Випробування топонімією. Чи достатньо прибрати лише радянські назви

Тривале перебування України в “дружніх” московських обіймах не змогло зробити незворотними зміни в українській самоідентичності, проте неабияк викривило світоглядні засади значної частини суспільства: від верхів до низів. На рівні підсвідомості прищеплювався комп­­лекс меншовартості українсь­кого й возвеличування російського — така собі психологія стосунків підданого й господаря, обтяжена невтомно декларованою нагорі належністю до європейського світу.

Майдан та чергова російсь­ко-українська війна мало вплинули на потяг бізнесменів закваски 1990—2000-х заробити капітал на політиці. Звідси небажання влади міняти систему, хоча її збереження означає знищення України. Звідси лояльність більшості зросійщених українців до політичної російськомовності верхів, та й то попри відому аксіому, що всі окупанти нав’язують поневоленим власну мову, а перехід на неї є найпершою ознакою упокорення перед агресором.

Тож лише подолання малоросійства як гнітючого наслідку колоніального статусу України у складі Російської імперії, байду­­же царської чи радянської, змо­­же змінити правила гри. Ключ і до перемоги у війні, й до здатності реформувати суспільство лежить саме в цій площині. Головні зрушення мають спершу відбутися у свідомості тих, хто обирає владу і хто йде у владу. Їхня інерційність здатна перекреслити будь-які надії на успіш­­не майбутнє.

Нещодавно ухвалений Закон України “Про засудження комуністичного та націонал-соціаліс­­тичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки” неймовірно запізнився. Понад два десятиліття новітньої незалежності Україна жила серед радянських та царських назв-символів, цілеспрямовано накинутих Москвою і покликаних перш за все наочно й повсякчас утілювати ключову російську ідеологему про Україну як про природну й невід’ємну складову Росії.

Українці були приречені жи­ти серед кривих дзеркал. Скрізь стояли пам’ятники тим, хто оголошував Україні війну, упокорював її Голодомором-геноцидом, а українська топоніміка рясніла іменами тих, хто не приховував своєї ворожості до всього українського. Лише на Галичині й почасти на Волині за минулі 20 років відбулося більш-менш системне очищення від топонімічного намулу радянських часів. На інших теренах поодинокі успішні спроби мали незначний ідеологічний ефект.

Навіть виконання указів президентів Леоніда Кравчука, а потім Віктора Ющенка, які передбачали ліквідацію символів тоталітаризму, було успішно провалене. Звісно, за мовчазної зго­­ди ініціаторів цих указів. Це як ніщо інше напрочуд рельєфно відтінює складність процесу вичавлювання з голів політиків, чиновників та й широкого загалу культивованого самоїдства, яке після поновлення Україною незалежності набуло форми загостреного роздвоєння свідомо­сті. “Лєнінопад” стався не в серп­­ні 1991 року, як мало бути, а лише у 2014-му на хвилі Революції гідності, виразно демонструючи ступінь ураження мізків російськими радянськими ідеологемами. Знадобилося замалим не чверть століття після проголошення незалежності, щоб навіть налаштованим на докорінні зміни українцям стала зрозуміла нарешті роль топонімічних символів. Колишня відстороненість і поблажливість, схоже, таки поступилися місцем усвідомленню, що неможливо стати успішним без знищення накинутої радян­сько-російської матриці. Але потрібен був іще цілий рік (!) новітньої російсько-української війни й тисячі жертв, щоб “верхи” наважилися перейти ціннісний Рубікон.

Топоніміка як зброя

Топоніміка завжди була ідеологічним інструментом. Позначи­­ти територію своїми топонімами і змусити інших їх прийняти — це завжди означало засвідчити свою владу й надати легітимності своїм правам на неї. Хоч би як, приміром, намагалася Москва переконати всіх, що сучасна Східна Україна є питомою Новоросією, але первісні назви тамтешніх міст і сіл усе спростовують: наприклад, Ямпіль є на Донеччині, Сумщині, Вінниччині, Хмельниччині й Львівщині; а Золочів — на Львівщині та Харківщині, що свідчить про хронологічну й територіальну (із Заходу на Схід) послідовність заселення цих земель.

Жодна з імперій не легковажила топонімікою, а особливо на теренах, де зіштовхувалися з порівняльною в політичному та військовому сенсі потугою, репрезентованою або місцевою людністю, або іншими претендентами. І Російська імперія не виняток. Всюди, де їй вдавалось укоренитися, вона рано чи пізно починала нав’язувати свої політоніми й топоніми, русифікуючи в такий спосіб місцеве життя та розчиняючи його в імперському. Українцям судилося практично всюди на своїй землі побачити маркування Москвою української території топонімами, особливо ж у часи СРСР. Німі свідки у вигляді радянських назв тисяч вулиць, площ, парків, скверів та сотень населених пунктів є на­очним доказом того. Без звільнення від цього спадку годі сподіватися на незворотність так тяжко вистражданих змін. Проблема топоніміки є добрим лакмусовим папірцем, який свідчить про реальну спроможність влади адекватно відповідати на ключові виклики долі. Аж ніяк не менше!

Нерозуміння цієї перевіреної часом істини якраз і є показником внутрішньої неготовності до глибокої модернізації Української держави та демонтажу тієї моделі розвитку, яка викликала в Україні повстання 2004 і 2014 років та нову російсько-укра­їнську війну. Ніщо так дорого не коштує суспільству, як роздвоєність свідомості й брак почуття самодостатності. Породжені ци­ми рисами комплекс неповноцінності та орієнтація на чужі зразки унеможливлюють повноцінний розвиток. Зовні непомітно це удобрює ґрунт для успішного заковтування нав’я­заних ззовні (у першу чергу Росією) уявлень про вторинність України і всього українського та приреченість завжди плестись у чужому фарватері.

Топоніміка стоїть першою в ряду чинників, які ставлять су­спільство перед вибором: або нація одужує, позбувається меншовартості, починає сама формувати свій порядок денний, пантеон героїв і пам’ятних дат — і тоді з’явиться внутрішній потенціал для потрібних перемін в усіх інших сферах, з економікою включно, або й далі триває життя під символами, які на рівні підсвідомого закладають гальма для життєво потрібних трансформацій.

Цей взаємозв’язок топоніміки й цивілізаційної моделі добре розуміли в Литві, Латвії, Естонії та в поневолених Москвою східноєвропейських країнах. То­му на початку 1990-х вони одним махом позбулися пам’ят­ників радянським вождям та радянської топоніміки — і ніхто там не бідкався, що спершу треба взятися за економічні реформи. Очищення від ідеологічних пут російського тоталітаризму радянського розливу розглядалося як першочергове завдання, що підготує суспільну свідомість до болючих, але вкрай потрібних перетворень. Що з того вийшло, всі могли спостерігати. Як і те, до чого призвела консервація хвороби в Україні. А бурхлива реакція Москви на цілеспрямовані заходи балтійських урядів щодо дерадянізації простору лише додатково віддзеркалила слушність їхніх зусиль.

І сьогодні більшість українців щодня непомітно для себе отримує свою дозу ідеологічної отрути. Фундамент для російсь­кої агресії в Криму й на Донбасі вимостила ностальгія за совком. Гібридна війна була б принципово неможливою, якби мешканці Донбасу не перебували в чаду радянського світосприйняття.

Повсюдна радянська топоніміка підсвідомо створювала і в Україні, й поза її межами ілюзію тимчасовості Української держа­­ви. Нездатність української верхівки раз і назавжди перерізати пуповину утверджувала в се­редо­вищі московських еліт переконання, ніби нічого не втрачено і все можна відіграти назад. Адже в такий спосіб українська політична та економічна еліти демонстрували, що ментально вони однією ногою ще стоять на радянському березі. Звідси ж і святкування ювілею комсомолу, і заперечення частиною політикуму Голодомору-геноциду, і продовження практики надання вулицям імен діячів КПУ (мабуть, найбільш кричущий приклад — поява на початку ХХІ століття вулиці Володимира Щербицького в Дніпропетровську!). А чого варті мавпування Партією регіонів російського культу георгіївської стрічки чи спроби законодавчо запровадити вивішування червоного прапора на 9 травня?

Російське, радянське, знову російське?

Частина сучасних назв міст і містечок по всій Україні, а також вулиць та площ має топонімічних попередників, у той чи інший спосіб накинутих українцям у часи царської Російської імперії. А отже, не можна легковажити ймовірністю того, що в частині міст (найперше спадають на думку обласні центри Дніпропетровськ та Кіровоград) місцеві депутати з різних міркувань забажають повернути старі імперські назви під виглядом відновлення історичної топоніміки. Когось до цього схилить власне малоросійство, а хтось радо реалізує свої глибокі проросійські переконання. І чинник росій­сь­ко-української війни, який, здавалося, мав би надійно заблокувати подібні сценарії, може спрацювати не скрізь. Не завадив же він депутатам Харківської міської ради 6 серпня 2014 року присвоїти звання почесного громадянина міста сенатору Ради Федерації Росії Алєксандрові Шишкіну, який перед тим голосував за визнання анексії Криму? От­же, суспільству доведеться пройти ще один тест на зрілість.

Сьогодні очевидно, що заклики до відновлення “історичної справедливості” (наразі первісних назв) погано приховують відверте бажання новими засобами підтримати старий статус-кво. Умовно кажучи, перейменування, наприклад, Дніпропетровська на Катеринослав чи Кіровограда на Єлисаветград не тільки збереже руйнівний вплив топоніміки, а й суттєво його посилить. Не для того російські царі й цариці із середини XVIII століття послідовно мітили українську територію своїми топонімами, щоб вони працювали на українську справу! Та й сумновідомий Ґеббельс наших часів Дмітрій Кісєльов не забарився у квітні далекоглядно порадити українцям “перейменувати Дніпропетровськ назад на Катеринослав на честь імператриці Росії, а Кіровоград — на Єлисаветград, також на честь російської імператриці”.

Своє приховане бажання повернути російські імперські символи видають ті, хто позірно апелює до начебто рафінованого історичного підходу. Приміром, прибічники повернення назви Єлисаветград переконують, мовляв, російського імперського сліду там немає взага­­лі (?!), просто фортеця Святої Єлисавети, від якої вони воліють вести відлік історії міста, була так названа росіянами на честь святої. І це при тому, що на гербі Єлисаветграда зображено вензель цариці Єлізавєти Пєтровни! У квітні естафету “святих” підхопили прибічники Катеринослава, які апелюють до святої Катерини.

Хоч би якими аргументами підкріплювалися заклики повернути до життя російські топоніми царських часів, це вкотре поставить питання руба: чи дозріли українці до того, щоб покінчити з роздвоєністю, чи ми й далі залишаємося із сумною перспективою зійти з історичної арени? У доленосних питаннях — а зміст символів, що нас оточують, безперечно, до таких належить — рішення визначається цивілізаційним вибором. Решта відходить на задвірки. Для України це вибір між поверненням до європейського світу й подальшим перебуванням у московській орбіті. Замінити одні російські топоніми на інші означає засвідчити своє інтелектуальне рабство, втратити будь-яке право на те, щоб залишатися суб’єктом історії. Більше того, це вияв не просто меншовартості й хуторянства, а й відсутності елементарної людської гідності.

Повернення до російської топоніміки царських часів укорінюватиме ще й спотворені уявлення про українське минуле, особливо історію Степової України, де колись була найбільша її концентрація, а тому нині відповідно найбільше радянських назв. Ці спотворені уявлення викривлюють українську етнічну історію в руслі російської імперської концепції, наприклад у рус­­лі міфу про Новоросію. Опрацьована ще в ХІХ столітті й актуалізована в сучасній Росії, вона трактує Степову Україну як нібито безлюдну територію, заселення й господарський розвиток якої розпочалися лише в другій половині XVIII століття завдяки зусиллям Російської імперії та росіян. А отже, мовляв, й історія більшості населених пунктів починається саме в ті часи. Хоча насправді запорозькі козаки здавна успішно загосподарювали ці терени, а типова практика будівництва Російською імперією фортець та містечок у Степовій Україні передбачала постання їх або на місці запоро­зь­ких зимівників, сіл та містечок, або десь поблизу, оскільки козаки вже займали всі оптимальні місця.

Генеза більшості історичних міст Степової зони невіддільна від козацьких поселень. Зокре­­ма, фортецю Олександрівськ заснували біля скупчення запоро­зьких зимівників, позначених на мапі Олександрівського ретраншементу як “хутори запорозь­ких козаків”. Пізніше ці хутори разом із фортецею трансформувались у місто Олександрівськ, сучасне Запоріжжя. Так само й Херсон виріс із мережі зимівників. Фортеця Святої Єлисавети лише на позір є відправним пунк­­том історії Кіровограда. Насправді ж закладення фортеці та перетворення її на місто по­в’я­зані з освоєнням краю козаками, бо її постання було б неможливим, якби на цих землях раніше не існувало козацьких зимівників, хуторів та сіл. Фортеця Святої Єлисавети й вижила тільки зав­дяки їм та пізнішому виникненню поруч нових населених пунктів, більшість яких була заснована знову-таки українцями. Указ Єкатєріни ІІ від 14 лютого 1775 року промовисто проголошував Єлисаветградом саме фортецю із сукупністю нав­колишніх поселень. Так само й опис Катеринославського намісництва, укладений російськими чиновниками в 1784-му, містить дуже характерні рядки щодо Катеринослава: “Катеринослав — знову утворюване місто з містечка, яке називається Новий Кодак і яке лежить на правому березі Дніпра навпроти гирла річки Самари”.

Зрозуміло одне: елементарний глузд, якщо він, звісно, не затьмарений роздвоєнням свідомості, однозначно підказує відкинути з порога найменшу можливість повернення до символів, штучно нав’язаних Російською імперією. Натомість слід узяти на озброєння підхід, який утверджує ідею спадкоємності й веде до гідного ціннісного вибору.

Віктор БРЕХУНЕНКО