Удар по імунітету. Як Україна може юридично захистити себе від агресії РФ?

Минув рік з часу втрати Україною Криму. І можливо, саме ця сумна річниця спонукала уряд шукати дієві шляхи створення умов для юридичної відповідальності держави Росії за окупацію півострова, окрім механізмів Європейського суду з прав людини.

Уряд звітує про постійне зростання кількості позовів України до Європейського суду з прав людини з метою захисту своїх державних інтересів.

Однак, враховуючи тривалість розгляду справ у зазначеній інстанції (як приклад — перенесення на півроку дати подання російським урядом офіційного коментаря щодо прийнятності скарг України), мусимо констатувати: такий механізм відстоювання національних інтересів є перспективою навіть не завтрашнього дня.

Під час звітування коаліційного уряду, яке збіглося в часі з річницею окупації Криму, було визначено як пріоритетне завдання запровадження ефективного механізму притягнення до відповідальності нашого північного сусіда за його протиправні дії. За кілька днів після звітування на сайті Верховної ради з’явився урядовий законопроект (реєстраційний № 2380) “Про юрисдикційні імунітети та відповідальність іноземних держав”.

Ініціатива уряду врегулювати питання обмеження імунітету іноземних держав в Україні безумовно є слушною і нагальною за умов сьогодення. І прикладів такого обмеження на законодавчому рівні у світі існує багато — Австрія (1974), Велика Британія (1978), США (1976), Сінгапур (1979), ПАР (1981), Пакистан (1981), Канада (1982).

Але треба враховувати і те, що відповідні закони в інших державах готувались роками і були предметом широкого обговорення в наукових колах.

Цілком усвідомлюючи те, що Україна в умовах неоголошеної війни не має років на розробку відповідних законопроектів, все ж маємо констатувати, що питання імунітету держави є одним з ключових в міжнародному праві, й для визначення меж таких імунітетів в національному законодавстві мають бути залучені провідні юристи-практики та науковці.

Повертаючись до власне тексту законопроекту, слід зазначити, що сама його назва та структура, яка поєднує питання юрисдикційних імунітетів і відповідальності іноземної держави, є недоречними. Треба чітко розуміти, що обмеження імунітету держави жодним чином не означає, що вона в чомусь винна. Зняття імунітету дозволяє лише залучити державу в конкретний процес.

Питання протиправності в діях тієї чи іншої держави має бути встановлено в рамках міжнародних юрисдикційних органів і може закріплено рішеннями відповідних державних інституцій країни, що потерпає від агресії, а не її національними судами.

Будь-який з наведених вище законів інших країн не торкається питання відповідальності, оскільки “імунітет” і “відповідальність” — це абсолютно різні правові категорії. Питання відповідальності держави лежить в площині застосування санкцій — більше політичній площині, тоді як категорія імунітету — суто правова категорія. Тобто дві зазначені категорії непоєднані по своїй суті.

Мусимо констатувати, що за основу згаданого законопроекту, який має на меті обмежити імунітет РФ, було взято, як не парадоксально, саме російський законопроект.

До того ж більшість статей була просто технічно відтворена.

В інших випадках статті російського законопроекту були об’єднані, але подеколи таким чином, що втратили зміст.

Навіть більше, при компіляції норм російського законопроекту не враховано те, що його предмет — дещо ширший, що і відображено в назві “О юрисдикционном иммунитете иностранного государства и его собственности”.

Ключове питання, яке треба мати на увазі — РФ та Україна виходять з різних теорій імунітету держави.

В РФ діє теорія абсолютного імунітету, а в Україні — функціонального, що теж мало би бути враховано при “творчому” опрацюванні російського законопроекту.

Теорія абсолютного імунітету, яка історично була першою, виходить з того, що держава може бути позбавлена його виключно з її згоди. В свою чергу функціональний імунітет виходить з того, що якщо держава вступає в приватно-правові відносини, які є не властивими для суверена, то навіть за відсутності її згоди її імунітет може бути обмеженим.

Слід зазначити, що сьогодні у світі регламентація питань, пов’язаних з імунітетом, рухається в бік функціонального імунітету, поступово відходячи від абсолютного. І якщо у випадку наявності згоди держави на обмеження її імунітету, незалежно від обраної теорії, створюється беззаперечна можливість залучення держави до судового процесу, то в разі відсутності такої згоди відповідне правове регулювання має бути чітким, досконалим та повною мірою відповідати нормам і принципам права.

При розробці вітчизняного законопроекту варто звернутись і до досвіду інших країн, зазначених вище, а також до Європейської конвенції про імунітет держав 1972 року, з відповідною пояснювальною доповіддю, до Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності 2004 року, тощо.

Не є доцільним намагання авторів законопроекту поширити дію цього закону на господарюючі суб’єкти іноземної держави. Законодавство нашої держави виходить з того, що держава не відповідає за зобов’язаннями юридичних осіб, і навпаки. Ця позиція завжди відстоювалась державою в міжнародних інвестиційних арбітражах та при поданні будь-якого позову до неї у зв’язку з діяльністю державних підприємств.

Якщо Європейський суд з прав людини дуже часто ототожнює державні підприємства з державою, то суди загальної юрисдикції або арбітражі можуть мати абсолютно інший погляд на це питання.

Окремо слід зупинитись на формулюванні ст. 22 законопроекту про контрзаходи. Воно є абсолютно неприйнятним в контексті цього закону. А положення про невиконання міжнародно-правових зобов’язань є грубим порушення Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року та основоположного принципу міжнародного права. Чинне законодавство України передбачає можливість застосувати реторсію до держави, яка порушує імунітет нашої держави (ст. 79 закону України “Про міжнародне приватне право”) і навіть є певна практика нашої держави з цього питання (постанова КМУ від 8.11.2000 року №1663).

Крім цього, законопроект в цілому містить величезну кількість абсолютно недолугих формулювань, як з точки зору міжнародного права, так і з огляду на норми українського законодавства.

Ключовим завданням цього законопроекту є створення можливості винесення в Україні її національними судами рішень проти іноземної держави, які б “сприймались” в інших юрисдикціях.

Мова йде про визнання та виконання таких рішень іноземними судами. В іншому випадку такий закон буде мертвонародженим і закінчиться “фейком” в контексті захисту інтересів нашої держави та її громадян.

Слід пам’ятати, що під час розгляду питання про допуск рішення українського суду до його виконання в іншій юрисдикції іноземний суд оцінюватиме багато факторів. Дуже б не хотілося, щоб недосконалість закону стала підставою для відмови іноземного суду у визнанні рішень вітчизняної Феміди.

До того ж слід мати на увазі, що тільки цей закон не стане вирішенням питання відповідальності РФ за ті протиправні дії, які вона вчиняє на території України. До вирішення цього питання слід підходити системно, доопрацьовуючи вже існуючу правову базу, зокрема закон “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” та багато інших.

Герман ГАЛУЩЕНКО, кандидат юридичних наук, член правління ГО “Український центр сприяння інвестиціям і торгівлі”