В Іловайську програли через квазі-генералів — Костанчук

Командир штурмової роти батальйону “Донбас” Тарас Костанчук, відомий серед побратимів як “Бішут”, опинився на війні в ролі інструктора, але не зміг залишити хлопців, з якими проводив навчання, і впродовж літа разом із батальйоном звільнив десятки українських міст і селищ. Військовий розповів Радіо Свобода про “Іловайську трагедію”, тритижневе переховування у лігві бойовиків і запевняє, що жителі Донбасу ніколи не ототожнювали себе з терористичними угрупованнями.

В Іловайськ ми входили для того, щоб поступово просуваючись, зрозуміти, хто нас зустріне, яка кількість супротивників, і як вони захищаються. 10 серпня, коли проводили розвідку боєм, зрозуміли, що місто утримують професійні військові. Як ми потім зрозуміли, це були не просто росіяни, а “кадирівський” спецназ. Там ми вперше зіткнулися з професійною російською армією.

Згодом, при виході з Іловайська, перебуваючи під постійними обстрілами, наші хлопці змогли захопити у полон російських десантників. Поступово ми починали розуміти, що Росія не така вже і сильна, не так вже і добре вони воюють.

Російські військовослужбовці побачили наш опір, вони побачили, що українці не виходять без зброї. З військової точки зору росіяни поводили себе, як сволота. Вони безпардонно брехали. Це люди, яким немає віри. Вони казали: “У нас є офіцерська честь, ми даємо вам слово, що ви спокійно вийдете, адже ми братські народи”. Брехали!

Більше того — підступно закопували техніку, щоб пізніше обстрілювати наші колони, що виходили з міста. При цьому наші хлопці примудрилися знищити прямою наводкою з РПГ-7 два російські танки, виходячи на відкриту позицію. Це безумовний героїзм! А росіяни після цього розпочали обстріл надважкою артилерією з території Росії. Це 220 калібр. Коли такий снаряд вибухає, земля підіймається на висоту п’ятиповерхового будинку.

“У місцевих жителів і в думках не було нас здати”

19 серпня я брав участь у запеклому бою, який тривав майже 4 години. Коли зрозумів, що закінчується боєкомплект, я дав команду на відхід. Нас почали атакувати великі сили, які були перекинуті з Харцизька. Залишившись прикривати відхід, я був останнім у колоні, яка відходила. Отримавши поранення в голову, я втратив свідомість і опинився в оточенні. Коли отямився, побачив, що при мені залишився побратим “Нікітос”. Обійнявшись, ми пішли назустріч атаці, щоб сховатися від переслідування. Ми вломилися у двері однієї з квартир, виявилося, що там мешкає дуже старенька бабуся. Нам вдалося вижити саме за допомогою місцевих жителів. Не дивлячись на те, що багато з них брали участь у мітингах на підтримку “ДНР” і свято вірили, що у Києві “хунта”, що ми фашисти, які йдуть на Іловайськ примушувати їх розмовляти українською мовою, у них і в думках не було нас здати.

Більше того, одна з жінок була корінною росіянкою, постійно лаяла “хунту” і президента України. При цьому вона кожного дня таємно приносила нам чверть буханця хліба і молоко. Коли бабусі готували їжу у підвалі, одну тарілочку вони обов’язково підіймали наверх, щоб ми з “Нікітосом” могли підтримувати сили.

Знаходячись у квартирі протягом трьох тижнів, у мене не розпочався запальний процес, все завдяки жінкам та медикаментам, які вони приносили. Я розумів — якщо у “Нікітоса” почнеться гангрена, його потрібно буде видати. Але завдяки місцевим цього не відбулося. Через 2 тижні іловайські патріоти, з якими ми вийшли на зв’язок, переодягли “Нікітоса”, і пройшовши всі блокпости, вивезли в Донецьк, а звідти у Дніпропетровськ. Те ж саме через тиждень зробили і зі мною. Десять людей, які до того не були між собою пов’язані, які не знали ні мене, ні мого побратима, одностайно допомагали вижили, покинути територію і не потрапити у полон. Ось вам відповідь, хто живе на тій території — обдурені не Росією, а нашою владою, люди. Люди, які хочуть жити в Україні.

“Ми програли бій, тому що “квазі-генералам” не вистачило політичної волі та сміливості”

Якщо ворог перекидає підкріплення у вигляді чотирьох батальйонних груп із Російської Федерації, саме Генеральний штаб має на це реагувати. Керівництво повинно мати резерв, щоб запобігти подібним ситуаціям. Перекидайте війська хоч з Києва, хоч із Західної України, яка різниця? Вони зараз кажуть: “Полк “Прикарпаття” покинув свої позиції, і за 2 доби опинився в Івано-Франківську”. Це означає, що могли так само перекинути війська з Прикарпаття до нас. Чому вони цього не зробили? Не обов’язково оголяти фронт. У Києві проходив парад, приурочений до Дня Незалежності. Це військові? Військові. Це танки? Танки. Ну то перекидайте їх до Іловайська! У вас що, немає військ в тилу? Повно військ. Коли російські війська зрозуміють, що їх знищують у великій кількості, вони розвернуться і побіжать. Не треба мені розповідати, що ми не могли когось згрупувати у тилу. Перекидайте свіжі сили, мотивуйте їх. У нас війна, оголосіть про це, і скажіть: “Все, люди, ніяких парадів!”. Ми програли той бій, тому що “квазі-генералам” не вистачило політичної волі та сміливості. Чому “квазі”? Тому що вони купили свої погони. Вони були їм потрібні, щоб у мирному житті піти на хорошу пенсію, роздувати щоки, і казати: “Я — генерал”. А тут, бачите, війна почалася. Хоч бери та звільняйся з роботи.

“Якби не “Іловайська трагедія”, ми б зараз не мали мінських домовленостей”

Іловайськ мав жахливі наслідки. Якби не “Іловайська трагедія”, ми б зараз не мали мінських домовленостей, Путін зовсім інакше б себе поводив, і ми б краще себе почували. В Іловайську росіяни досягли того, чого хотіли — перелому і переговорів. На той час ми були впевнені, що до кінця серпня ми звільнимо Донецьк і Луганськ. У нас був запал. Нам потрібна була лише одна команда.

Якби сепаратисти зрозуміли, що на них відбувається масована атака, вони б стовідсотково кинули зброю і сховалися. Так було в інших містах — від Слов’янська до Попасної — бойовики воювали до тих пір, поки не починали розуміти, що їх зараз почнуть вбивати. Але є також інші наслідки. В Іловайську загартувалося чимало хлопців, які тепер не відступлять. Для них немає пріоритетів, окрім Батьківщини. Там народилися герої, які будуть жити у віках. У них вже немає пієтету перед генералами і прем’єр-міністрами. За проханням Батьківщини і Генштабу — “Підіть, бо нам страшно” — добровольці пішли захищати свою землю.

Олег ГНАТЮК