Від радості за військові успіхи до помірного песимізму. Як змінилися настрої українців щодо війни

Підстави для позитиву також дають офіційні зведення військових — про ураження значущих цілей (як-от крейсер “Москва”), “ювілейні” числа знищення росіян (10, 50, 100 тисяч), звільнення населених пунктів.

Своєрідним психотерапевтом виступають офіційні речники влади на зразок Олексія Арестовича (з обіцянками завершення активної фази війни за 2—3 тижні). Опозиція дотримується певного “пакту про ненапад”, знижуючи градус своєї критики влади: звичні приводи для неї — як-от корупція — просто здавалися в момент загрози падіння Києва нерелевантними. 

 

У неофіційній комунікації гордість викликають і військові, і видатні люди з цивільного життя, що долучилися до війська (митці, журналісти, політики, підприємці, громадські діячі). Або ж просто ті, які активно зайнялися допомогою армії, брали участь в проукраїнських мітингах за кордоном і так само виходили на вулиці своїх міст, щоб чинити опір російським окупантам.

Українські “креативники” продукують легенди та меми — як-от про Чорнобаївку та Привида Києва — для підняття морального духу українців на тлі шоку від пережитого та побаченого тоді й згодом: Буча, Ірпінь, Маріуполь, “Азовсталь” тощо. 

Завдяки героїзму українців бліцкриг ворожої армії попри все зазнав фіаско, а отже, й самі росіяни стали мішенню для насмішок про “чмонь”, “чмобіків” та “другу армію світу”. 

Дедалі більше людей почали відмовлятися від культурних зв'язків з Росією та перейшли на українську мову, щоби не асоціювати себе з державою-терористом.

Від світових компаній вимагають повного виходу з російського ринку та припинення фінансування війни через сплату податків у російський бюджет.

Значні надії покладаються на санкції західних держав, які би мали остаточно добити російську економіку — за аналогією з економікою СРСР. Зокрема, на відключення РФ від SWIFT. 

У цей період максимально яскраво проявляє себе концепт “афективної публіки”. І влада, і суспільство виступають таким собі єдиним інформаційним “кулаком”, що опирається будь-яким провокаціям і непохитно прямує до омріяної цілі, маючи певні орієнтири (перемога України, вихід на кордони 1991 року). До окреслення таких орієнтирів значно доклалася влада, відповідаючи водночас на запити суспільства щодо швидкого закінчення війни та надії щодо остаточного розвалу Росії. 

До червня 2022-го (значення Індексу — 19 відсоткових пунктів) дедалі більше фігурує конкретна світова підтримка — у вигляді не лише легкої стрілецької зброї або ПТРК, як на початку, а й великих пакетів військової допомоги з бронетехнікою, артилерією, РСЗВ тощо й снарядами до них. Тоді ж з'явилася коаліція “Рамштайн”. 

Відповідний фундамент для позитиву закладається комунікацією західних лідерів (Джо Байден, Борис Джонсон, Анджей Дуда, згодом Олаф Шольц та Емманюель Макрон, а після відставки Джонсона ще й Ріші Сунак). На позиції їхніх виборців, зрештою, переконливо впливають емоційні та водночас насичені історичними аналогіями звернення Володимира Зеленського до іноземних парламентів.

Зростає впевненість у близькій перемозі, що допомагає переживати нові трагедії, зокрема вихід військових із “Азовсталі” після тримісячної оборони заводу в повному оточенні (в травні 2022-го). За кілька днів до цього на пісенному конкурсі “Євробачення” із закликом евакуювати захисників Маріуполя перемагає гурт Kalush Orchestra — кількість пошукових запитів про “Азовсталь” у Google зросла лавиноподібно. 

 

Наприкінці червня 2022-го сталася важлива перемога — звільнення Збройними силами України острова Зміїний, звідки ще в перший день великої війни українські моряки вказали чіткий курс російському кораблеві. Проте є й увага до болючих втрат: зокрема, на війні гине активіст Роман Ратушний. 

Липневі настрої вже відчутно просідають (показник Індексу — 16 пунктів). На це впливають, зокрема, дві великі події: остаточний вихід ЗСУ із Сєвєродонецька та Лисичанська після тривалої оборони, пізніше — теракт РФ у колонії Оленівки з військовополоненими. До цього варто додати й ракетні удари по містах України з великою кількістю жертв — як-от у Вінниці. 

Щоправда, в цей же період формується підґрунтя для подальшого зростання оптимізму — початок активного застосування HIMARS на полі бою та відчутні втрати росіян через це. Зрештою, вже згадане звільнення Зміїного уможливило перемовини щодо зернової угоди та розблокування експорту українського зерна, що теж стало важливою військово-дипломатичною перемогою. 

Нове зростання Індексу настроїв фіксується з серпня 2022 року (22 пункти) на тлі ударів по військових об'єктах у Криму. Він сягає своєї досі найвищої точки за весь час спостережень у вересні (26 пунктів), в період звільнення майже всієї Харківщини та великого обміну полоненими.

Втім, далі регулярні масовані ракетні атаки та відключення світла по всій країні не дозволили зафіксувати нові позитивні піки індексу — хоча в жовтні, незадовго до початку активних обстрілів, був успішний удар по Кримському мосту, а в листопаді ЗСУ звільнили Херсон (значення Індексу — стабільно на рівні 18—20 відсоткових пунктів).

Такі військові успіхи стали підставою для нових оптимістичних прогнозів від влади, що були відображенням впевненості в тому, що перемога набагато ближча, ніж раніше здавалося. Показовою є історія радника глави ОП Михайла Подоляка, що в листопаді 2022 року обіцяв вийти наступного літа на пресконференцію з набережної Ялти. 

Проте основу подібним обіцянкам давали й меседжі очільника Головного управління розвідки Міноборони Кирила Буданова з претензією на ґрунтовну експертність. Він часто робив прогнози — то про закінчення бойових дій до кінця 2022 року, то про входження на територію Криму до весни 2023 року, то про вихід на кордони 1991 року того ж року. Але треба зауважити, що підстави вірити Буданову безумовно були: він точно передбачив саму ймовірність повномасштабного вторгнення, пізніше — значні просування ЗСУ до кінця 2022 року (ЗСУ таки звільнили Херсон).

При цьому варто відзначити, за нашими спостереженнями, початок розвалу тієї самої тотальної єдності в комунікаціях. Хоча раніше їй не ставали на заваді ані перші трагедії війни (втрати міст і людей, воєнні злочини РФ), ані російські вкиди (про нібито інсценування Бучі або перепродаж західного озброєння), ані певні приводи для закидів на адресу влади (наприклад, щодо вимкнення з цифрового ефіру трьох телеканалів).

Проте стали виникати ще досить дрібні конфлікти в суспільстві (на кшталт обговорення доцільності еротичного календаря “5 каналу” для збору коштів на ЗСУ). Відчутною була атмосфера сварок і ліній розділення, що почали поглиблюватися — між людьми зі світлом і без, біженцями й тими, хто залишився, вірянами УПЦ МП та прихильниками її заборони. 

Піднесення в грудні 2022 року (24 пункти) на тлі минулих воєнних здобутків забезпечили й національні свята — День ЗСУ та Різдво. У привітаннях часто лунали побажання, щоб 2023 рік на тлі минулих воєнних успіхів став нарешті роком перемоги. Такий меседж, зокрема, увійшов у новорічне звернення Зеленського — яке транслювалося в момент чергової масованої атаки росіян на Україну.

 

2023 рік. Прощання з ілюзіями

Щоправда, сподівання на швидку перемогу значно знизилися в наступні місяці. Настрої змінилися в січні 2023-го (16 відсоткових пунктів) на тлі повідомлень про складну ситуацію на Бахмутському напрямку та, зрештою, вихід із Соледара, де точилися жорстокі бої з найманцями ПВК “Вагнер”. 

В тилу сталися ще дві трагедії — ракетний удар по багатоповерхівці в Дніпрі з чотирма десятками жертв і загибель керівництва МВС в авіатрощі. До цього варто додати ще й критику влади, яка стала відтоді трендом. Апофеозом цього стали “яйця по 17 гривень” у Міноборони — громом серед ясного неба було  розслідування журналіста Юрія Ніколова. 

Відзначимо, що негатив дедалі частіше став спрямовуватися саме на чинних посадовців, а не умовних втікачів від війни (резонансний у попередньому році “батальйон Монако”). Своєю посадою поплатився колишній улюбленець українців Олексій Арестович, що назвав причетною до трагедії в Дніпрі українську ППО. 

Також з'явилися перші ще не надто помітні негативні реакції на “силову” мобілізацію — хоча ще якихось 4 місяці тому українці насміхалися з аналогічних методів у Росії. Проте відео з конфліктами між ТЦК та цивільними першими стали розганяти проросійські ресурси — з очевидними намірами зірвати мобілізацію в Україні та розхитати українське суспільство.

Хвиля зниження індексу настроїв досягла свого піку в березні 2023-го (5 пунктів) — на тлі шокуючої звістки про розстріл військовополоненого Олександра Мацієвського (за вигук “Слава Україні!”) та загибелі Дмитра Коцюбайла (”Да Вінчі”). А також у зв'язку із загостренням у Бахмуті. 

У квітні — травні нове піднесення (13—14 відсоткових пунктів) забезпечили не лише широко трансльовані очікування від контрнаступу, а й новини про різні інциденти на території РФ — як-от вбивство воєнкора Владлена Татарського, зростання напруги між “Вагнером” та Міноборони РФ. Останнє дійшло до своєї кульмінації вже наприкінці червня, коли стався “похід на Москву”. Зрештою, сама Москва (і навіть Кремль) опинилася під ударами українських військ, що теж неабияк додало радості. 

 

Сподівання на контрнаступ жваво транслювалися українськими посадовцями — зокрема, вже згаданим Кирилом Будановим (який анонсував контрнаступ на весну 2023 року і його результативність). Українці, в масі своїй вдячні захисникам за порятунок від російського загарбання, охоче підхоплювали такі оцінки. Люди щиро розраховували, що вже найближчим часом війна таки закінчиться перемогою України, і покладали великі сподівання на Сили оборони. 

Та все ж таки дедалі більше з'являлося негативу.

В перші дні літа окупанти підірвали Каховську ГЕС, а згодом уже обговорювався перебіг контрнаступу — не настільки швидкого та успішного, як прогнозувала українська влада, натомість зі скаргами на недостатність озброєння та відчутними втратами.

Практично щоденно стали з'являтися приводи для критики влади — зокрема, за непріоритетні витрати під час війни (бруківка, серіали, добудова Музею Голодомору), погане забезпечення військових (скарги на неякісні турнікети), корупцію в ТЦК, що потягнуло за собою рішення Зеленського звільнити всіх обласних військкомів. 

Також зріс градус сварок всередині суспільства — між фронтом і тилом, військовими та цивільними (зокрема, “ухилянтами”). Драйвером звинувачень є громадянське суспільство, навіть популярні медійні особи (блогери й волонтери — на кшталт Сергія Стерненка чи Ігоря Лаченкова), які підсвічують різні проблемні епізоди. Їхнім ситуативним союзником, утім, стає й політична опозиція, не оминаючи приводу вкотре нагадати, що вона досі існує та явно не полишила своїх амбіцій.

Загалом, упродовж літа значення Індексу настроїв коливаються від 3 до 5 відсоткових пунктів. 

У перші дні вересня 2023-го (Індекс — 3 пункти), після чергового закупівельного скандалу в Міноборони, влада таки звільнила міністра Олексія Резнікова.

Якщо спочатку ще були сподівання на контрнаступальні дії, що підживлювалися новинами про звільнення дрібних населених пунктів, то до листопада ці надії зійшли нанівець — коли вийшла стаття Валерія Залужного для The Economist та було визнано де-факто статичність фронту.

Перспектива довгої війни стала остаточно зрозумілою навіть для тих, хто всіляко хотів це заперечити. В жовтні Індекс вперше за весь період спостережень впав до від'ємної позначки (-3); у листопаді знизився ще більше — до позначки —11.

Ще два чинники остаточного провалу індексу в “мінуси” — продовження критики влади та зменшення світової підтримки.

Перше вилилося в акції як за переспрямування бюджетних коштів у регіонах на військові потреби (на які приходять активні цивільні громадяни і які висвітлюють медіа), так і за демобілізацію — серед родичів військових, які вимагали встановлення чітких термінів служби. Друге збіглося в часі з початком нової фази війни в Газі (що знаменувало певне відволікання від подій в Україні) та супроводжувалося тривалими дебатами щодо виділення військової допомоги, епіцентром яких стали США.

До кінця 2023 року (грудневий Індекс — —9) на настрої в суспільстві знову стали відчутно впливати розмови про мобілізацію — вже в контексті її посилення, для чого був розроблений відповідний законопроєкт. Новини про самі зміни подавалися здебільшого як неоднозначні (тому безпосередньо не впливають на динаміку індексу настроїв), проте “з'їдали” велику частину потенційного позитиву і супроводжувалися стабільним негативом — чи то через неправомірні дії ТЦК, чи то через “ухилянтів”. 

 

2024 рік — до початку літа. Нова дуже стримана надія

У новорічні свята нові негативні піки зумовлені терористичними атаками Росії по українських містах (29 грудня 2023 року та 2 січня 2024 року). При цьому подібні атаки були й у попередньому році, але гнів на росіян за обстріли ще компенсувався вірою в перемогу, що давала відчуття незламності. 

Надалі увага, як і торік, почала активно перемикатися на ситуацію безпосередньо в зоні бойових дій. До своєї кульмінації дійшла оборона Авдіївки, і ЗСУ зрештою залишили місто — але вже з новим головнокомандувачем Олександром Сирським.

Усе це — на тлі тривалих розмов про конфлікт між Валерієм Залужним та цивільною владою. Російська пропаганда чимало вдавалася до маніпуляцій в цій темі, які в стомленому й дезорієнтованому середовищі охоче “заходили”. Було нерозуміння, навіщо треба чіпати “залізного генерала”, що мав цілковиту довіру населення. Активно на захист Залужного виступила опозиція, критикуючи рішення замінити головнокомандувача навіть ще тоді, коли його активно заперечувала влада. 

У розмовах про Сирського ж згадували його московську біографію, лунали чутки про нехтування особовим складом для досягнення будь-яких поставлених цілей. Хоча саме із Сирським же асоціювали й успіхи початку вторгнення, коли той безпосередньо командував обороною Києва і визволяв північ.

На цьому тлі фіксуються нові антирекорди Індексу: в січні його значення становило —14 відсоткових пунктів, у лютому (в місяць виходу з Авдіївки та заміни Залужного на Сирського) — —16. 

Окрім того, настрої дуже розхитані через запитання до легітимності Володимира Зеленського (через закінчення строку повноважень). У ній разом сумнівались і деякі прихильники опозиції або ті, хто себе видає за таких прихильників (але не сама опозиція), і російська пропаганда, що неабияк активізувалася через найпопулярніші серед українців Telegram і TikTok. Типові меседжі цієї кампанії: влада нелегітимна й узурпаторська, після 20 травня Зеленський має забирати свої речі з Банкової та йти на фронт. 

Надалі, зокрема після березневих “виборів” Путіна, зросли очікування нової хвилі мобілізації в Росії — а разом із ними й очікування нового наступу на Україну. У стабільній “червоній” зоні (березень — -9 відсоткових пунктів, квітень — -13) Індекс настроїв залишається й через поновлення активних обстрілів РФ української енергосистеми, пошкодження всіх ТЕС та ГЕС, повернення блекаутів. 

Втім, запанувала надія на активнішу світову підтримку, тож значення індексу були дещо вищими, ніж раніше — зокрема, на тлі знакової новини про розблокування пакету допомоги Україні в США ($61 мільярд). Ще раніше — на тлі старту перемовин про членство з ЄС, отримання фінансової допомоги від європейців (€50 мільярдів).

Пізніше, вже в травні, оптимізму додала серія отриманих дозволів на застосування західної зброї по РФ і підписаних безпекових угод із партнерами (перша була підписана ще в січні з Британією) — хоча й на тлі старту харківського наступу з боку РФ (значення Індексу в травні — -8).

Падіння індексу до значно нижчих показників вдалось уникнути й завдяки повідомленням про системніші атаки по російському тилу — з дедалі більшою дальністю ураження та дедалі важливішими цілями. Зокрема тими, які належать до основних секторів російської економіки (як-от удари по НПЗ, що практично стали рутиною). На тлі проблем із міжнародною підтримкою їх стали називати найбільш дієвими “санкціями”.

Спостерігаються багато очікувань військових та їхніх родичів щодо набрання чинності нового закону про мобілізацію, що розглядали у Верховній Раді з січня по середину квітня. Безумовна перемога цього періоду — демобілізація строковиків. Відтоді мобілізаційні процеси в Україні остаточно подаються владою як повернення справедливості — між тими, хто 2 роки утримував країну на своїх плечах, обороняючи від російської навали, та тими, хто досі міг не помічати війни (і, можливо, сподівався “пересидіти” війну).

Лакмусовий папірець цієї кризи — новина про обмеження консульських послуг МЗС для тих українських чоловіків, що перебувають за кордоном. 

З боку влади це, своєю чергою, відповідь на численні запити від діючих військових та їхніх родичів, які вже понад 2 роки не можуть з ними бачитися. Військові ще орієнтовно з середини 2023 року транслюють тези, що воювати будуть усі або практично всі (ймовірно, навіть жінки), що всім необхідний військовий вишкіл чи хоча би знання з домедичної допомоги.

Втім, прості та різкі звинувачення на адресу менш сміливих українців не працюють: вони створюють лише ще більшу прірву між цивільними та військовими. 

Влада й самі військові дещо видозмінили наратив мобілізації, починаючи просувати меседжі про важливість у війську всіх професій, навіть суто цивільних і тилових — а не лише піхоти.

Деякі підрозділи стали більше приділяти уваги своїй публічності (на зразок Третьої штурмової) аби розвінчувати міфи довкола мобілізації — наприклад, про неналежне навчання бійців. Також вдалим було апелювання до спогадів про перші жахи війни (Буча, Маріуполь) і висновку про те, що подальшого кошмару вдалося запобігти саме завдяки Силам оборони. І в разі небажання ставати до лав свого війська доведеться стикнутися з реаліями ворожого — де одразу відправлять на штурм умовної Риги чи Варшави.

Певну надію на краще дав міжнародний трек: повідомлення про розблокування підтримки позитивно вплинули на українців. Водночас і на самому Заході політики не заперечують кореляції між їхніми рішеннями про надання військової допомоги та нашим голосуванням за посилення мобілізації.

Важливо, що й опозиція не підтримала хвилю розгойдування тез про нелегітимність Володимира Зеленського, які остаточно маргіналізувалися. 

Водночас чималий ажіотаж викликали кроки в напрямку цифровізації, а саме — новий застосунок “Резерв+”, який завантажили вже мільйони військовозобов'язаних. Це досить важлива новина в контексті численних конфліктів між працівниками ТЦК та цивільними, спроб зробити процес мобілізації людиноцентричним. До цього варто додати звістки про масові появи рекрутингових центрів по всій країні та запуски порталів із вакансіями в армійські підрозділи.

Підсумки

Український інформаційний простір за понад 2 роки війни пройшов шлях від безпрецедентного рівня радості за кожну річ, що наближала перемогу, до помірного песимізму — через невизначеність щодо перебігу війни, в умовах зникнення табу на критику влади (і навіть військових командирів).

Рутиною в щоденних масивах повідомлень стали повітряні тривоги, обстріли та некрологи.

Переломним моментом у динаміці настроїв українського суспільства став період, коли надії на швидкий перебіг війни та її завершення на умовах України зазнали остаточного краху. Він припав на осінь 2023 року.

Щойно така перспектива зникла, настав період дезорієнтації та деморалізації суспільства, а відтак зниження його мобілізації (не лише фактичної). Новини про чергові перемоги в цей час — успішні влучання по російських тилах, збиття рідкісної ворожої техніки, дипломатичні прориви на кшталт американської допомоги — лише амортизують суспільні настрої, але ще не виводять їх остаточно з гніву та зневіри. 

Бачимо, що зневірою на тлі відсутності чіткої картинки, коли ж ця війна закінчиться та яку участь люди беруть у наближенні перемоги, користується російська пропаганда. З рівня недолугого гугл-перекладача на кшталт “пекельні борошна” або “розпові вчительке” вона еволюціонувала до складніших форм. Відбулося повернення до класичної схеми змішування правди з вигадкою: Росія в такий спосіб масштабувала історії про неправомірність дій ТЦК (через цілеспрямоване поширення відео з конфліктами), корупцію, конфлікти між цивільною та військовою владою (зокрема нібито про політичні амбіції Валерія Залужного). 

Якщо в період “афективної публіки” маніпулювати українцями ззовні було складно й марно (ті ж фейки про Бучу так і не прижилися в інфополі), то вже пізніше настав час поглиблення наявних ліній розколу між цивільними та військовими, фронтом і тилом, пересічними громадянами та чиновниками, українцями вдома та українцями за кордоном. І на цьому тлі стало значно легше нацьковувати людей одне на одного та завалювати конспірологічними теоріями або й просто юридичною казуїстикою (на кшталт тез про відсутність стану війни в Україні, що унеможливлює саму мобілізацію).

Роз'єднане суспільство, яке пережило період гіркого усвідомлення неминучості життя в довгій війні, є вразливішим до занепадницької риторики. І саме таку “нішу” вмить заповнила Росія, ставши кінцевим бенефіціаром усіх конфліктів, навіть на базі конструктивної критики. 

Попри те — все одно варто відзначити незмінність настрою українців зупинити та перемогти окупанта, який порушив норми людського співіснування. Навіть попри коливання настроїв, залишилися переконаність в екзистенційному характері війни, паралелі з біблійним протистоянням Давида та Голіафа.

Втім, посилити стійкість суспільства до оманливих впливів та маніпуляцій потрібно.

Найкращий спосіб подолати негативний вплив російської пропаганди — це прийняти наявні проблеми, намагатися їх не замовчувати, гнучко адаптуватися під потреби війни та бути максимально прозорими в комунікаціях, що підсилює довіру одне до одного та до інституцій.

Саме довіра — ключ до побудови міцного суспільства та перемоги.

Методологія дослідження: CAT-UA щодня з першого дня повномасштабної війни формує вибірку повідомлень на тему війни в проукраїнському середовищі українського сегменту соцмереж (без урахування окупованих територій). Щодня із загального масиву повідомлень у соціальних мережах, автори яких ідентифікували себе як мешканці України, випадковим чином виокремлювалося 1050 дописів, що складали приблизно 0,25% від загальної кількості — понад 300 тисяч постів у соціальних мережах Facebook, X (екс-Twitter), Instagram, YouTube, TikTok, VK та Odnoklassniki. 

Євген ЛУЗАН, провідний аналітик, а також решта команди CAT-UA (Communication Analysis Team — Ukraine)