Rambler's Top100
ДАЙДЖЕСТ

Війни, які програла Росія. Втечі, поразки, розгроми й інші жести доброї волі

[07:20 08 октября 2022 года ] [ Українська правда, 7 жовтня 2022 ]

Бажання російської влади промивати мізки співвітчизникам не змінилося за два століття. Осучаснилися хіба що технології та формулювання.

 Російська “новомова” 2022 року збагатилася словосполученнями, які остаточно витіснили слова “відступ”, “поразка” і “втеча”. Ось деякі з них:

Кардинальное сокращение военной активности в целях повышения взаимного доверия на переговорах.

Жест доброй воли.

Потеря остойчивости в условиях штормового волнения.

Детонация нескольких авиационных боеприпасов из-за нарушения техники пожарной безопасности.

Операция по сворачиванию и организованной переброске войск.

Ряд отвлекающих и демонстрационных мероприятий с обозначением реальных действий войск.

Отведение войск на более выгодные рубежи“. 

Процес такої словозаміни не новий для “русского мира”. Приміром, на початку 19-го століття те саме виглядало так:

“У газетах, з яких вперше дізнався старий князь про Аустерліцьку поразку, було написано, як і завжди, досить коротко і невизначено, про те, що росіяни після блискучих баталій повинні були відретируватися і ретираду зробили в досконалому порядку. Старий князь зрозумів із цього офіційного повідомлення, що наші були абсолютно розбиті”, — описував Лев Толстой у романі “Війна і мир” створення пропагандистами альтернативної реальності.

Бажання російської влади промивати мізки співвітчизникам не змінилося за два століття. Осучаснилися хіба що технології та формулювання. “Ретираду в досконалому порядку” 1805-го змінило “згортання й організоване перекидання військ на більш вигідні рубежі” 2022-го.

Історія будь-якої країни складається з перемог і поразок у війнах. І лише історія Росії в підсвідомості її населення є конвеєром безперервних перемог. Так поступово з'явився міф про непереможність “другої армії світу” і “зброю, якій немає рівних”.

Згадуємо три війни, програні Росією в 19-му, 20-му і 21-му століттях, і про те, як пропаганда намагалася представити поразки перемогами.

“Россияне! Труды ваши были не напрасны”

Увечері 19 жовтня 1847 року на одній із вузьких вулиць Вифлеєма православний єпископ Серафим зі свитою і група католиків-францисканців не домовилися, хто кому має поступитися дорогою. Як це часто буває на Святій землі, у хід швидко пішли каміння та палиці.

Шість років по тому ця сварка призведе до Кримської війни за участю чотирьох імперій — Російської, Британської, Французької та Османської, — в якій загинуть або помруть від ран понад 200 тисяч осіб (зокрема понад 140 тисяч росіян), Севастополь знищать, а міфу про непереможність російської армії буде завдано нищівного удару.

Росіяни зажадали від Османської імперії, частиною якої тоді була Палестина, повернути православним ключі від храму Різдва Христового у Вифлеємі. А також надати Росії протекцію над мільйонами християн в Османській імперії.

Відмову в Петербурзі сприйняли як ляпас і почали готуватися до війни. Розраховували на те, що європейські монархії не підуть далі “глибокого занепокоєння”.

14 червня 1853-го російський імператор своїм маніфестом оголосив про початок “спеціальної військової операції”. Якщо порівняти цей текст із зверненням Володимира Путіна 24 лютого 2022-го, можна помітити, що за 169 років риторика не змінилася:

“Истощив все убеждения и с ними все меры миролюбивого удовлетворения справедливых наших требований, признали мы необходимым двинуть войска наши в Придунайские Княжества, дабы доказать Порте (інша назва Османської імперії — УП), к чему может вести ее упорство… Не завоеваний ищем мы: в них Россия не нуждается. Мы ищем удовлетворения справедливого права, столь явно нарушенного”.

На той час два армійські корпуси Росії для “задоволення справедливих вимог” вже вирушили для захоплення Дунайських князівств — Молдавії та Валахії, що перебували під владою Османської імперії.

Так почалася Кримська війна, де Росії довелося мати справу не лише з Османською імперією, а й з арміями Англії, Франції та Сардинії.

 

Альтернативна реальність: Росія перемогла в Кримській війні

Росія не витягувала логістику на величезному театрі воєнних дій, не змогла перевести промисловість на військові рейки, не спромоглася створити чисельну перевагу над противником, її вітрильний флот поступався паровому флоту союзників.

У своїй книжці про Кримську війну британський історик Клайв Понтінг пише, що російські війська “здебільшого складалися з рабів-солдатів, озброєних у кращому разі гарматами 18-го століття, які стріляли на чверть відстані й із половиною швидкості англо-французьких гармат”.

Про те, що “спецоперація йде за планом” і “всі її цілі будуть виконані” росіянам не забували повідомляти навіть тоді, коли стало зрозуміло, що справа йде до нищівної поразки. Навіть “отрицательное всплытие” Чорноморського флоту в Севастопольській бухті у вересні 1854-го подали як торжество російського духу: “З честю відслуживши вітчизні певний термін, судна ці живцем поховали себе у вологу могилу, щоб остаточно убезпечити своє рідне місто”.

За два з половиною роки, поки тривала Кримська війна, встиг померти Микола I, на престол зійшов Олександр II. Йому і довелося погодитися з принизливими для Росії умовами мирного договору, серед яких була заборона тримати в Чорному морі військовий флот.

Але зрозуміти, що Росія програла цю війну, з царського маніфесту про Паризький мир 1856 року було складно. 

“Будущая участь и права всех христиан на Востоке обеспечены. Султан торжественно признает их... Россияне! Труды ваши были не напрасны”, — запевнив імператор підданих.

Була й інша оцінка того, що сталося. Але знати її “народу-богоносцю” було шкідливо для самопочуття.

“Наше нещастя в тому, що ми не можемо сказати країні, що цю війну було розпочато безглуздо завдяки нетактовному і незаконному вчинку − захопленню [Дунайських] князівств, що війна велася погано, що країна не була до неї підготовлена, що не було ні зброї, ні снарядів, що всі галузі адміністрації погано організовані, що наші фінанси виснажені, що наша політика вже давно була на хибному шляху, і що все це призвело нас до того становища, в якому ми тепер перебуваємо”, − ділилася імператриця Марія Олександрівна зі своєю фрейліною Анною Тютчевою.

“Нам япошки нипочем − переколем кирпичом”

Пів століття по тому Російська імперія наступила на нові граблі — цього разу на Далекому Сході.

“Новий 1904 рік розпочався фортисимо — з гуркоту війни з японцями, що раптово почалася, — згадував російський художник Олександр Бенуа. — Майже всі поставилися до неї з дивовижною легковажністю — як до якоїсь дріб'язкової авантюри, з якої Росія не може не вийти переможницею. Подумайте. Ці нахаби япошки, макаки жовтопикі, і раптом полізли на таку махину, як неосяжна держава Російська з її більш ніж стомільйонним населенням”.

Не відставав від культурної еліти й народ. “Запрягай, папаша, кур, ми поедем в Порт-Артур. Нам япошки нипочем — переколем кирпичом”, — співали на вулицях російських міст.

 

“Народ-бурундук”. Російська карикатура часів війни з Японією

Уявити, що в Росії щось може піти не так у “маленькій переможній війні”, не міг ніхто. Імператор мріяв про створення “Жовторосії” в Маньчжурії. Військові стверджували, що японська армія не становить загрози для Росії.

Настрої почали змінюватися, коли з Далекого Сходу одне за одним почали надходити повідомлення про катастрофу: здача росіянами Порт-Артура, поразка при Мукдені, знищення російської ескадри в Цусимській битві, японське вторгнення на Сахалін. Втім, все це не заважало пропаганді працювати.

“Газети писали, що перемоги японців на морі не дивні, — японці природні моряки; але тепер, коли війна перейшла на суходіл, справа піде зовсім інакше. Повідомляли, що в японців немає більше ні грошей, ні людей, що під рушницю покликані шістнадцятирічні хлопчики та люди похилого віку. Куропаткін (воєнний міністр — УП) спокійно і грізно заявив, що мир буде укладено тільки в Токіо”, — писав Вікентій Вересаєв у серії нарисів “На Японській війні”.

 

Так виглядала війна очима російських карикатуристів

Після катастрофи в Цусімській протоці в травні 1905 року, де російську ескадру було знищено, на нараді в Царському селі вперше заговорили про “жест доброї волі” — мирний договір з Японією. Але про визнання поразки не могло бути й мови, бо Росія, як всім відомо, непереможна.

— Я не дам японцям жодної копійки. Росія ніколи і нікому ще не платила контрибуції, — заявив Микола II.

— Якби японські війська увійшли до Москви, лише тоді ми визнали б природним порушення питання про контрибуцію, — вторив йому майбутній глава делегації Росії на переговорах з японцями в Портсмуті Сергій Вітте.

До слова, сам Вітте скептично ставився до “побєдобєсія” російських полководців і до їхньої здатності виграти цю війну.

“Куропаткін увесь час говорив, що переможе, не відступить від Мукдена, не здасть Порт-Артура, а ми, незважаючи на його запевнення, увесь час програвали битви за битвами, і як програвали — з якою ганьбою. 

Я особисто впевнений, що Ліневич (наступник Куропаткіна на посаді головнокомандувача під час Японської війни — УП) і Куропаткін благали Бога про те, щоб мені вдалося укласти мир, тому що їм залишався тільки один вихід — після укладення миру кричати: “Так, нас били, але якби мир не був укладений, то все-таки ми перемогли б”, — згадував Вітте.

За умовами Портсмутського миру Росія втрачала Порт-Артур, половину острова Сахалін і Маньчжурію. При цьому зусиллями Вітте їй вдалося уникнути виплати контрибуції.

А в російських ура-патріотів з'явилася нова мантра: перемогти Росію може не зовнішній ворог, а внутрішня смута перед обличчям зовнішнього ворога.

“Мы разберемся с этими чеченами за пару часов”

1 червня 1996 року на “Першому каналі” російського телебачення вийшов черговий випуск програми “Дни”. Один із сюжетів був про штурм чеченського селища Бамут.

Ведучий продемонстрував загорнуте в берет одного з російських військовослужбовців людське вухо. “Важко знайти розвідника, у якого в нарукавній кишені не було б в'яленого чеченського вуха”, − іскрометно прокоментував він.

Перша чеченська війна, звісно, називалася в офіціозі не війною, а “заходами з відновлення конституційної законності та правопорядку на території Чеченської Республіки”. Указ із такою назвою тодішній президент Росії Борис Єльцин підписав 30 листопада 1994 року.

“Дайте мені загін десантників, і ми розберемося з цими чеченами за кілька годин”, − заявляв міністр оборони Павло Грачов, також відомий за прізвиськом “Паша-мерседес” через свою схильність до автомобілів цього бренду, придбаних за рахунок “житлового фонду” Міноборони.

1 грудня Росія вдарила по військових аеродромах в Чечні, а з Північної Осетії і Дагестану на територію республіки зайшли сухопутні війська збройних сил і внутрішні війська МВС.

Далі були обстріли та бомбові удари по центру Грозного і провальна спроба штурмувати чеченську столицю в ніч на 1 січня 1995 року. Бронетехніка “другої армії світу” горіла у вуличних боях. “Непереможні” йшли за планами міста 1970-х років. Встановити контроль над руїнами Грозного російським військовим вдалося лише за три місяці.

Осередки опору перемістилися в гірські райони республіки. На початку серпня 1996-го загони чеченців повернулися в Грозний, одночасно захопивши міста Гудермес і Аргун.

31 серпня 1996 року Лебідь і Масхадов підписали в дагестанському Хасавюрті мирні угоди. Фактично це була відкладена капітуляція Росії. На юридичне оформлення чеченської незалежності відводилося п'ять років − питання мали вирішити до 31 грудня 2001 року. Природно, слова “репарації” в угоді не було, але, по суті, йшлося саме про них. Тільки називалося це інакше — “підготовка і внесення в уряд Російської Федерації програм відновлення соціально-економічного комплексу Чеченської Республіки”.

Командувач 58-ої армії Георгій Трошев згадував: “У Чечні боєць був замурзаним тільки зовні, але всередині чистим. Він усвідомлював себе захисником єдності та гідності Батьківщини, його вороги боялися, він їх бив під Шатоєм, під Бамутом, під Шалі, у Грозному... Він свій замурзаний ніс міг від гордості тримати високо. А після втечі з Чечні почувався обпльованим і зганьбленим. Над ним увесь світ сміявся. “Крихітна Чечня розгромила велику Росію!” − ось яка чутка ходила світом”.

Війну було програно, залишалося призначити винних за поразку. Оскільки “російський солдат-визволитель” був поза підозрою, винними визнали ліберальні медіа і... західний постмодернізм.

“Влада єдиний раз у вітчизняній історії реально залежала від думки громадян, парламент був опозиційний президенту. Суспільство було позбавлене будь-яких ідеалів, при цьому дуже боялося крові. “Вільні та незалежні” ЗМІ, що належать різним олігархам, успішно нав'язували суспільству західний постмодернізм і ненависть до власної країни загалом та її армії насамперед. У такій ситуації війни не виграються, причому незалежно від того, в якому стані перебуває армія”,  стверджував у 2019 році заступник директора московського Інституту політичного і військового аналізу Олександр Храмчихін у статті ”Війна, програна за власним бажанням”.

Після цього була Друга чеченська війна. Ціна перемоги Росії в ній − десятки тисяч життів своїх громадян і зруйновані міста Чечні. І “данина”, яку федеральний бюджет у вигляді дотацій досі платить клану колишніх “бойовиків і терористів” Кадирових, які своєчасно перейшли на бік “федералів”.

У січні 2022-го Рамзан Кадиров заявив, що уряд Росії виділяє 300 мільярдів рублів дотацій на утримання Чечні (близько 80% бюджету республіки). Сам він за підсумками декларування доходів за 2020 рік став найбагатшим керівником усіх російських регіонів.

Армія Кадирова, по суті, стала “іноземним легіоном” у складі російської армії. А сам він, єдиний із керівників російських регіонів, дозволяє собі “вольнощі” у відносинах із Москвою.

Ніхто з них не ризикне перешкодити Слідчому комітету РФ допитати свідка, як це сталося з командиром роти чеченського батальйону “Північ” Русланом Геремеєвим, чий водій передав кілеру пістолет для вбивства Нємцова. Будинок Геремеєва тоді перетворився на фортецю під захистом автоматників.

Нікому з керівників російських регіонів не спаде на думку заявляти, що мобілізації на ввіреній йому території не буде, оскільки до цього вони перевиконали план призову в армію “на 254%”.

І тим більше критикувати керівництво Міністерства оборони та Генштабу за “армійський непотизм” під час “спеціальної військової операції”. Цікаво, що про непотизм розмірковує чиновник, більше 50 родичів якого обіймають високі посади в керівництві республіки.

Через 26 років після виходу програми “Дни” з відрізаним вухом чеченця її автор Олександр Невзоров стане “хорошим русским” і так само талановито викриватиме путінський режим, як раніше поетизував війну в Чечні.

 

Листівка з агітаційного снаряда, яким російська армія стріляла по Чернігову та його околицях

ФОТО АНТОНА ПТУШКІНА

А снаряди, начинені агітаційними листівками часів Другої чеченської війни, росіяни розкидатимуть над українськими містами навесні 2022-го. Не пропадати ж “зброї, якій немає рівних у світі”.

Михайло КРИГЕЛЬ

 

 

Добавить в FacebookДобавить в TwitterДобавить в LivejournalДобавить в Linkedin

Что скажете, Аноним?

Если Вы зарегистрированный пользователь и хотите участвовать в дискуссии — введите
свой логин (email) , пароль  и нажмите .

Если Вы еще не зарегистрировались, зайдите на страницу регистрации.

Код состоит из цифр и латинских букв, изображенных на картинке. Для перезагрузки кода кликните на картинке.

ДАЙДЖЕСТ
НОВОСТИ
АНАЛИТИКА
ПАРТНЁРЫ
pекламные ссылки

miavia estudia

(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины

При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены

Сделано в miavia estudia.