Схожу роль мала промова State of the Union президентки ЄК Урсули фон дер Ляєн у Європарламенті, де вона говорила про сучасні геополітичні пріоритети та визнала минулі помилки Євросоюзу (детальніше читайте у статті “Час для війни, і не лише з Росією”).
Але втілення візіонерського погляду лідерів ЄС часом стикається з приземленою, бюрократичною реальністю. Україна це дуже добре відчула. Попри підтримку президентки Єврокомісії, попри вимоги часу та попри власні обіцянки ЄС тактичну перемогу у Брюсселі отримав угорський комісар Олівер Варгеї, який, на переконання Києва, ставить перед собою мету за будь-яку ціну загальмувати рух України до членства.
А заодно “під роздачу” потрапляє Кишинів. Це може дозволити одному з головних партнерів угорської влади — путінській Росії — отримати реванш у Молдові та ще одну точку нестабільності на кордоні ЄС.
Забути про 2022 рік
У середині червня Єврокомісія ухвалила рішення, якого Україна не просто чекала, а й наполегливо над ним працювала, об’єднавши сили усіх гравців — від президента до представників опозиції, від експертів до профільних медіа. Йдеться, звісно ж, про рекомендацію надати статус кандидата у члени ЄС Україні, а також Молдові.
Утім, Київ тоді працював саме над принциповим рішенням — щоб ми отримали статус кандидата без будь-яких “якщо” та “коли”. А от деталі рішення пропрацьовувалися без нас і стали для Києва до певної міри несподіванкою, підтверджують численні джерела ЄвроПравди у Києві та Брюсселі.
Наприклад, перелік з “7 кроків”, які Україна має виконати після надання їй статусу кандидата, формулював особисто комісар Олівер Варгеї, у спілкуванні з державами-членами, через що у цьому переліку з’явилися вимоги, “розшифрування” яких забрало у Єврокомісії декілька місяців (як-от пункт про відповідність вимогам FATF, від якого до Києва не було суттєвих зауважень).
Саме тоді внутрішнім рішенням Єврокомісія встановила часові рамки, коли вона готуватиме першу оцінку прогресу України та Молдови: ЄК письмово пообіцяла, що “надасть звіт про них, разом з детальною оцінкою країни, до кінця 2022 року” (наприклад, див. с. 21 українського звіту).
А далі почалася чиясь політична гра.
Вже за тиждень у рішенні саміту ЄС з’явилася альтернативна формула: у ній держави-члени доручили Єврокомісії оцінити виконання критеріїв Україною та Молдовою “як частину звичайного (оцінювання прогресу держав з) пакета розширення”. Ця фраза може видаватися нейтральною і навіть переможною для України (ура, ми тепер у пакеті розширення, а не просто сусіди!) — та насправді мала на меті загальмувати оцінку виконання згаданих семи критеріїв.
Адже до найближчої оцінки пакета розширення, запланованої на жовтень-2022, Україна ніяк не встигала, і все переносилося аж на осінь-2023!
Україна, яка відразу поставила за мету значно швидше виконання “7 кроків”, спробувала переконати Брюссель змінити позицію та провести два чи навіть три оцінювання (одне у грудні-2022, інше у жовтні-2023), що стимулювало і скоригувало б реформи за підсумками першої оцінки і дозволило б Україні раніше говорити про перехід до наступного кроку — тобто до початку переговорів про членство.
Жодних юридичних перепон цьому не було, адже рішення саміту не забороняє робити додаткові кроки й не скасовує орієнтир на “кінець 2022 року”.
Однак цього тижня Комісія остаточно поставила крапку на цих сподіваннях Києва і у новому рішенні з цієї теми відмовилася від будь-яких проміжних варіантів. А зміщення звіту щодо “7 кроків” на осінь 2023 року стало реальністю.
Візит із попередженнями
Наприкінці вересня Олівер Варгеї відвідав Київ з візитом: як підкреслював посадовець, він уперше приїхав як комісар з розширення, а не сусідства. Утім, його розмови з українськими посадовцями (а комісар спілкувався з керівництвом Кабміну та Верховної ради) не додали оптимізму.
У офіційному пресрелізі за підсумками візиту є згадка про те, що комісар пообіцяв Києву більш прискіпливий підхід до контролю за зобов’язаннями України. Утім, в реальності сигнали були ще жорсткішим, кажуть джерела.
“Варгеї прямо сказав, що раніше 2024 року переговори не почнуться”, — переказав ЄвроПравді один з урядовців, дотичний до тематики ЄС. Співрозмовник у Брюсселі, який не був на зустрічах Варгеї у Києві, але вивчав їхні результати, лишився ще скептичнішим.
“Нас запевнили, що Україна отримала чіткий сигнал: доки Варгеї на посаді, він не відкриє переговори про вступ до ЄС”.
Термін роботи Олівера Варгеї як комісара з розширення спливає восени 2024 року.
Навіть ті співрозмовники, які кажуть, що Варгеї як досвідчений дипломат уникав називати конкретні дати, визнають, що його заяви були більш ніж жорсткими. “Він пояснив, шо перевірятиме критерії так, що це триватиме так довго, як знадобиться”, — розповів ЄП один з учасників переговорів за участі комісара.
Та найкращим свідченням того, що проблеми не є надуманими, стала помітна зміна позиції профільної віцепрем’єрки Ольги Стефанішиної.
У серпні вона не мала сумнівів у здатності України та ЄС почати переговори про вступ у 2023 році, а варіант того, що це станеться у другій половині 2023, називала “обережним сценарієм” з боку ЄС. Минуло трохи більше місяця, і тепер Стефанішина каже, що почати переговори навіть у кінці 2023 року буде “важко”, але Україна працює над досягненням цієї мети.
Численні співрозмовники ЄвроПравди кажуть, що Київ звинувачує особисто комісара Варгеї у створенні штучних бюрократичних перепон для гальмування руху України до ЄС. Ще навесні він, як стверджують, працював над тим, щоб Україна у червні не отримала навіть статус кандидата, гальмуючи надання Києву опитувальника та обробку відповідей. Тоді лише особисте втручання президентки ЄК Урсули фон дер Ляєн, яка взяла під контроль український файл, дозволило подолати бюрократичний опір.
Чи можливо, що й зараз фон дер Ляєн піде на подібний крок та забере у профільного комісара ведення українських справ? У історії ЄС такого ще не було, але така можливість обговорюється, розповіли два джерела ЄП.
Врятувати Маю Санду
Усі джерела підкреслюють: попри те, що чинна Комісія справді намагається бути геополітичним гравцем, початок переговорів суто з політичних міркувань, для підтримки України, практично виключений.
Україна отримала сигнали від усіх топ-посадовців (включаючи Урсулу та президента Євроради Шарля Мішеля), що реформи є необхідним елементом. Це незаперечно. Тішить те, що Україна бере на себе зобов’язання виконати “7 кроків” із випередженням графіка. Київ планує не чекати на осінь наступного року і обіцяє ухвалити необхідне законодавство вже до грудня.
Попри усе це, складно погодитися з твердженням, що “час для політичних рішень сплив”. Суто технічний підхід — це середовище, де такі особистості, як Варгеї, почуваються найвільніше. Особливо зважаючи на те, що багато елементів з українських “7 кроків” та молдовських “9 кроків”, сформульованих Єврокомісією, допускають довільне трактування та оцінку їхнього виконання.
Неможливо об’єктивно оцінити, чи виконане зобов’язання “посилити залученість громадянського суспільства до ухвалення рішень” або “боротися з корупцією” (це пункти зі списку вимог до Молдови, і таких там більшість). У реальному житті оцінка залежатиме від бажання “оцінювальника”.
А оскільки для Брюсселя український та молдовський файли міцно поєднані, гальмування реформ однією з країн призведе до штучної зупинки іншої. Особливо у разі, якщо комісар Варгеї справді має на меті загальмувати Україну.
Але якщо Єврокомісія справді прагне стати геополітичною, то має зрозуміти, наскільки це небезпечно. Передусім для Молдови.
У 2020 році у цій маленькій країні з надзвичайно фрагментованим електоратом і значними проросійськими настроями перемогу на виборах здобула прозахідна президентка Мая Санду, а наступного року на її авторитеті її партія PAS отримала більшість місць у парламенті.
А ще Мая Санду стала улюбленицею усіх західних столиць.
Тендітна президентка робить усе так, як любить Захід: не сперечається з порадами партнерів; не робить різких кроків (наприклад, стосовно Придністров’я); ініціює нові й нові реформи на кшталт антикорупційної.
Однак реформи завжди дають ефект лише за кілька років. Тому наразі, попри усі зусилля з реформування країни, за два роки роботи Санду не змогла переконати громадян у тому, що вони правильно зробили, проголосувавши за західний вектор. Ще у травні опитування IDIS Vitirul показало, що партія Санду програє вибори проросійським соціалістам, і лише 18% заявили, що довіряють Санду більше, ніж іншим політикам.
Єдиною сферою, де Мая Санду має незаперечний успіх, є міжнародні відносини, включно з рішенням ЄС про статус кандидата — але багато хто з виборців вважає, що їх “на хліб не намазати”, і не готовий чекати змін на краще.
Між тим у 2024 році Молдова входить у виборчий цикл: переобирає президента, а наступного року — парламент. Якщо ЄС затягне початок переговорів з Україною та Молдовою (а нас у Брюсселі розглядають лише разом, у зв’язці) — то Санду втратить останній козир. А у разі надання статусу прямо перед виборами цей крок сприймуть як передвиборчий “хабар”, а не як ілюстрацію успіху реформ за її президентства.
Тож цілком імовірно, що саме ця історія і саме ця небезпека стане поворотною у рішенні Євросоюзу про те, щоб не тягнути з наступним політичним кроком і відкрити переговори про членство з Молдовою, а отже, і з Україною. Наші держави, нагадаємо, розглядають у жорсткій зв’язці; до того ж Україна має кращі показники у питаннях зближення з ЄС і точно не зможе лишитися позаду; зрештою, цього не допустять наші друзі серед держав-членів Євросоюзу.
Але це може статися лише у разі, якщо Єврокомісія зможе виключити з процесу ухвалення рішень або подолає опір тих, хто гальмує зближення ЄС з Україною і Молдовою, та вчинить як геополітичний гравець. Адже Брюссель обіцяє це робити. Настав час втілити цю обіцянку.
Сергій СИДОРЕНКО, редактор “Європейської правди”
