Український бізнес — афера століття. Держкорпорації як годівниці влади

Чи можна вважати корисними такі державні компанії, як НАК “Нафтогаз України” чи “Укравтодор”? Вони щороку поглинають десятки мільярдів гривень суспільних прибутків, які дарує їм держбюджет, замість того, щоб забезпечувати надходження до урядової скарбниці. Не можна записати до чеснот цих субурядових корпорацій, позаяк таких немає, і випуск дешевшої, ніж виробляють аналогічні приватні фірми, продукції. Кілометр доріг від Укравтодору коштує в кілька разів дорожче, ніж у Німеччині, при цьому їздити ними задоволення, як відомо, не з приємних. Зростання збитків, як свідчить приклад того ж таки Нафтогазу, є аж надто форсованим, ніби самі його керівники прагнуть цього.

Для продовження існування максимальної кількості державних конгломератів урядовці мають можливість адміністративно підвищувати ціни на їхню продукцію, щоби позбутися збитковості. Нафтогаз опинився у скрутному фінансовому становищі лише тому, що його блакитне паливо надходить у помешкання громадян, і влада з політичних міркувань стримує зростання цін на послуги житлово-комунального господарства. Натомість державні монополії ще за два-три місяці до парламентських виборів роблять публічні заяви про неминуче підвищення цін на електроенергію, газ, воду, тепло тощо. На противагу газовому та комунальним монополістам ін­ше державне господарсь­ке утворення, Укрзалізни­ця, завжди працює “ус­­піш­но”: уряд постійно підвищує ціни на перевезення, прибутків достатньо, проте послуги, що отримують пасажири, залишаються на рів­ні середини минулого сторіччя. Такий адміністративний метод встановлення цін — рудимент старої планово-командної моделі. За умов ринково-кон­курентної системи, на неякісні товари і послуги, а також на такі, які не користуються попитом, ціни б не підвищувалися.

Звісно, безкінечно покривати збитки квазікорпорацій, якими насправді є купа держпідприємств, не зможе жодна країна світу. А тому рано чи пізно доведеться припиняти їх бюджетне утримання з паралельною реорганізацією у приватні юридичні особи або ліквідувати. Держава ніяк не зможе (хоча б через юридичні заборони) фінансувати з бюджету збитки приватних структур так, як вона зараз погашає дефіцит балансів держкорпорацій.

Чому державні господарські комплекси не прагнуть прибутковості і не надто переймаються своєю збитковістю і неліквідними боргами?

Прагнення прибутковості є засобом збереження і примноження вартості капіталу, вкладеного у підприємство. Керівники ж державних господарств, як відомо, байдужі до збереження їхньої вартості. Адже не вони і не з власних кишень фінансували створення відповідних компаній.

Якими ж насправді є інтереси керівників державних корпорацій? Безумовно, вони зацікавлені у збільшенні обсягів господарського обороту, накопиченні ресурсів і цим самим створенні підстав для максимізації фонду зарплати. Останнє,  свєю чергою, стає передумовою зростання зарплат керівників включно з додатковими виплатами — преміями, бонусами, матеріальною допомогою тощо.

Все, що сприяє цьому, входить до кола прагнень управлінців, натомість накопичення прибутків підприємств — аж ніяк. Навпаки, збільшення прибутків потребує стримування підвищення зарплат та зростання інших витрат, а також зменшення кількості працівників, запасів матеріалів, обладнання тощо. При цьому ефективність їхнього використання погіршується з часом, і капітал знецінюється. Отже, немає нічого дивного в тому, що квазікорпорації збиткові.

Можна пригадати, що ще вісім-десять років тому Нафтогаз був високорентабельною компанією: річний прибуток до оподаткування становив приблизно 9 млрд грн, обсяг виробленої продукції — 20—25 млрд грн і він був основним донором державного бюджету країни (останній на той час мав 90—100 млрд грн доходів). Нині це найбільший (річний оборот — близько 120 млрд грн) і найзбитковіший холдинг України з річним дефіцитом щонайменше 15 млрд грн. При цьому ніхто за таке масштабне руйнування бізнесу і фактичне доведення до банкрутства нафтогазового гіганта не був притягнутий до відповідальності.

Складається враження, що урядовці за будь-якої влади свідомо йшли на втрати компанії, попри загрози, що призводять до банкрутства підприємства: відключення від дешевшого туркменського газу; зменшення обсягів видобутку блакитного палива з українських родовищ; усунення Нафтогазу з числа експортерів енергоносіїв до європейських споживачів; замороження внутрішніх тарифів на газ для населення та послуги з транспортування російського газу до Європи тощо. НАК “Нафтогаз” не розробляла і не мала жодних стратегій щодо маркетингових альтернатив, внутрішньогосподарських удосконалень, нових каналів поставок, встановлення прибуткових цін на експортні послуги та інших варіантів виходу з кризи. Натомість правила гри на внутрішньому нафтогазовому ринку формувалися під приватних гравців, а в останні роки й у інтересах Газпрому. А на що можна було сподіватися за відсутності в Україні справжнього підприємництва?

Із офіційних джерел відомо, що в Україні діє понад 200 держгоспструктур, створених бюрократичним апаратом (не враховуючи державні установи, заклади й організації, кошториси яких фінансуються безпосередньо з бюджету). Практично всі субурядові господарські структури є неприбутковими. Якщо формально за рахунок штучно-адміністра-тивного підвищення цін вони отримують прибутки, то це та їхня частина, яку держфірми забирають у споживачів своїх товарів і послуг. Державний сектор економіки неспроможний повною мірою виплачувати зарплату своїм працівникам, щорічно збільшуючи цей борг на кілька мільярдів гривень. Отже, існування великої кількості квазікомерційних державних конгломератів не лише не забезпечує економіці прибутків та інвестицій, а навіть позбавляє тих, які створює приватний сектор. Яка сума втрат? Якщо врахувати, що загальні збитки всіх чинних неприбуткових підприємств України 2011 року сягали 150—160 млрд грн, то левову їхню частку, близько 45-

50 млрд, спричиняє саме субурядовий сектор національного господарства. Сума всіх збитків з року в рік лише зростає. Тож кількість збиткових підприємств не зменшується. Існувати ж збитково дозволено саме державним суб’єктам господарювання.

Утопія державного господарського управління

Чи є економічні механізми, які б змусили державні компанії працювати ефективно і рентабельно? Нагадаємо, що їхнім формальним власником є все суспільство в особі держапарату. А отже, виключно за його допомогою можна досягти прибутковості відповідних об’єктів. Тож управляти останніми, втім, це в ідеалі, можуть лише державні органи влади. Тобто потрібен повноцінний апарат централізованого планування і вертикального підпорядкування та відповідальності виробничих одиниць, який би керувався засадами примноження державного капіталу.

Така ідеалізована організація господарювання повертає до планового соціалізму і комунізму. Маємо 70-річний досвід такої утопії. За нинішніх умов для відновлення такої організації потрібно було б створити спеціальний апарат централізованого управління для контролю за функціонуванням держкорпорацій, який би діяв паралельно з органами влади, що управляють приватно-рин­ко­вими секторами економіки. Тобто необхідне роздвоєння державних органів управління і самої економіки. У психіатрії роздвоєння свідомості вважають хворобою — шизофренією.

На жаль, останні місяці дають підстави стверджувати, що дії влади стосовно подолання збитковості сектору державного квазіпідприємництва є неадекватними. Віднедавна почали з'являтися постанови уряду, які свідчать про перехід до державного ціноутворення і контролю за цінами (включаючи створення комітету, який буде наділений повноваженнями перевіряти підприємства щодо виконання ними цінових приписів, — у червні в першому читанні парламент схвалив відповідний законопроект). Один із керівників Кабміну також озвучив ідею про необхідність створення спеціального урядового фонду, який за рахунок соціально-пенсійних відрахувань приватного сектору господарювання фінансуватиме заборгованість із зарплати працівників державних компаній. Це новий спосіб грабунку приватного підприємництва і черговий прояв невігластва влади, яка пропонує незаконні та безрезультатні методи.

Для того щоб застосовувати державне встановлення і контроль за цінами певних груп товарів чи певних виробництв, наприклад держкорпорацій, треба диктувати ціни всім їхнім постачальникам матеріалів та обладнання. Тобто, щоб втілити такий ціновий режим для державних підприємств, потрібно запровадити суцільне державне ціноутворення на всіх етапах економічного обороту. Керівники уряду, вочевидь, забули, в якій країні вони живуть і яка взагалі епоха за вікном, виставляючи Україну перед цивілізованим світом печерною державою. Насправді, потрібне цілком протилежне оновлення системи ціноутворення — позбавити органи влади прав адміністративно встановлювати ціни, запровадивши механізм укладання угод продавців із покупцями, водночас демонополізувавши економіку.

Якою є справжня мета суб’єктів субурядового господарювання? Не лише виробничі організації, а й органи державного управління не розглядають накопичення господарських прибутків як основну ціль. Формально і декларативно інтереси апарату лежать у площині збільшення кількості зайнятих, а також продовження існування і зростання кількості самих підпорядкованих їм підприємств. Цікаво, що ці декларації відповідають інтересам працівників останніх, а тому зрозумілою є їхня пропагандистська сутність. Це дещо пояснює тривале існування планової економічної моделі, попри її внутрішню згубність. Хоча істинна зацікавленність бюрократичного класу — в іншому. Вони радше полягають у короткострокових інтересах правлячих політичних груп — роздаванні посад, організації корупційних або лобістських схем, приховуванні безробіття та інфляції тощо. І це чудово видно за будь-якої влади.

Напрошується попередній висновок: в умовах ринкової системи і неадекватної моделі державного управлін­ня не варто очікувати від державних суб’єктів господарювання ефективної роботи. Вони стають некерованими, марнотратними і перетворюються просто на грошові годівниці для свого менеджменту. Чиновникам та їхнім ставленикам на виробництві просто не можна віддавати у руки майно і гроші. Фактично державні квазікорпорації не є суб’єктами ринкової економіки.

Напевно, держпідприємства потрібні, але не для отримання прибутків, не задля створення робочих місць і не для конкурентного господарювання. Вони не можуть індукувати підприємницьких прибутків, а збиткові суспільству не потрібні. Створення такими компаніями робочих місць становить загрозу для економіки: збільшення кількості відповідних об'єктів спричинює відплив робочої сили від прибуткового приватного сектору (у цьому полягає помилковість здійснення соціалістичної індустріалізації у 30-ті, а відтак у 50—70-ті роки минулого сторіччя).

Читайте також: Український бізнес — афера століття. Підприємницькі прибутки як суспільне благо

Справді необхідними і корисними для суспільства можуть бути лише державні господарські утворення з надання загальних інфраструктурних послуг — функції, які не в змозі ефективно виконувати приватні компанії. Такі утворення не мають працювати на прибуток, головним критерієм їхньої роботи повинна стати якість послуг, а їхні збитки у межах ліміту — фінансуватися з бюджету.

Як приклад може слугувати порядок використання приморських пляжів в Україні.

У Криму, зокрема, ділянки берегової смуги захоплені з дозволу влади півострова приватними особами для власного відпочинку без доступу до них інших відпочивальників або для надання платних пляжних послуг. Натомість у європейських країнах практично всі пляжі перебувають у комунальній власності з вільним доступом для всіх охочих. Населення країни, а заразом і іноземних туристів позбавили їхніх очевидних прав, а об'єкти публічного загального призначення незаконно приватизовані. Навіщо нам такий печерний капіталізм, коли все лише для тих, хто має гроші? Для того і створена держава, щоб невід'ємні можливості жити були доступними для всіх членів суспільства.

Важко зробити виключний перелік таких загальносуспільних послуг, які мають надавати держгоспструктури і які не здатні виконувати приватні фірми. Це може бути, наприклад, навігація, топографія, космічний зв'язок, виведення на орбіту космічних кораблів, видобуток і збагачення ядерного палива, виробництво зброї, фундаментальні наукові розробки, загальні послуги медицини, селекція у рослинництві й тваринництві, поштові послуги, прокладання і функціонування великих водних каналів, утримання муніципальних доріг і комунікацій, іригаційних і поливних систем, планування парків і скверів, утилізація стічних вод, використання і охорона природних об’єктів тощо. Фактично це ті види діяльності, які провадяться на безальтернативній (безконкурентній) ос­но­ві, не потребують підприємницьких ідей та їхнього застосування, а тому ними можуть ефективно займатися державні структури, лінійно згори керовані за стандартними процедурами.

Визначати мінімальний склад необхідних державних господарських комплексів доцільно, вивівши із нинішнього їхнього числа ті, які займаються вузько комерційною діяльністю і не надають будівельні, паливно-енер­ге­тичні, транспортні, банківсько-фінансові, комуналь­но-побутові підприємства тощо

Таким чином, державний сектор є невід'ємною складовою вільної ринкової економіки, але абсолютно специфічною і такою, що діє не за законами такої економіки. Він виконує функції, які приватний сектор нездатний здійснити взагалі або робитиме це неефективно, на неприйнятних для споживачів (можливо, грабіжницьких) умовах. Він також неконкурентоспроможний у ринковому середовищі. Особливістю функціонування цього сектору є орієнтація не на прибутковість, а на якість роботи, не на вартісні показники, а на виконання замовлень по суті.