Україна будуватиме нові реактори. Але є нюанс

Якщо ви слідкуєте за повідомленнями у пресі про атомну генерацію, на кшталт, будівництва нових ядерних реакторів, то ймовірно помітили чіткі сигнали про те, що згортати її ніхто не планує. Навпаки. Новий поштовх розвитку галузі спричинили Сполучені Штати Америки та адміністрація ще попереднього президента Дональда Трампа.

На дослідження і розвиток новітніх ядерних технологій було виділено $1,3 млрд та закарбовано прозорий і послідовний меседж “Америка планує повернути лідерство у сфері атомної енергетики”.

Повернення США до кліматичних угод також відіграє у цьому важливу роль.

Яку структуру буде мати нова генерація в Україні у повоєнні часи? Яким стане наше індустріальне майбутнє? Чи зможуть світові тенденції вплинути на український світогляд та модернізувати нашу енергетичну систему?

Це питання, на які треба мати відповідь якнайшвидше, адже війна одного дня закінчиться і перед владою постане нове завдання з відновлення і відбудови України.

“Великі” реактори з невеликими перспективами

Ера реакторів великої потужності (1000 та 1200 МВт) однозначно минає. Мова йде при водо-водяні реактори під тиском, типу наших ВВЕР. Адже головним гравцем у будівництві таких реакторів була Росія.

За даними МАГАТЕ у зарубіжному портфелі замовлень “Росатома” — російського державного монополіста у сфері ядерної енергії, 35 проектів на різних стадіях будівництва. Для порівняння, у світі наразі експлуатується 437 реакторів, близько 300 з них — типу ВВЕР. Ще 60 знаходиться на стадії будівництва. А отже більше ніж половину з них будує держкорпорація “Росатом”.

Але Росія не має жодних шансів на світле майбутнє. Після розгортання нової масштабної фази в російсько-українській війні, геноциду українського народу та численних воєнних злочинами, скоєними в Україні, на Росію чекає лише одне — Гаага і нульові шанси на те, що вона добудує бодай половину з того, що вже почала.

Ні про який технологічний розвиток, та і про розвиток загалом, мова вже не йде.

Завдяки нашим союзникам та їхній постійній послідовній підтримці на усіх фронтах, тягар санкцій тиснутиме на усі сфери діяльності РФ все сильніше.

Звісно є й інші гравці на ринку “великих” реакторів: США, Франція, Китай, Корея, Японія, котрі успішно будують енергоблоки в різних країнах.

Тож будівництво енергоблоків великої потужності триватиме ще роками, а то й десятиліттями. Та і Росія зі своїм запасом міцності конатиме ще довгі роки. Але масштаби будівництва будуть вже не ті.

Пропорція реакторів великої потужності зміниться на користь новим, більш безпечним та економічно вигіднішим технологіям.

Це як із автомобілями з двигунами внутрішнього згорання та електродвигунами — довго запрягають, але швидко їдуть. Автопром досі виробляє авто з ДВЗ, у той самий час, як світовий ринок електромобілів динамічно зростає.

Звичне не завжди означає найкраще

Ті 15 енергоблоків, які є в Україні (деокупація шести енергоблоків Запорізької АЕС та підключення їх до Об’єднаної енергосистеми України, це питання часу та планів командування Збройних Сил України) будуть експлуатуватись до прийняття рішення про їхню зупинку та початок виведення із експлуатації.

Але думка про те, що будуть збудовані нові АЕС великої потужності та ще у тій кількості, що є зараз, тане у повітрі, як ранковий туман.

Навряд чи іноземний інвестор принесе у повоєнну Україну інвестиційний портфель розміром $8-10 млрд за 1000 МВт потужності з терміном будівництва до 10 років і вічним, у фінансовому вимірі, терміном окупності.

Яким б амбітними планами не ділились можновладці, політики та менеджери різних ланок, та викликають великих сумнівів завіряння, що Україна потребує слідуванню принципам, закладеним ще з радянських часів — великі генеруючі потужності для великих заводів. Тому що енергоємних виробництв в Україні майже не лишилось. Більшість знищила війна. А сам принцип експлуатації об’єктів генерації великої потужності довів свою крихкість і ненадійність.

Коли з мережі “випадає” один енергоблок потужністю 1000 МВт, більше мільйона споживачів (споживачі у цьому значенні — це не кількість людей, а кількість договорів) лишаються без світла і усіх інших благ цивілізації, які дає нам електроенергія. До прикладу, це наша столиця взимку у часи війни.

Про відбудову енергосистеми потрібно думати вже сьогодні (насправді треба було думати ще позавчора).

По-перше, раніше чи пізніше, ВВЕР доведеться зупиняти. В них є визначений термін експлуатації. Навіть якщо його переглядати і продовжувати певну кількість разів, день Х неминуче настане.

По-друге, за десять місяців великої війни в Україні практично не залишилося неушкоджених ТЕС, ГЕС та вузлових підстанцій.

І по-третє, внаслідок воєнних дій Україна втратила “великих” споживачів — лише металургійна промисловість втратила понад 30% активів. Кольорова металургія втратила їх більше половини. І треба пам’ятати, що гірничо-металургійний комплекс має безпосередній вплив на економіку країни. До початку повномасштабної війни він становив 10% ВВП та слугував головним джерелом валютного виторгу.

… без вас

Від початку повномасштабного вторгнення Росія знищила або значною мірою пошкодила 40% теплової генерації та 50% обладнання системи розподілу. Попит на електроенергію також впав, приблизно на 40%, і повільно падає щотижня.

Нестача генерації зростає і її ми відчуваємо щодня — це наші з вами графіки стабілізаційних та аварійних відключень.

На відновлення усіх пошкоджених мереж та об’єктів генерації підуть місяці. А то й роки. Адже виробництво одного трансформатора великої потужності триває рік. А трансформаторів нам треба чимало. Та й війна триває.. А це означає, що нові ракетні обстріли зовсім не виключені.

Досвід війни показав, що питання енергетичної безпеки не менш важливе ніж потужність оборонного сектору.

Дуже бажано, аби про майбутню енергетичну безпеку думали ще на етапі планування відбудови наших енергомереж. Енергетична система має бути гнучкою, захищеною та варіативною.

Магістральні високовольтні мережі, опори, розподільчі пристрої — це слабкі місця, з точки зору вогневого ураження. Чим більше їх, тим легше ворогу наносити удари по критичній інфраструктурі, тим легше руйнувати енергосистему.

Очевидно, що після війни Україна буде змушена винести уроки та планувати відновлення енергетичної інфраструктури вже з урахуванням досвіду війни.

Ба більше. Маємо завжди тримати в пам’яті, що на півночі у нас божевільний сусід, котрий хоч і програє цю війну, та нікуди поки не подінеться. А значить загроза продовжить існувати.

Президент Володимир Зеленський на різних рівнях неодноразово заявляв, що Україна вже має певний план побудови модульних атомних електростанцій малої потужності, які слугуватимуть важливою складовою нової системи генерації в Україні.

Зі слів Зеленського, будівництво пілотного ММР може розпочатись вже після закінчення війни.

Енергосистема, побудована на розподіленій генерації є більш стабільною, надійною та безпечною з точки зору енергетичної безпеки.

Крім того, малі модульні реактори чудово доповнюють та балансують сонячні та вітрові електростанції, котрі хоч і виведені з експлуатації через значні пошкодження, та очевидно, що будуть відновлені якнайшвидше.

Локальні об’єкти генерації невеликої потужності дозволять забезпечувати електроенергією, теплом та зв’язком максимально велику кількість споживачів, незалежно від наявності ліній електропередач та системи розподілу, яка у нас є на сьогоднішній день.

Питання потенційного будівництва енергоблоків великої потужності та їх кількості може викликати дискусію, але розвиток інноваційних технологій в атомній галузі — це беззаперечний факт.

Малі модульні реактори — це не чергові паперові реактори. Вони цілком справжня реальність. Вся справа лише у ММР, який збудують першим. Подальша їхня експансія стане лише питанням часу. А Україна може або бути в процесі, або лишитись поза ним. Вибір за нами.

Тетяна ВЕРБИЦЬКА, прес-секретар ДП “Державний науково-технічний центр з ядерної та радіаційної безпеки”