже звучали з вуст Сергія Лаврова, цілком можливо, що вони будуть підсилені й президентом Медвєдєвим.

Власне, перший візит президента Обами до Москви стане таким собі індикатором: чи американсько-російські відносини дійшли до найгіршого, за словами Стівена Пайфера, показника з 1991 року, виключно через недбалу зовнішню політику Джорджа Буша, як намагаються довести деякі вашингтонські (я вже не кажу про російських) експерти, чи політика Сполучених Штатів часів другої каденції Джорджа Буша доволі часто була лише захисною реакцією на випади Владіміра Путіна. “Якщо вважати, що погіршення відносин із Росією відбувалось тому, що Буш робив помилки, то прихід нового президента Сполучених Штатів має на 180 градусів змінити ці відносини. Якщо ж вважати, що були інші об’єктивні обставини, то ці проблеми так і залишаться проблемами”, — резонно зазначає відомий професор із Нью-Йорка Олесь Мотиль. “Підхід Путіна до Америки — це не нове бачення, яке з’явилось на підставі президентства Буша. Путін був Путіним до Буша. І Буш, думаю, просто грав на його руку більш агресивною риторикою”, — свідчить, швидше, на користь другого варіанта й Андріан Каратницький.

Лобістів багато, ефекту не дуже

На руку Росії у Вашингтоні наразі грає її офіційне та неофіційне лобі. В американській столиці, як і в Києві, Брюсселі чи Берліні, російські стратеги керуються лише одним принципом — “Гроші вирішують усе. Якщо гроші не вирішують, то вирішують дуже великі гроші”.

Серед найяскравіших представників лобі, дійсно здатних впливати на формування громадської думки, — два колишні держсекретарі: Джеймс Бейкер та Генрі Кіссінджер, котрий, до речі, другий рік поспіль уперто не знаходить часу на інтерв’ю для “Главреда” якраз на тему всіх цих справ. Щодо Бейкера, то його позицію щодо Росії та її сусідів в американських колах добре пам’ятають ще з часів, коли він працював у Держдепі та палко виступав на різних заходах проти незалежності України. Зокрема, подейкують, у нього був навіть невеличкий конфлікт на цьому ґрунті з Діком Чейні. Сьогодні пан Бейкер, за деякою інформацією, консультує “всього-на-всього” дві російські компанії — “Газпром” та “Роснефть”. Компанія Кіссінджера (Kissinger Associates), подейкують, консультує безпосередньо Кремль. Російський напрямок у ній курує такий собі Томас Грехем, який раніше, ні багато ні мало, опікувався питаннями Росії в Раді національної безпеки США. А нещодавно він так перейнявся інтересами Росії в регіоні, що вжив щодо України небезпечний термін “фінляндизація”. У своєму останньому опусі під промовистою назвою “Росія, яка воскресає, і цілі США” він грізно попередив, що якщо таке умиротворення України не відбудеться, то Росія протистоятиме Сполученим Штатам, “де тільки і коли тільки вона може”.

Інша інтелектуальна опора Росії у Вашингтоні — Центр Ніксона та його президент Дімітрі Саймс, публікації котрого рідко обходяться без згадки про Україну та пагубність її членства в НАТО. У Нью-Йорку впливати на корекцію поглядів на російському напрямку має Інститут демократії та співробітництва та його незмінний директор Андранік Мігранян, який ще наприкінці 1980-х, живучи в Союзі, визначився з власною “демократичною” позицією у своїх публіцистичних працях. Тепер, подейкують нью-йоркські інсайдери, він роками намагається виступити на Раді із зовнішніх відносин США, але безуспішно. Узагалі згадка про нього, як і про Дімітрія Саймса, викликає у більшості наших американських співрозмовників легку усмішку. “Усі знають, на кого ці люди працюють. Відповідно, так і сприймають їхні заяви чи публікації”, — розповів “Главреду” один досвідчений дипломат.

Росіяни намагаються залучати “до роботи” і відомі американські аналітичні центри та університети. Так, останнім часом у Вашингтоні активно циркулює інформація, що приблизно $10 млн було виділено з російських джерел на Міжнародний центр Вудро Віллсона. Щоправда, представники центру, з якими ми сконтактувались, відмовились підтверджувати чи спростовувати цю інформацію. Загалом подібні дотації в американські аналітичні установи — звична справа. У чому, до речі, переконався й Віктор Пінчук, котрий виділяє чималі суми на українські програми в Брукінгз Інституті, де факт такої допомоги не приховують, але точних сум не називають.

Інформаційний наступ Росія організовує передусім через телевізійний канал Russia Today (“Росія сьогодні”), на який автору цих рядків незмінно доводиться “натикатись” як в американських готелях, так і в приватних оселях, а також — з 2006 року — через інформаційну вкладку до The Washington Post (“Вашингтон Пост”), про яку “Главред” уже згадував минулого року і в якій у доступній для американського читача манері, крім усього іншого, пояснюється, чому “режими” в Грузії та Україні небезпечні мало не для цілого світу. Ефект від цієї вкладки також не доведений (якщо не вважати таким ефектом сфотографовану доньку Джорджа Буша, котра начебто читає саме російський додаток). “На російський уряд працюють деякі піар-фірми у Вашингтоні. У The Washington Post є вкладка про Росію, але не знаю, хто її читає. Я, наприклад, незважаючи на те, що стежу за подіями в цій країні, її не читаю. Але те, що дійсно мене хвилює, — це антиамериканська кампанія, яка проводиться на російському телебаченні і в якій чітко простежується одна ідея: Америка — це ворог”, — ділиться з “Главредом” своїми враженнями від роботи російського лобі колишній заступник держсекретаря США Девід Кремер, який наразі опікується питаннями Росії в Німецькому фонді Маршалла для Сполучених Штатів.

І додає ще одну деталь, яка, на думку інших наших американських співрозмовників, суттєво відрізняє Сполучені Штати від країн Європи: “Росія не має впливу на тих, хто працює в уряді. Такі люди, як Майкл Макфол, Білл Бьорнс знають Росію дуже добре, і на них не можуть подіяти гроші, які виділяє російський уряд”. Так вважає й інший дипломат з великим стажем, колишній посол США в Україні Вільям Тейлор. “Є деякі люди, яким платять за таку роботу. Це правда. Але коли йдеться про офіційних чиновників, то їм не платять. Не важливо, скільки лобістів має Росія, і це правда, що росіяни можуть заплатити більше, ніж українці. Але що важливо для американської зовнішньої політики — так це те, що Росія рухається в неправильному напрямку, і Обама сподівається, що він допоможе їй піти у правильному”, — каже посол.

Якщо ж говорити про ключову мету російського лобі в США, то тут складно не погодитись із тими нашими співрозмовниками, котрі вважають, що подібні групи підтримки потрібні не настільки для лобіювання російських інтересів в США, як для того, аби продемонструвати: навіть в Америці є чимало поважних людей, які підтримують зовнішню політику Росії. Тим паче, що це доволі легко продемонструвати, коли люди не розрізняють Брукінгз Інститут від, наприклад, Центру Ніксона.

Проте і тим лобістам, які працюють на конкретні російські компанії, і тим, що загалом опікуються іміджем російської зовнішньої політики, доводиться викладатись на повну: Росія, на відміну від України, — це та тема, яка у Сполучених Штатах серйозно роз’єднує і викликає конфронтацію. Лише один штрих: представник потужної піар-компанії у Вашингтоні, який спілкується російською, українською та польською мовами, розповів автору цих рядків, що мав задум вивчати лише російську, але щоб ніхто не подумав, що він шовініст та симпатизує Росії, взявся також за вивчення української та польської.

Так чи інакше, у Вашингтоні прогнозують, що результати зустрічі Обами та Медвєдєва у Москві можуть підкоригувати лобістську активність Росії у Сполучених Штатах. Як резюмує Девід Кремер, “якщо все, на думку Росії, піде добре, то росіяни, очевидно, витрачатимуть менше грошей в Америці”. Тим більше, як бачимо, гроші у випадку Росії вирішують не все.

Альона ГЕТЬМАНЧУК