Скандал із Луценком замовили ми

Насправді ж цей скандал повністю відповідає логіці розвитку демократії в Україні.

Народовладдя, маючи за наріжний камінь систему всенародних виборів, вже саме по собі ставить перед політиками чітку вимогу: забезпечити плебсу якомога більше хлібу і ще більше видовищ. Тільки у такому випадку їх обиратимуть.

Це одразу зрозуміли насамперед у США, де передвиборча кампанія перетворилася на шоу ще в ХІХ сторіччі — і модель доволі швидко перейняли у більшості західних країн.

Та саме поняття “передвиборча кампанія” давно вже саме себе переросло. У сьогоднішньому “демократичному” світі патологічне передчуття виборів політиків просто не полишає, зваблювання електорату не припиняється ані на мить, і шоу триває 24 години на добу 7 днів на тиждень. І України це стосується навіть більшою мірою, аніж усіх без винятку форпостів демократії на Заході.

У нас сьогодні прийнято говорити, що “українська демократія проходить через непростий період становлення”. Ці глянцеві слова на практиці означають, що українська демократія наразі перебуває в абсолютно дикому стані, а вітчизняні політики порушують усі безпечні для життя нормативи зі спраглості до влади. Якщо минуле десятиліття називали “лихими 90-ми” для бізнесу, то теперішнє сміливо можна назвати “лихими 2000-ми” для політики.

У таких умовах український політик, якщо хоче бути успішним, бодай мимоволі змушений бути шоуменом.

Він обов’язково повинен мати власного іміджмейкера, бо народ купує (обирає) лише яскравий, впізнаваний продукт, а його може створити лише фахівець. Йому потрібно постійно з’являтися у телевізорі, ходити на ток-шоу у прямому ефірі, навіть свої посадові обов’язки він мусить виконувати ефектно. Йому вкрай необхідна постійна, безупинна “розкрутка”.

Інакше кажучи, успішний політик повинен бути “зіркою”, і у цьому він підкоряється тим самим правилам, що й “зірки” традиційного чисто розважального шоу-бізнесу. Загалом, за правильної і потужної “розкрутки” йому навіть зовсім не потрібно бути справжнім професіоналом — так само, як і “зіркам” української естради зовсім не потрібен талант для того, аби бути популярними.

Навіть у політології у другій половині минулого сторіччя виникло нове поняття — “старизація” політичного життя (від англ. “star” — зірка). І цікаво, що це явище має не одну, а дві сторони — не лише політики стають справжніми “зірками”, а й самі “зірки” шоу-бізнесу дедалі активніше йдуть у політику.

Згадаймо хоча б сучасного губернатора Каліфорнії Арнольда Швацнеггера чи колишнього депутата італійського парламенту, італійську порно-королеву Чіччоліну.

В Україні, знову ж-таки, масове переселення “зірок” у політику набуло широкого розмаху. Ми вже мали міністрів Оксану Білозір та Богдана Ступку, народних депутатів Блохіна, Руслану, Святослава Вакарчука тощо. У більшості випадків їхня компетентність для ролі можновладців є більш, ніж сумнівною, але завдяки відомим іменам політичні партії створювали собі яскравіший імідж і, як наслідок, заробляли голоси.

Ознаки перетворення української політики на шоу-бізнес виражені надзвичайно яскраво. Навіть “заполітизованість” нашого суспільства, яку деякі аналітики-оптимісти схильні пояснювати розвитком громадянської свідомості українців, доречніше тлумачити саме цим перетворенням. Люди слідкують за подіями на нашій політичній сцені, бо їм цікаво, бо там відбувається щось яскраве, бо їм хочеться знати, що ж буде далі. Це — таке собі реаліті-шоу з непомірно високими ставками.

Українським політичним “зіркам” потрібна аудиторія-електорат, бо завдяки ній вони заробляють собі на комфортне життя. Аудиторія є для них трампліном до омріяного владного корита. За її голоси вони борються точнісінько так само, як це роблять учасники “Євробачення” — лише прийоми трохи відрізняються. Ну а аудиторії потрібні “зірки”, бо вони гарантують їй оте життєво необхідне видовище.

Але для того, щоб увага мас не слабшала, потрібно постійно щось вигадувати. У традиційному шоу-бізнесі цей закон давно відомий, і тому там “зірки” періодично нагадують про себе публіці різними скандальними новинами — надто, якщо у професійному плані вже не мають що сказати. “Старизація” розповсюдила цей закон і на політику.

Та аудиторія звикає.

Українці, які щовечора пильно стежать за тим, як і що сказали й зробили їхні політичні улюбленці, стають усе вибагливішими — такою банальністю, як бійка депутатів у ВР чи блокування парламентської трибуни, їх уже не здивуєш.

Це нецікаво, адже це вже було десятки разів. “Заполітизована” аудиторія вимагає постійно підіймати планку видовищності й скандальності, інакше вона просто перемкне телевізор на іншу, цікавішу передачу.

Попит на скандали є, а, як казав відомий економіст Джон Мейнард Кейнс, попит створює пропозицію. Тому пропозиція у вигляді співаючого Черновецького, мліючого від яєць Януковича або вишуканих фраз Ющенка про “морди” чи про “вонючі” газові справи існуватиме доти, доки на них буде попит публіки. А попит цей, судячи з тенденції, найближчим часом збирається лише рости — отже, і скандалів слід очікувати дедалі більше.

Франкфуртський інцидент із Луценком, таким чином, ідеально відповідає вимогам “ринку”. Мало того, що новина своєю скандальністю разюче виділяється навіть на фоні бурхливого політичного життя в Україні, так ще й поведінка глави МВС у німецькому аеропорту не стільки дискредитує самого українського міліціонера (принаймні в очах співгромадян), скільки є для українців суто популістським месиджем — “я такий, як і ви”.

Усвідомлення, що Луценко може точнісінько, як і звичайний українець, напитись і влаштувати дебош, дозволяє миттєво подолати величезну відстань між міністром і “пересічним” громадянином. Це діє навіть ефективніше, ніж постійне “любі мої” на вустах у Тимошенко.

Тому, навіть якщо припустити, що поведінка Луценка у Франкфурті могла для нього самого бути сюрпризом, насправді у цій ситуації немає зовсім нічого несподіваного. Міністр, відповідаючи на вимогу аудиторії, створив скандал. ЗМІ, відповідаючи на вимогу аудиторії, гарантували цьому скандалу належний резонанс. Народні депутати, відповідаючи на вимогу аудиторії, розвісили у Верховній Раді веселі банери з написами на алкогольну тематику — вони ж там якраз для публіки, а не для головного міліціонера країни.

А кожен український політик повинен бути готовим до того, що й з ним буде так само, як і з Луценком. Адже той, хто назвався в Україні “політиком” (чи то-пак “зіркою”) повинен бути готовим до першої ролі у скандалах. Зрештою, вони ж самі, політики, і створили в українців попит на скандали — доведеться й відповідати. Таку вже музику замовляє той, хто платить — народ.

Данило МОКРИК