Вдома краще: Чи повернуться українці до рідних міст після війни?

Мільйони людей, переважно похилого віку, а також жінки з дітьми були змушені тікати, аби вберегтися від нападу Росії.

Вони зірвались зі своїх теплих постелей і рушили у дорогу, не знаючи, де ночуватимуть наступного дня, і чи він для них взагалі настане.

Хтось їхав до знайомих або рідних, хтось — просто подалі від війни, загрози життю, гуманітарної катастрофи.

Західні країни гостинно прийняли до себе вимушених переселенців.

Найбільше їх прибуло до Польщі, Угорщини, Словаччини та Молдови, однак, багато хто подався далі на Захід.

За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), станом на 14 березня Україну покинуло майже три мільйони людей.

Повернуться чи не повернуться?

Комусь з них вдасться влаштувати там своє життя, для когось це стане більшим викликом. Складно передбачити, скільки ще триватиме війна Росії проти України, чи встигнуть переселенці віднайти себе за кордоном, і навіть якщо встигнуть, чи захочуть вони повертатися додому після перемоги?

Наприклад, за парти польських ліцеїв вже сіло багато українських дітей. Вони якраз зараз перебувають на етапі вибору свого майбутнього, і можуть всерйоз замислитись над тим, щоб пов‘язати його з тою ж Польщею чи Чехією.

Звісно, до такого висновку можуть дійти не тільки підлітки й молодь, але їм легше буде підлаштуватися під новий, хоч і вимушений, спосіб життя. Отже, хтось точно залишиться.

Однак, багато хто повернеться. Можливо, повернеться більшість. Бо мільйони розірваних сімей мають об‘єднатись та й рідна земля чекатиме на своїх господарів. Я не зустріла ще жодного українця, який покинув дім через війну й не хотів би туди повернутись.

 

Багатьом не буде куди повертатись. Це правда, яку варто усвідомлювати.

Тому люди, які втратили домівки, радше намагатимуться зачепитись десь за кордоном, знайти там роботу, житло, призвичаїтися до мови й культури.

Дехто ж надихнеться західним способом життя, світоглядом, суспільним порядком, на шлях якого Україна щойно стала в 2014 році, й не захоче їхати назад. Так може статись з підлітками, які зараз мають можливість вступити до шкіл у країнах їхнього перебування.

“Це було найскладнішим рішенням в моєму житті. Я не боялась виходити заміж у 18 років, робити якийсь ризикований вибір, але рішення покинути свій дім, найрідніших людей далося мені нелегко”, — каже Тетяна, яка незадовго після війни виїхала до Польщі, де вже декілька років навчаються її діти.

З собою у складну подорож з Києва до Перемишля вона взяла свою сестру з її двома дітьми-підлітками. Наразі їх всіх прихистили польські волонтери, які люб‘язно надали їм безкоштовне житло на перший час.

Тетяна пішла на цей крок заради своїх племінників та збереження їхнього майбутнього.

“Я не взагалі не збиралась їхати. Мене благали про це наші з сестрою батьки. Найстрашніше, що ми втратили з ними контакт на наступний день після прибуття до Польщі. Їхнє село окупували, підірвали вежу й повідривали кабелі. Тепер кожного дня ми чуємо болюче “абонент поза зоною”, а кожну інформацію про їхню місцевість збираєм по крупинках”, — каже Тетяна.

На щастя, її чоловік перебуває у відносній безпеці у столиці.

Тетяну пронизує сум за всіма близькими й рідною домівкою, тож вона каже, що обов‘язково повернеться. І не тільки вона.

“Мій син живе вже декілька років у Польщі. Коли він зустрів мене на вокзалі, він подякував мені за західну освіту, за отриманий досвід, “але я буду першим, хто поїде відбудовувати Україну”, — переказує слова сина Тетяна.

“Навіть моя знайомва полька готова після перемоги працювати на відновлення України”, — поділилася Тетяна в розмові.

“Хочу, щоб мої діти виросли українцями”

Польський кордон разом з трьома дітьми й чоловіком перетнула й Наталя з Луцька. Однак, родина у Польщі на довго не затрималась, а рушила у довгу дорогу до Францї через Німеччину та Бельгію.

Психологиня за фахом, Наталя стійко витримувала події війни, однак дім покинула заради безпеки дітей, аби вони “не знали, що таке сирени й підвали”. Також до виїзду спонукало сусідство з Білоруссю та наявність багатьох стратегічних об‘єктів у місті.

Зараз родина живе у французькій сім’ї, яка радо погодилась ділити з ними свій дім. Загалом, за словами Наталі, у Франції та Бельгії українців стрічають радо.

“Вони тішаться, бо українці дуже працьовитий народ, що добре впливатиме на економіку їхніх країн. Тому вони намагатимуться створити всі умови, щоби ми залишались і після війни”, — каже вона.

Однак, на думку Наталі, цього не вистачить, щоби утримати українців за кордоном.

“Це не наше бажання тут бути. Українці мали виїхати насильно, вони не будуть схильні залишатись, бо все, що насильно, психологічно сприймається як не власне рішення, а чуже рішення”.

Наразі вона та її родина збираються трохи асимілюватись, почавши вчити мову, оби проявити повагу до французів та мати певну самостійність. Проте французькі школи та садочки діти Наталі не відвідуватимуть. Тим паче, що онлайн навчання в школі її старшого сина-першокласника тривають, тож він продовжує навчальний процес.

“Я хочу, щоб мої діти виросли українцями, а не українцями у Франції. Також я не хотіла б, щоб мої діти мали інший культурний код, ніж я з чоловіком. Я не хочу бути чужою своїм дітям, не розуміти їх через те, що вони живуть в іншому оточенні. Бо культура загальна насправді сильніша за сімейну. Я хочу, щоб вони знали історію України, українську мову й зростали патріотами”.

Мільйони українців стали гостями не за власним бажанням. Те, чого вони насправді хочуть, це все ж повернутися додому.

 

 

 

Анастасія КУПРІЄЦЬ