У скільки обходяться природні катаклізми

Через незвично багатий на опади сезон дощів на півночі Таїланду розлилися річки й переповнились інші водойми. Паводкові води зрештою дісталися Бангкока, спричинивши політичну кризу, бо жителі конфліктували через те, чиї райони слід рятувати від затоплення. Але перед цим стихія завдала удару по провінції Аюттхая — північнішій, де зосереджене виробництво. Хвилі пересягнули через дамби зав­вишки 6 м навколо Rojana — одного з кількох індустріальних парків, де працюють місцеві та іноземні підприємства.

Працівники Honda рятували нові авто, виїжджаючи ними на мости й пагорби неподалік. Завод опинився під двома метрами води й досі стоїть зачинений. Постраждали не тільки об’єкти Honda: у промислових парках, що оточують Бангкок, розміщені численні ланки ланцюгів постачання світової автомобілебудівної і технологічної промисловості. Виробнику жорстких дисків Wes­­tern Digital, 60% потужностей якого саме в Таїланді, довелося закрити два заводи через повені, відтак вартість цього продукту у світі різко зросла.

Таїланд повенями не здивуєш. Колись європейці називали Бангкок “азійською Венецією”. Однак вода рідко завдавала країні стільки економічної шкоди. Жовтневий паводок коштував $40 млрд і став найдорожчим лихом у її історії. За оцінками J.P. Morgan, як наслідок, світове промислове виробництво скоротилося на 2,5%.

Природні лиха, що обходяться людству в багато мільярдів доларів, стають дедалі частішим явищем. П’ять із десяти найдорожчих, якщо вимірювати збитками, а не життями, сталися впродовж останніх чотирьох років (див. “Стихійні лиха ос­­танніх років, що завдали най­­більших збитків”). Німецька перестрахувальна ком­­панія Munich Re підраховує, що торік її видатки становили $378 млрд, побивши рекордні $262 млрд 2005 року (в доларах із купівельною спроможністю 2011-го). Крім стихійних лих у Японії і Таїланді від землетрусу постраждала Нова Зеландія, від повеней — Австралія та Китай; Америці дістався цілий коктейль з ураганів, торнадо, лісових пожеж і паводків. 2011 року Барак Обама встановив рекорд, зробивши 99 оголошень про масштабні стихійні лиха.

Діла людські чи Божі?

Смертоносні землетруси рідко списують на наслідки людської діяльності, зате стихійні лиха, пов’язані з погодними умовами, модно пояснювати глобальним потеплінням. Таке припущення бачиться ймовірним, адже через тепле повітря посилюються посухи, і в тропічному повітрі затримується більше вологи, внаслідок чого виникають циклони (погодні явища, серед яких урагани й тайфуни). Однак дослідження, нещодавно проведене Міжнародною групою експертів із питань змін клімату, яке відображає спільну думку тисяч науковців, не висловило переконання в тому, що є якийсь зв’язок між змінами клімату і частотою тропічних циклонів.

Кількість жертв стихійних лих у світі вдалося зменшити завдяки ефективнішим системам попередження про цунамі, якіснішому інформуванню громадсь­­кості про плани евакуації, суворішим нормам будівництва у регіонах із ризиком землетрусів та заохоченню власників будинків до вживання простих заходів безпеки, наприклад обладнання кімнат, що можуть витримати торнадо. Велика частка смертельних урожаїв, які щороку збирають стихійні лиха, припадає на виняткові події на кшталт землетрусу 2010-го на Гаїті, що забрав понад 200 тис. життів, чи циклонів у Бангладеш 1970-го, під час яких загинуло 300 тис. осіб. Усе-таки простежується чітка тенденція до зниження рівня смертності від стихійних лих, якщо врахувати зростання населення Землі.

Та навіть якщо природні катастрофи не частішають і навряд чи забиратимуть більше життів, ніж досі, їх економічна вартість безперечно збільшується. Це результат того, що дедалі помітніша частка населення й економічної діяльності планети зосереджується в регіонах, де є ризик виникнення стихійного лиха: на тропічних узбережжях і в дельтах річок, поблизу лісів та вздовж сейсмічних ліній розламів.

Приклад — Таїланд. Від часу останніх серйозних повеней, що сталися там у 1983 й 1995 роках, експортно орієнтована промислова зона країни стрімко розвивалась у провінціях навколо Бангкока й далі на північ уздовж річки Чаопрая. Тайський економіст Аммар Сіамвалла зазначає, що на центральній рівнині, де нині розміщені численні промислові парки, колись вирощували рис саме тому, що її регулярно підтоплювало. Хоча дамби захищають ці парки й центральний Бангкок, через них рівень води, а отже, й ризик затоплення, може підніматися деінде.

Лісові пожежі 2011-го знищили тисячі будинків у Техасі, а 2009-го стали найбільш руйнівними в Австралії, адже населення збільшилось і житло будують у заліснених районах. Через те що всюди на заході й на південному заході Америки передмістя розростаються, лісни­­ки змушені гасити ці пожежі якомога швидше. Однак після їх багаторазової ліквідації в лісах може накопичуватися паливний матеріал, що, не виключено, спровокує сильніші та більш руйнівні пожежі згодом.

Австралійські пожежі, що почались у “Чорну суботу” 2009 ро­­ку (на фото), позбавили життя 173 особи і зруйнували 2298 будинків, називають найбільшим стихійним лихом країни. Однак, за даними дослідження, проведеного Раяном Кромптоном з Університету Маккуорі та іншими, 25% зруйнованих будинків стояли на територіях, укритих чагарниками, а 60% — за 10 м від них. Отже, вони були в небезпечній зоні. Дослідження показало: якби під час попередніх займань люди жили так само близько до чагарників, як сьогодні, лісові пожежі 1939 року стали б найфатальнішими, а “Чорна субота” опинилася б на другому місці за кількістю жертв і лише на четвертому за кількістю знищених будівель.

У небезпеці

Американські узбережжя можуть бути мікромоделлю того, що чекає на весь світ. Населення Флориди зросло від 2,8 млн осіб на 1950 рік до 19 млн сьогодні. Говард Канройтер і Ерванн Мічел-Кер­­джан, експерти зі стихійних лих із Вортонської бізнес-школи в Пенсильванії, підрахували, що вздовж узбережжя від штату Мен, навколо півострова Флорида й до Техасу, нині розміщено на $10 трлн застрахованої нерухомості, яка може постраждати від ураганів. Роджер Пілке з Університету Колорадо в Боулдері вважає, що Великий маямський ураган 1926 ро­­ку, який у доларах вартістю 2011 року коштував $1 млрд, нині завдав би збитків на $188 млрд.

Незрозуміло, чи зростає економічна вартість лих швидше за світовий ВВП, оскільки в багатшому світі під загрозою логічно опиняється більше майна. Однак, поза сумнівом, є тенденція до поширення величезних катастроф, що завдають багатомільярдних збитків. За результатами дослідження, проведеного у 2007 році ОЕСР, до 2070-го сім із десяти агломерацій із найгустішою концентрацією економічних активів, зокрема нерухомості, інфраструктури тощо, піддані високій загрозі прибережних затоплень, будуть міститися в країнах, що розвиваються; 2005 року на їхніх територіях не було жодного такого регіону. На той момент частка активів, що перебуватимуть у зоні ризику підтоплення, зросте від 5% до 9% планетарного ВВП. Результати дослідження Світового банку, здійсненого під проводом Апурви Санґхі, показали: між 2000 і 2050 роками міське населення, яке проживає в зоні ризику виникнення тропічних циклонів чи землетрусів, більш ніж подвоїться, сягаючи 16% населення планети проти нинішніх 11%.

Ризики посилюються й через сам характер забудови. Оскільки міста розростаються на узбережжях, у зонах болотних угідь та річок, природні бар’єри на кшталт мангрових драговин та піскових дюн зазнають нищення; натомість відбувається створення штучних загород — валів і дамб, щоб стримувати воду. Як наслідок — дедалі більше людей і майна буде піддано загрозі, якщо ці перепони не витримають. Після Другої світової Японія розгорнула масштабну програму з будівництва морських дамб і валів, аби захистити свої міста від штормових хвиль і цунамі. Це, своєю чергою, сприяло розростанню міст та індустріалізації, але й примножувало потенційні руйнування, якби захисні споруди не стримали цунамі, як-от в березні.

Коли міста в дельтах річок використовують ґрунтові води для промисловості, пиття й санітарії, ґрунт осідає, опускаючись нижче за рівень моря. Відтак необхідні вищі дамби. Від 1980 року населення Джакарти зросло більш ніж удвічі, до 24 млн осіб, а на 2020-й має сягнути 35 млн. Землю, що колись убирала надлишкові води із 13 річок, які течуть містом, забудували, й вона осіла. Тепер 40% міста — нижче за рівень моря.

Дивакуваті стимули

Спочатку люди оселялися в дельтах річок саме тому, що через повені ґрунти ставали родючими. Поселення надалі розросталися завдяки природним економічним перевагам, що їх несе в собі така концентрація людського таланту для модернізації суспільства. Навіть якщо бідняки, котрі переїжджають до міст, знають, що там більший ризик загинути від селевих потоків чи повеней, їхні страхи компенсує краща оплата праці в містах. А в багатих країнах узбережжя заселяють просто тому, що людям подобається жити біля води.

Свою лепту в ситуацію вносять і дивні економічні стимули. Власники будинків у зонах затоплення в США повинні мати страхування від повеней, аби отримати іпотечну позику, застраховану державою. Але федеральне страхування часто дотує держава, і багато хто або звільнений від таких вимог, або живе у місцях, де ризики підтоплення належним чином не зафіксовані. Дехто не купує поліса на випадок стихійних лих, розраховуючи на держдопомогу, якщо його будинок постраждає. Коли уряд оголошує певне місце зоною стихійного лиха, держава покриває 75—100% видатків на ліквідацію наслідків. Для президентів, як виявилося, дуже важка річ — відмовляти у проханнях про допомогу від місцевих керманичів, особливо у роки виборів. Метт Меєр із консервативного дослідного інституту Heritage Foundation каже, що уряд регулярно бере на себе відшкодування збитків, завданих місцевими стихійними лихами, з якими в принципі цілком має впоратися і сам штат. Як наслідок — функції управління катастрофами на місцевому рівні у штатах атрофуються, а кошти, призначені для відшкодування збитків, завданих стихійними лихами, зрештою буває витрачено на субсидіювання місць із високим ризиком виникнення таких явищ — як-от Флорида — за рахунок безпечніших регіонів, на кшталт Огайо.

Через такі нераціональні стимули люди регулярно відбудовуються в районах, уже не раз спустошених якоюсь катастрофою. Боб Меєр із Вортонської школи бізнесу наводить приклад курортного містечка Пасс-Крістіана у штаті Міссісіпі, де 1969 року ураган “Камілла” знищив житловий комплекс і вбив 21 особу, що заховалися всередині. В тому самому районі невдовзі спорудили торговельний центр і кооперативні будинки, які згодом ущент розніс ураган “Катріна” 2005-го. Відтоді поблизу назводили ще більше нового житла.

Така ситуація — результат не лише економічних стимулів. За словами Меєра, під час прийняття рішень люди не схильні оцінювати непередбачуваних явищ, які трапляються рідко, навіть якщо ті можуть мати катастрофічні наслідки. Мер містечка Пасс-Крістіана Лео МакДермотт зазначає, що між “Каміллою” і “Катріною” минуло понад три десятиліття: “Життя складається з можливостей. А житло біля води, скажу вам, непогано продається”.

Людську природу навряд чи вдасться змінити, а от державну політику — цілком. Для цього може знадобитися підвищення видатків на запобігання лихам, аби витрачати менше на їх ліквідацію. За даними Світового банку, близько 20% гуманітарної допомоги нині йде на подолання наслідків стихійних лих, а на запобіжні заходи для їх мінімізації спрямовують мізерні 0,7% (хоча їхня частка зростає).

Голландський варіант

Нідерланди, чиє існування дав­­но залежить від милості природи, можуть очолити кампанію з реформування підходів до запобігання стихійним лихам. Близько 60% території країни лежить ниж­­­­че за рівень моря або в зоні ризику регулярних підтоплень із Північного моря чи річок Рейн, Маас і Шельда та їхніх приток. 1953 року внаслідок високого весняного припливу й сильного штор­­му на Північному морі дам­­би не змогли стримати воду — вона затопила 9% сільськогосподарських угідь королівства й забрала 1800 життів. У відповідь у країні було розпочато програму “Дель­­та”, що мала на меті захистити гирла річок від штормових припливів, а також зробити вищими й міцнішими водозахисні споруди.

За словами Піета Дірке з голландської будівельної компанії Arcadis, що спеціалізується на управлінні водоустроєм, через ефективність цих споруд наслідки руйнування в них можуть бути катастрофічнішими, ніж у слабкіших попередників. На захищеній конструкціями “Дель­­ти” й дамбами території від Амстердама до Роттердама сильно розвинулася промисловість. Нині на неї припадає більшість виробництва у державі. “Північні й південні частини Нідерландів значно безпечніші, але менш привабливі економічно. Люди переїжджають до західних регіонів країни, бо економіка розвивається саме там”, — пояснює він.

1993-го, а потім 1995 року сильні річкові повені затопили сільську місцевість і вода ледь не піднялася вище за споруди, що захищали густонаселені центри. Через це довелося евакуювати понад 250 тис. осіб. Ураган “Катріна” став останнім попередженням, наочно показавши голландцям, наскільки ненадійними є прогнози, коли йдеться про явища, які трапляються раз на століття, а також що вони аж ніяк не зможуть повторити американського трюку з евакуації мільйона громадян.

Відтак нідерландська концепція контролю над повенями перейшла від будівництва вищих загород до зміцнення міст і сіл супроти паводкових вод. 2007 року в королівстві запущено проект “Простір для річки” вартістю в €2,3 млрд. У 39 точках уздовж річок Маас, Рейн, Ейссел і Вааль захисні споруди переносять углиб суходолу, річки поглиблюють, а поля, нині зайняті фермами й домашніми господарствами, навмисне підтоплюють. Слово “польдер” голландці вигадали кілька століть тому. Це земля, осушена завдяки валам, що захищають її від навколишніх заплав (або мілководних водоймищ). Тепер жителі країни запускають зворотний процес, забираючи або зрівнюючи захисні вали й знову перетворюючи осушені площі на заплави. Відтак максимально безпечний потік води Рейну збільшиться від 15 тис. м3/с до 16 тис., а потім і до 18 тис.

Польдер Нордвард, що на південний схід від Роттердама, був заплавою до 1973 року, коли завдяки проекту “Дельта” він став придатним для розведення худоби й вирощування овочів. Тепер його знову перетворюють на заплаву, яка вбиратиме повеневі води, що в іншому випадку можуть затопити міста вище за течією. Для цього владі довелося переконати 18 фермерів переїхати деінде або перенести господарські будівлі на більшу висоту. Вім де Віт, який вирощує 75 голів худоби на фермі, створеній його батьком 1979 року, вибрав друге. Поблизу його будинку екскаватори нині насипають пагорб, на якому стоятиме його новий дім у безпеці від періодичних паводків, що невдовзі почнуться в цій місцевості. Це буде неприємно, визнає де Віт, “але така повінь траплятиметься тільки раз на 25 років”. А якщо він утратить урожай чи худобу через повені, держава відшкодує йому збитки.

Нідерландці створюють цілу індустрію просування своєї філософії водоустрою у світі. Дослідний інститут Deltares радить урядові Таїланду перейняти досвід Нідерландів і перемістити водозагороджувальні вали далі від водоймищ усюди, де можливо, а також обмежити культивацію заплав та об’єднати зусилля з управління водними ресурсами для того, щоб більше не жертвувати безпекою заради зрошування чи генерування електроенергії.

Однак і в підході нідерландців є межі. По-перше, коштує він недешево. За те, що фермери переїхали з польдерів, їм заплатили відшкодування за ринковою ціною. Повторити це в більш густонаселених містах чи промислових районах буде надто дорого. В Америці та Китаї влада давно має право руйнувати водозахисні споруди й періодично затоплювати зайняту землю, аби запобігти надмірним повеням. Яап Квадайк із Deltares каже, що раніше голландський уряд відмовлявся від цього. Якщо станеться повінь, від якої не захистять навіть найпотужніші дамби, “плану “Б” у нас немає”.

А якщо міста не можна кудись перенести, їх, як і ферми на польдерах, слід укріпити. Замість того щоб покладатися на дамби, Роттердам теж намагається мінімізувати наслідки потенційної “великої води”. На новому автопаркінгу побудували резервуар на 10 тис. м3. Цього досить, аби зібрати близько 25% води під час повені, яка може трапитися раз на століття. А публічну площу побудували так, щоб вона перетворювалася на мілкі басейни, коли наповниться дощівкою.

Захист майна

Зусилля з укріплення міст перед повенями вимагають серйозніших компромісів у світі, що розвивається. З одного боку, урбанізація позбавляє міста їх природного захисту від стихійних лих і багато людей ризикують життям та майном, коли стається землетрус чи надходить циклон. Із другого — завдяки урбанізації бідні стають заможнішими. Заселеність та інфраструктура міст роблять людей більш продуктивними в сенсі праці й спроможними дозволити собі заходи безпеки. Тому кроки щодо мінімізації наслідків стихійних лих мають не запобігати концентрації людей в уразливих містах, а стимулювати останні, як і їхніх мешканців, ефективніше захищатися.

У багатьох містах існують суворі вимоги щодо будівництва, але вони не діють. Світовий банк у своєму дослідженні говорить, що якби більше мешканців міста володіли нерухомістю, це спонукало б їх помітніше інвестувати у власну безпеку, а скасування контролю за вартістю ренти житла змусило б орендодавців дотримуватися вимог щодо будівництва, бо ж тоді вони могли б компенсувати собі зайві видатки. Та й об’єкти інфраструктури можна будувати для виконання подвійної функції — повсякденної і захисту від стихійних лих, забезпечуючи їх належний стан на випадок, коли вони знадобляться у другій іпостасі. Світовий банк наводить два приклади таких об’єктів: школи, побудовані на підвищенні, в яких можна сховатися на випадок циклону, й тунель на дорозі в Куала-Лумпур, що в разі повені стає резервуаром для води.

Розвиваючись, суспільства можуть собі дозволити побудувати соціальну та фізичну інфраструктуру, необхідну для захисту від стихійних лих і ліквідації їх наслідків. Згодом тогорічні землетрус і цунамі та повені стануть ледь помітними у ВВП Японії і Таїланду в результаті швидкої відбудови, можливої завдяки тому ж таки багатству, через котре лиха обійшлися так дорого. А висновок для бідніших країн полягає в тому, що зростання — це оптимальна політика мінімізації наслідків природних катастроф.

The Economist