The Economist: Назад у майбутнє?

Наступного місяця близько двох десятків болідів Формули-1 мчатимуть ошатним центром азербайджанської столиці Баку. Вони пролетять уздовж берега багатого на нафту Каспійського моря повз п’ятизіркові готелі й магазини з костюмами Brioni та годинниками Chopard у вітринах. Проїдуть і повз менш привабливий бік Азербайджану: економіку з її ривками та стрибками, репресивну політичну систему й тліючий конфлікт із Вірменією. На такій швидкості ознаки неприємностей у колишній радянській республіці з населенням 10 млн осіб, затиснутій між Іраном, Туреччиною та Росією, будуть непомітні.

Гран-прі Європи Формули-1 цілком надається на роль втіхи для марнославства Азербайджану. Ця країна трансформувалася з “держави, що не відбулася” початку 1990-х років у багату й корумповану нафтову економіку. У 2003—2015-му доходи від нафти й газу становили $119 млрд; гроші витрачали на інфраструктуру, озброєння й усілякі забаганки напоказ. Частину надходжень, зароблених країною з нафтових свердловин і золотих копалень, було переведено на офшорні рахунки впливових людей. Але донизу просочувалося достатньо коштів, щоб підживлювати сильний внутрішній попит, який переважно задовольнявся за рахунок імпорту.

Однак недовго музика грала: ціна на нафту обвалилася. Тепер бакинські таксисти скаржаться, що повсюди дорожнеча й що гроші викидають на Гран-прі. Азербайджанові довелося цього року двічі проводити девальвацію національної грошової одиниці після того, як центральний банк країни витратив близько $10 млрд валютних резервів, намагаючись підтримати манат. У банках, за підрахунками деяких аналітиків, “висить” близько $2 млрд проблемних кредитів. Державний нафтовий фонд Азербайджану (SOFAZ), у якому опиняються всі надходження від продажу нафти й газу, все ще має у своєму розпорядженні $35 млрд (приблизно річний ВВП), але уряд урізав видатки й формував бюджет, виходячи з обережної оцінки на рівні $25 за барель.

Азербайджан постраждав і від рецесії в сусідній Росії, де раніше працювали сотні його громадян. У І кварталі економіка стиснулася на 3,5% порівняно з відповідним періодом минулого року. Інфляція виражається двозначними числами. Підвищення цін на хліб спричинило заворушення в кількох регіонах — їх швидко заспокоїли готівкою та поліцейськими кийками.

Для азербайджанських політичних кланів, які контролюють велику частину економіки країни, зона комфорту закінчилася. Легітимність Ільхама Алієва, президента-автократа, який успадкував свій пост від батька, більшу частину його кар’єри спиралася на розроблені Заходом нафтогазові проекти. Тепер йому потрібно вибирати між модернізацією країни та посиленням диктатури.

Наляканий київським Майданом 2014 року, Азербайджан запозичив частину російських репресивних практик. Неурядові організації оголошено агентами іноземного впливу; дисидентів пересаджали. Але російська анексія Криму й війна на Сході України також непокоять Алієва. Нагірно-Карабаський регіон Азербайджану окупований Вірменією, яку підтримує РФ, і Баку виступає проти присутності російських військ там. Намагаючись дати собі раду з дешевою нафтою та необхідністю фінансувати енергетичні проекти, Алієв тепер хоче покращити відносини із Заходом.

Незадовго до візиту на березневий вашингтонський саміт із ядерної безпеки Алієв випустив кількох політичних в’язнів. Але за ґратами залишається Ільґар Маммадов, лідер прозахідного опозиційного руху РЕАЛ (“республіканська альтернатива”). Щоб заховатися від спецслужб, партійні осередки РЕАЛ маскуються під об’єднання любителів велоспорту або книжкові клуби. Секретар групи Натік Джафарлі каже, що останнім часом до них приходять нові члени із дрібного бізнесу й навіть із державної нафтової компанії SOCAR.

Щоб завоювати прихильність середнього класу, Алієв намагається модернізувати країну, одночасно зберігаючи суворий контроль над політикою. Він запустив центр надання державних послуг за схемою “єдине вікно”, який фактично усуває хабарництво за офіційні документи. Він звільнив керівника служби безпеки Азербайджану — організації, що стала наступницею місцевого КГБ (очолюваного колись Алієвим-старшим). Також він пообіцяв реформувати економіку. “Ми планували провести реформи приблизно за 10 років. Тепер нам доведеться зробити це набагато швидше”, — каже Натік Аміров, радник Алієва з економічних реформ. За його словами, країна створила достатню інфраструктуру; чого їй бракує, то це людського капіталу.

В Азербайджані вже багато років точаться розмови про диверсифікацію економіки. Тепер ці “пустопорожні балачки”, за словами одного західного дипломата, повільно починають наближатися до дійсності. Моделлю для реформ стала Малайзія. Значна частина азербайджанської еліти вважає, що можна імпортувати економічні реформи, не зачіпаючи політичної системи: точнісінько як на вулиці Баку було завезено такі самі таксі, які їздять по Лондону, а улюблений ресторан першої леді доставили з Марбельї разом із шеф-кухарем, ножами, виделками та всім господарством.

В Азербайждану немає чиновників, здатних реформувати (саме це слово лякає бюджетників, як каже Аміров). Але є молоді й здібні таланти із західною освітою. Талех Зіядов, який здобув ступінь доктора в Кембриджському університеті, керує зоною вільної торгівлі в новому бакинському порту, черговому пункті китайського інфраструктурного проекту зі зв’язку з Європою під назвою “Один пояс — один шлях”. “У нас немає часу чекати, доки реформи відбудуться по всій країні”, — каже він.

Тренувальною базою для цієї нової еліти стала Азербайджанська дипломатична академія (АДА) — зелене сучасне студентське містечко біля зоопарку. Навчання ведеться виключно англійською; багато викладачів — іноземці. Директор АДА Хафіз Пашаєв — 75-річний дядько азербайджанської першої леді й колишній посол у Вашингтоні. Завдання Академії, за його словами, — “створити спеціальне середовище, де студенти мають свободу мислення”.

Пашаєв, колишній радянський фізик, добре розуміє, що випускники АДА колись вимагатимуть від нинішньої еліти більше повноважень, як це робила радянська інтелігенція 1980-х років. Але як член однієї з могутніх родин країни він сподівається забезпечити керовану зміну еліти замість радикального перелому на кшталт того, який відбувся в Грузії чи Україні.

Здатність кланової автократії успішно провести таку програму модернізації викликає сумніви, але сильним мотивом тут є націоналізм. “Наша мета — підняти країну на передову позицію у світі”, — велично каже Пашаєв. Можливо, АДА доможеться успіху. Але в краї нафтових свердловин і швидких автомобілів спокуса вигоди та корупції дуже сильна.

The Economist