Втома від війни. Чому Зеленський не поспішає з “цілком мілітаризованою економікою”

“Рік тому в тій самій обстановці настрій був наелектризованим та ейфоричним; новини про успіх українських сил у відтисненні Росії з Харківської області дзвеніли на кожному смартфоні в кімнаті. Цього року атмосфера геть інша. За три місяці свого контрнаступу Україна досягла лише скромного прогресу на вкрай важливому південному напрямку в Запорізькій області, де вона намагається перерізати “сухопутний міст” Путіна з Росії до Криму. Питання про те, скільки часу це займе і чи буде це успішним, бентежить західних лідерів. Вони все ще ведуть гарні розмови, обіцяючи, що підтримуватимуть Україну “стільки, скільки буде потрібно”. Але містер Зеленський помітив зміну настроїв серед деяких своїх партнерів. “У мене є інтуїція, я читаю, чую і бачу їхні очі [коли вони кажуть]: “Ми завжди будемо з тобою”, — каже він. — Але я бачу, що він чи вона не тут, не з нами”.

Це констатація того, що сталося за останній рік: деякі західні лідери вже не з Україною, хоч і зберігають риторику про підтримку. І ця тенденція може зміцнитись.

Як зазначає The Economist, президент України гостро усвідомлює ризики для своєї країни, якщо Захід почне припиняти свою економічну підтримку. Це завдасть шкоди не лише економіці України, а й її військовим зусиллям. “Оскільки кілька його західних союзників (включаючи Америку) проведуть вибори наступного року, Зеленський знає, що зберегти підтримку буде складно, особливо за відсутності значного прогресу на фронті”, — розповідає журнал.

“Потім” може виявитися пізно

Зважаючи на цю перспективу, розмова природно перетікла в обговорення того, що Україна робитиме далі. Розповідь у The Economist про інтерв'ю із Зеленським закінчується саме на цій темі:

“Тривала війна на виснаження означатиме роздоріжжя для України. Країна втратить ще більше людей, як на передовій, так і через еміграцію. Це викличе потребу в “повністю мілітаризованій економіці”. Уряду доведеться донести цю перспективу до своїх громадян, каже Зеленський, не уточнюючи, яким чином; новий суспільний договір не може бути рішенням однієї людини. Майже через 19 місяців після початку війни президент заявляє, що він “морально” готовий до переходу. якщо слабкість в очах його західних прихильників стане “трендом”. Чи настав цей момент? Ні, ще ні, каже він. “Слава Богу”.

Хоча інтерв'ю адресовано західній аудиторії, для українців ця тема є ще більш важливою. Фактично Зеленський розповів The Economist про свої стратегічні плани щодо українців. Він уже морально готовий до переходу на “цілком мілітаризовану економіку”, але поки що не обговорюватиме цю ідею з українським народом. Поки що, дякувати Богові, ослаблення західної допомоги не стало трендом. А от коли стане, тоді уряду доведеться донести до громадян перспективу переведення економіки на воєнні рейки.

The Economist правильно зауважив, що новий суспільний договір не може бути рішенням однієї людини. Тому необхідне всебічне обговорення цієї теми у медіа.

Але головне все ж таки не в цьому. Головне — у тому, що якщо відкласти обговорення цієї теми на потім, то коли це “потім” настане, буде вже пізно.

Наші реалії такі, що без західної допомоги, у вигляді озброєнь та грошей, ми недовго зможемо продовжувати війну. І якщо ми почнемо обговорювати перспективу переходу на “цілком мілітаризовану економіку” лише тоді, коли західна допомога вичерпається, то сенсу в такій дискусії вже не буде.

Зміна західних емоцій

Наголосимо, що цей момент може настати скоро, буквально за кілька місяців. Причому одночасно з боку США та Євросоюзу. І тригером тут можуть стати зміни у суспільних настроях у західних країнах. Коли Зеленський розповідає, що деякі західні лідери вже “не з нами”, це відбувається саме тому, що вони реагують на суспільні настрої, які змінюються.

У США негативні для нас зрушення у суспільних настроях вже не просто спостерігаються, а можуть заблокувати виділення допомоги Україні. Джо Байден виділяє допомогу в тому розмірі, який схвалено Конгресом. У вересні, можна сподіватися, Конгрес задовольнить запит Байдена на $24 млрд для України на наступний квартал. Але республіканська більшість у Палаті представників чуйно реагує на думку своїх виборців, а вона стає дедалі більш, скажімо так, байдужою до України. І чи отримуватимемо ми американську допомогу, починаючи з січня 2024 року, зараз під великим питанням.

У європейських країнах також зростає байдужість до України. Про цю небезпеку днями докладно розповів посол Польщі в Україні Бартош Ціхоцький в інтерв'ю ВВС News:

“Мені здається, що західні суспільства дедалі важче сприймають тон своєрідного морального тиску, який вони чують від України: що їй щось належить по праву, що хтось щось повинен зробити і так далі. В мої повноваження не входить повчання світових лідерів, — тут Ціхоцький, очевидно, мав на увазі Зеленського, — але це об’єктивно важливо для подальшого перебігу цієї війни і нашої співпраці, бо суспільні емоції змінюються. Ми бачимо результати політичних опитувань у Німеччині, в інших країнах. Часом політичні зміни можуть грати на користь України — наприклад, як це було в Італії. Але в інших випадках вони можуть зіграти на шкоду. Мені здається, що часом заяви наших лідерів, — тут Ціхоцький, очевидно, мав на увазі європейських лідерів, — уже відрізняються від тих заяв, які ми чули минулого року, і вони й надалі повинні будуть брати до уваги те, що журналісти і читачі ваших матеріалів вже трохи по-іншому реагують [на новини про Україну]. Напевно з'явилася проблема втоми від війни”.

Сумніви замість співчуття

Нам потрібно якнайшвидше відвикнути від думки, що західний обиватель беззастережно нас підтримує. І звикнути до того, що він сумнівається, чи треба й надалі допомагати Україні, якщо війна все не закінчується і кінець її дедалі відсувається.

Саме від цієї категорії американців та європейців зараз залежить продовження допомоги Україні. І саме з цією категорією потрібно зараз працювати та намагатися викликати у неї співчуття. Ціхоцький дуже чітко зауважив, що на Заході змінюються суспільні емоції. Тому треба звертатися не до розуму, а до почуттів. Але для цього потрібні відповідні аргументи.

Запитаймо себе тепер: чи викликало інтерв'ю в The Economist співчуття до України у тих, хто сумнівається? Якщо відповідати чесно, то сумніви скоріше посилилися. Адже насправді, виявляється, Україна зовсім не робить усе можливе для своєї перемоги. Вона навіть не перейшла на воєнну економіку і, більше того, не збирається цього робити, допоки продовжує надходити західна допомога. І лише коли західна допомога вичерпається, тоді українська влада, можливо, захоче (а може й ні) перевести економіку країни на воєнні рейки.

Для співчуття потрібен геть інший образ України: образ країни, яка цілком сфокусована на одній меті — перемозі над ворогом. Країни, яка саме на цю мету витрачає всі свої ресурси.

Звісно, вся ця розмова, мабуть, була б взагалі зайвою, якби західні медіа зараз натхненно розповідали про українські перемоги, як рік тому. Але з цієї точки зору також можна запитати: хіба успіхи на фронті зовсім не залежать від ступеня мілітаризації економіки?

Співчуття не обов'язково повинне полягати в одному лише жалю. Обиватель часто схильний співпереживати тому, хто демонструє жагу до перемоги. А от якщо демонструвати бажання випросити гроші на продовження опору, то можна викликати геть інші емоції.

Що раніше, то краще

Після стільки згадок про воєнну економіку треба, звісно, поговорити про те, якою вона має бути. Пропустимо технічні подробиці і одразу перейдемо до результату. Необхідні радикальні зміни у трьох ключових сферах: державне управління, державні фінанси, суспільна свідомість.

Кабінет міністрів, Офіс президента та кожна обласна держадміністрація мають бути сфокусовані на розвитку оборонної промисловості та забезпеченні потреб ЗСУ. Тоді, до речі, і для органів місцевого самоврядування це буде головним пріоритетом. Поки що ми бачимо, що для більшості чиновників усіх рівнів війна — це лише прикра перешкода, яка заважає вести справи, як завжди.

І підтвердженням цього є напрями витрачання бюджетних коштів на всіх рівнях. Якби ми ще торік перейшли на воєнну економіку, то цього року взагалі не було б величезних витрат на всі статті витрат, без яких можна було б обійтися. А всі ці гроші пішли б на оборонну промисловість та забезпечення потреб ЗСУ. Звісно, чимало вже робиться. Але можна було б отримати десятикратний результат, якби на виробництво ракет, дронів, боєприпасів пішли всі ті гроші, які й досі витрачаються на другорядні (і найчастіше корупційні) цілі.

Та й суспільство, звісно, має помітити зміни. Для прикладу наведемо, як високо зараз стоять в очах українців воїни ЗСУ. І ніхто з нормальних людей не сміє стверджувати, що вони надто багато заробляють і незаслужено користуються загальною любов'ю. Отож про перехід на воєнну економіку можна буде говорити тоді, коли другими, після воїнів ЗСУ, в очах українців стоятимуть працівники підприємств оборонної промисловості. Інженери, які розробляють військову техніку та організовують її виробництво, мають отримувати зарплати на рівні західних фахівців — принаймні якщо їхні розробки виявилися успішними та прийняті на озброєння ЗСУ.

Все це потрібно робити сьогодні, якщо не вийшло вчора, а ще краще рік тому, Бо завтра може бути пізно.

Юрій ВИШНЕВСЬКИЙ