Сила безсилих. Як перемогти пост-тоталітарну державу

Сьогодні у Празі прощаються з Вацлавом Гавелом — людиною, яка привела Чехію з соціалістичного табору у Євросоюз. “Історична Правда” не знайшла перекладу його програмної статті “Сила безсилих” і вирішила заповнити цю лакуну, переклавши основні уривки.

Написана у 1978 році стаття присвячена боротьбі людини за свої права у пост-тоталітарному світі. Важко сказати, чи буде вона корисна українцям у нинішній ситуації, але у чехів свого часу вийшло.

Повністю “Силу безсилих” читайте чеською або англійською.

— ---------------------------

...Чому, скажімо, наш продавець овочів вимушений [вивішуючи офіційні гасла з вікна своєї крамниці] демонструвати свою відданість у вітрині для всіх? Чи він ще не довів її в різний спосіб — внутрішньо чи напівпублічно?

На профспілкових зборах йому завжди доводилося голосувати, як було треба. Йому завжди доводилося брати участь в різноманітних змаганнях. Він голосував на виборах, як добрий громадянин. Він навіть підписав “Анти-Хартію” (підписна кампанія, організована урядом і партією Чехословацької соціалістичної республіки на противагу опозиційній “Хартії 77”. Детальніше про “Хартію 77” та “Анти-Хартію” читайте в матеріалі “Естрада і політика. Дві долі чеських зірок поп-музики” — ІП).

Чому ж, попри це все, він змушений декларувати свою відданість публічно? Зрештою, люди, які ходять повз його вітрину, не зупиняться прочитати його послання про те, що робітники всього світу мусять воз’єднатися. Насправді вони не читають гасел, і, правду кажучи, навіть не помічають їх узагалі.

Якби ви запитали в якоїсь жінки, котра зупинилися перед його крамницею, що вона бачить у вітрині, вона швидше за все сказала б вам, чи мають вони сьогодні помідори. І дуже малоймовірно, що вона взагалі помітила б гасло, і про що воно.

...Немає сенсу вимагати від продавця овочів декларувати свою відданість [державі] публічно. Однак, це все ж таки має сенс. Люди ігнорують його гасло, але вони роблять так тому, що подібні гасла є в інших вітринах, на ліхтарних стовпах, дошках оголошень, у вікнах квартир та на будинках; вони фактично всюди.

Вони складають частину панорами повсякденного життя. Звісно, хоч деталі й ігноруються, люди є дуже обізнані із цілою панорамою. І чим є в такому випадку гасло продавця овочів, як не малим компонентом величезного тла повсякденного життя?

Отже, продавець овочів виставляє [офіційне] гасло у своїй вітрині не в надії, що хтось може його прочитати чи переконається цим, а щоб доповнити тисячі інших гасел у панорамі, яку кожен дуже добре знає.

Ця панорама, звісно, також має сублімуюче значення: вона нагадує людям, де вони живуть і що від них очікують. Вона каже їм, що роблять інші, та сигналізує їм, що вони також повинні робити, щоб не бути відлученими, ізольованими, ворожими до спільноти, не йти проти правил чи ризикувати втратою спокою, рівноваги та безпеки.

...Якщо ціле провінційне місто увішане гаслами, які ніхто не читає, то з одного боку ми маємо справу із посланнями одного чиновника до іншого. Але з іншого боку ми маємо справу з дещо іншим: це, хоч і невеликий, але приклад соціального самототалітаризму в дії.

Частина сутності пост-тоталітарної системи в тому, що вона поглинає кожного в сферу свого впливу так, щоб ніхто не відчув себе людиною, щоб відмовився від власної людської тотожності заради тотожності системи, став агентом тотального автоматизму системи та слугою її самопроголошених цілей, таким чином розділяючи її загальну відповідальність за це — і був би взятий до неї та закріпачений, немов Фауст Мефістофелем.

Ба більше: щоб кожен своєю причетністю створив би загальну норму і, отже, збільшив тиск на громадян, які поруч. Ба навіть іще більше: щоб кожен навчився почуватися комфортно у своїй приналежності [до системи], щоб ідентифікувати себе з нею як ніби з чимось природнім та неминучим і, найголовніше, щоб кожен міг без спонукання вийти і засудити будь-яку позасистемність, як ненормальність, зарозумілість, зазіхання та як форму випадіння із суспільства.

Залучаючи кожного в свою структуру влади, пост-тоталітарна система робить його інструментом спільної тотальності, самототальності спільноти.

Отже, кожен фактично стає залученим та закріпаченим — не лише продавці овочів, але і прем’єр-міністри. Різні позиції в ієрархії означають лише різні рівні залученості: продавець овочів втягнений мінімально і має дуже мало впливу. Прем’єр-міністр, звісно, має більший вплив та відповідно втягнений набагато більше. Однак обидва не вільні, кожен у свій спосіб.

Таким чином справжнім співучасником цього залучення є не інша особа, а сама система.

Позиція у владній ієрархії обумовлює рівень відповідальності й провини, але вона не дає нікому необмеженої відповідальності та провини чи повністю виправдовує когось. Отже, цей конфлікт між цілями життя і цілями системи не є конфліктом між двома соціально визначеними та відокремленими спільнотами.

Тільки дуже загальна оцінка (навіть дуже умовна) дозволяє нам розрізняти в суспільстві керманичів і тих, ким керують. В цьому, між іншим, і полягає одна із найголовніших відмінностей між пост-тоталітарною системою та класичною диктатурою, в якій ця лінія конфлікту може бути проведена відповідно до соціальних класів.

В пост-тоталітарній системі ця лінія проходить фактично через кожну людину, де кожен у свій спосіб є жертвою і поплічником системи.

Те, що ми розуміємо під системою, не є соціальним порядком, установленим однією групою над іншою. Радше це є щось, що пронизує ціле суспільство і формує його. Щось, що може здаватися незрозумілим і невизначеним, але ціле суспільство вважає це щось важливою передумовою свого життя.

...Кажучи спрощено, пост-тоталітарна система побудована десь між диктатурою та суспільством споживання.

Хіба не правда, що глибоко закорінене пристосуванство до життя і поширення соціального самототалітаризму має деякий стосунок до загального небажання споживацьки-орієнтованих людей пожертвувати деякими матеріальними благами задля власної духовної та моральної цілісності? Зі своїм небажанням поступитися вищими цінностями перед лицем тривіальних спокус сучасної цивілізації? Зі своєю уразливістю до принад масової байдужості?

І зрештою, чи не сірість та спустошеність в пост-тоталітарній системі самі по собі є карикатурами на сучасне життя загалом? І чи не стали ми фактично своєрідними передвісниками для Заходу (хоча за мірками цивілізації, ми далеко позаду), розкриваючи свої приховані тенденції?

...Уявімо, що одного дня щось трапляється з нашим продавцем овочів і він на свій розсуд перестає вивішувати з вікон крамниці [офіційні] гасла. Він перестає голосувати на виборах, які на його думку, є фарсом. Він починає твердити, що на політичних зібраннях він справді думає. І він дійсно знаходить в собі сили висловити солідарність із тими, кого його сумління підказує підтримувати.

Цим своїм протестом продавець овочів перестає жити в брехні. Він відкидає ритуал і ламає правила гри. Він знову усвідомлює свої пригнічені єство і честь. Він надає великого значення своїй свободі. Його протест є спробою жити в правді.

Розплата не забариться. Його знімуть з посади менеджера овочевої крамниці й переведуть на склад. Йому зменшать зарплатню. Його надії на відпустку в Болгарії розвіються. Під загрозою опиняться шанси його дітей отримати доступ до вищої освіти. Його стане переслідувати начальство, а колеги почнуть крутити пальцем біля скроні.

Водночас, більшість із тих, хто переслідуватиме його, робитимуть так не через внутрішні переконання, а просто під тиском обставин — тих самих, які свого часу спонукали продавця овочів вивісити у своїй вітрині офіційні гасла.

Вони переслідуватимуть його і тому, що від них очікують цього, і щоб показати відданість [системі], і просто, щоб бути частиною загальної панорами, згідно з якою всім відомо, як слід розв’язувати подібні ситуації та як це завжди робиться.

Тому переслідувачі поводяться точно так, як фактично і будь-хто інший — як компоненти пост-тоталітарної системи, агенти у своєму автоматизмі, дрібні інструменти соціального самототалітаризму.

...Отже, владна структура через підрозділ виконання репресій — цей анонімний компонент системи — вирве язик із рота продавця овочів. Система через своїх представників серед людей покарає його за непокору.

Так буде, бо такий шлях диктують логіка автоматизму та самозахисту. Продавець не вчинив простого, індивідуального злочину, будучи ізольований у власній унікальності. Але тут є дещо неспівмірно вагоміше. Ламаючи правила гри, він зашкодив грі як такій.

Він показав, що це усього лише гра. Він похитнув світ міражів — фундаментальні стовпи системи. Він розладнав систему, вийнявши з неї те, що її тримає. Він показав, що життя в брехні — це життя в брехні. Він проломився крізь побудований фасад системи і продемонстрував справжні, ключові підвалини влади. Він проголосив, що король голий.

І через те, що король фактично голий, сталося щось надзвичайно небезпечне: своїми діями продавець овочів звернувся до світу. Він надав змогу будь-кому визирнути з-за завіси. Він показав кожному, що можна жити в правді.

Життя в неправді може утримувати систему, якщо вона [неправда] універсальна. Цей принцип повинен охоплювати і пронизувати все. Немає ніяких умов, на яких вона [неправда] могла б існувати всередині правди, і через це кожен, хто переступає лінію, заперечує її [неправду] в принципі та нищить її зсередини.

Це зрозуміло: міраж не виглядає міражем доти, доки не вступає у протиріччя з реальністю. Наскільки довго життя в неправді не протирічить життю у правді, настільки ж довго і бракуватиме необхідної перспективи для викриття брехні.

Водночас, як тільки з’являється альтернатива, вона руйнує саму наявність міража і життя в неправді, їхню сутність та взаємодоповнюваність. І в той самий час є надзвичайно важливим, наскільки багато місця займає альтернатива: її сила визначається не фізичними атрибутами, а світлом, яке вона проливає на стовпи системи та її хиткі підвалини.

Тому продавець овочів був загрозою для системи не через свою фізичну чи наявну силу, а тому що його дія вийшла за власні межі, освітила все навколо і має наслідки цього освітлення, які неможливо оцінити. В пост-тоталітарній системі життя у правді має усього лише екзистенційний (повернення людства до його споконвічної природи), абстрактний (виявлення реальності як такої) або моральний виміри (зразок для наслідування). Але це також має і недвозначний політичний вимір.

Якщо головний стовп системи — це життя в неправді, то не дивно, що фундаментальною загрозою для неї є життя у правді. Ось чому останнє придушується системою жорсткіше, ніж щось інше.

Виходить, що головним поживним ґрунтом для того, що ми розуміємо в якнайширшому сенсі під опозицією в пост-тоталітарній системі, є життя в правді. Наявна конфронтація між опозиційними силами і владою буде вочевидь набувати форми, докорінно відмінної від типового відкритого суспільства чи класичної диктатури.

Із самого початку немає конфронтації на рівні справжньої, вимірюваної сили, яка грунтується на різноманітних інструментах влади. Конфлікт відбувається на іншому рівні — людської свідомості та сумління, тобто екзистенційному рівні.

Ефективний потенціал ураження цієї спеціальної сили неможливо оцінити в термінах послідовників, виборців чи солдатів, адже їхня неправда розповсюджена у прихованих цілях життя, в людських особах, в притлумленій жадобі до гідності й фундаментальних прав заради реалізації справжніх соціальних і політичних інтересів.

Тому ця сила не грунтується на сильних сторонах деформованих політичних чи соціальних груп, вона живиться переважно потужністю потенціалу, який приховано в усьому суспільстві, включно з його офіційною владою.

Таким чином, ця сила покладається не на своїх “солдатів”, а на “солдатів” ворога як таких — точніше кажучи, на кожного, хто живе всередині неправди і кого можуть уразити в будь-який момент (принаймні теоретично) силою правди.

Це, так би мовити, бактеріологічна зброя, яка зберігається деінде, допоки окремий громадянин не створить умови для роззброєння цілого формування. Ця сила не бере участі в жодній безпосередній боротьбі за владу; її вплив радше відчувається у прихованому просторі самої себе.

...Це також пояснює, чому режим переслідує передусім рефлекторно-превентивною акцією навіть найменші спроби жити по правді.

Чому Солженіцина вигнали з його країни? Звісно не тому, що він був представником групи справжньої влади чи якийсь представник режиму відчував, що той може його “підсидіти” й обійняти посаду в уряді. Вигнання Солженіцина було чимось іншим — відчайдушною спробою висмикнути смертоносне джерело правди, тієї правди, яка може одного дня спричинити незліченні трансформації в соціальній свідомості, які в свою чергу одного дня можуть викликати непередбачувану за наслідками політичну катастрофу.

І пост-тоталітарна система повелася характерним чином: вона захистила цілісність світу міражів, щоб убезпечити себе. Заради збереження криги життя в неправді, зробленої із химерного матеріалу.

Якщо ця крига герметизує ціле суспільство тривалий час, то виглядає міцною як камінь. Але в момент, коли хтось вдаряє в одне місце, коли одна людина вигукує “Король голий!”, коли одинак ламає правила гри, показуючи, що це все усього лише гра, раптом все стає видно в іншому світлі, а ціла крига стає як тканина, яка неконтрольовано рветься й шматується.

Коли я кажу про життя у правді, я не маю на увазі тільки продукти концептуальної думки — на кшталт протесту або листа групи інтелектуалів. Це може бути будь-що, чим людина чи група протестує щодо маніпуляції: від листа інтелектуалів до страйку робітників, від рок-концерту до студентської демонстрації, від відмови голосувати на сфальсифікованих виборах до щирої промови на офіційних заходах, або навіть, приміром, голодування.

Оскільки придушення життєвих цілей є комплексним процесом, і оскільки це базується на багатобічній маніпуляції всіма проявами життя, то, повторюючись, слід зазначити, що кожен вільний прояв життя побіжно загрожує пост-тоталітарній системі політично, включно з формами проявів в інших соціальних системах.

Під Празькою Весною зазвичай розуміють заворушення між двома групами на рівні реальної влади — між тими, що бажав зберегти наявну систему, як є, та тими, хто хотів її реформувати. При цьому часто забувають, що за фінальним акорм ховається тривала драма, яка з самого початку розігралася головним чином в театрі духу та свідомості суспільства.

Був той хтось на початку цієї драми — були люди, які бажали жити у правді навіть тоді, коли все було геть погано. Ті люди не мали доступу до реальної влади і навіть не мріяли про неї. Сфера, в якій вони жили по правді, не була навіть сферою політичної думки. Вони в рівній мірі могли бути поетами, художниками, музикантами чи просто пересічними громадянами, які здатні мати людську гідність.

Зараз складно ...відслідкувати шлях вірусу правди по тканині неправдивого життя, який її поступово шматував. Єдина річ виглядає зрозумілою — спроба політичної реформи не була пробудженням суспільства, а була радше формальним наслідком цього пробудження.

...Протягом десятиліть влада країн радянського блоку вживала термін “опозиція” як синонім слова “ворог”. Назвати когось “опозиціонером” було те ж саме, що сказати: “Він хоче повалити уряд і покінчити з соціалізмом” (звичайно ж, за гроші імперіалістів).

Були часи, коли тавро опозиціонера приводило до камери смертників, і, звісно, це не заохочувало людей застосовувати цей термін до самих себе. Ба більше, “опозиція” — це тільки слово. Насправді ж набагато є важливішими є дії, а не так, як вони називаються.

Ще одна причина того, чому багато хто відкидає назву “опозиція” — бо в ній є певний негатив. Назватися опозиціонером передбачає бути в конфронтації з певною “позицією”. Іншими словами, опозиція виводить свій статус від статусу існуючого політичного режиму.

Але для людей, які всього-навсього вирішили жити в правді, вголос казати те, що думають, висловлювати свою солідарність із іншими громадянами, творити те, що вони хочуть і просто жити в гармонії з самим собою — для цих людей є неприродним висловлювати свою позитивну програму у негативному ключі. Бо вони не люди, які проти чогось, вони в першу чергу люди — такі, як вони є.

Якщо термін “опозиція” був запозичений пост-тоталітарною системою у демократичних суспільств без загального розуміння самого значення цього слова, то термін “дисидент”, навпаки, був обраний західними журналістами і став загальноприйнятим для позначення феномену, характерного суто для пост-тоталітарних систем.

...Варто підкреслити, що з певних причини самі “дисиденти” не дуже задоволені з такої своєї назви.

По-перше, термін є проблематичним з етимологічної точки зору. “Дисидент”, говорить наша преса, означає щось на кшталт “ренегата” або “відступника”. Але самі дисиденти не вважають себе ренегатами — з тієї простої причини, що вони не заперечують чи відкидають щось. Навпаки, вони стверджують. Стверджують свою людську ідентичність, і якщо взагалі щось і відкидають, то хіба що те, що є фальшими і чужим у їхньому житті — скажімо, брехню.

Але це не найголовніше. Термін “дисидент” часто натякає на специфічний фах, так, ніби це одна з професій — бути незадоволеним з існуючого стану речей. Насправді ж “дисидент” — це звичайний лікар, чи соціолог, чи робітник, чи поет — окремі особистості, котрі роблять те, що вважають за потрібне і, часто, опиняються у відкритому протистоянні з режимом.

Протистояння виникає не тому, що ці люди мають такий намір, а просто через внутрішню логіку їхнього мислення, поведінки чи праці. Іншими словами, вони не спеціально вирішують бути “професійними незгодними” — не так, як людина вирішує стати кравцем чи ковалем.

Насправді ж вони усвідомлюють факт свого “дисидентства” значно пізніше, ніж коли стають “дисидентами”. “Незгода” виростає з мотивів зовсім інших, ніж бажання титулів чи слави. Коротко кажучи, вони не вирішують стати “дисидентами”, і навіть якщо вони присвячують цій діяльності 24 години на добу, це все одно не є професією, а ставленням до існуючого стану речей.

Є тисячі безіменних людей, котрі намагають жити у правді, і мільйони тих, хто хоче так жити, але не може, бо в існуючих для них обставинах вони потребують удесятеро більше мужності, ніж ті, хто вже зробив перший крок. І якщо з цих людей вибрати кількадесят і позначити їх терміном “дисидент”, це геть спотворить загальну картину.

...Жорстокий парадокс — чим активніше люди захищають інших громадян, тим частіше вони отримують тавро, яке насправді відділяє їх від цих “інших громадян”.

Сподіваюся, це пояснить вам, чому в цьому тексті я всюди вживаю слово “дисидент” у лапках.

В часи, коли землі Чехії і Словаччини були частиною Австро-Угорської імперії, і коли не існувало ані історичних, ані політичних, психологічних чи соціальних передумов для створення чеської і словацької ідентичностей за рамками цієї імперії, Томаш Масарик започаткував національну програму, базовану на “маленьких справах”.

Під цим поняттям він мав на увазі чесну і відповідальну роботу в різних напрямках життя, хай в існуючих соціальних умовах — роботу, яка пробудить національну креативність і впевненість у своїх силах. Природнім чином він окремо наголошував на вихованні та освіті, а також на моральних і гуманітарних аспектах життя.

Масарик вірив, що єдино можливою стартовою позицією для більш гідної долі нації є людяність як така. Першим завданням було створити умови для більш людського життя; і на думку Масарика, зміна нації починається зі змін особистостей.

Це знання “роботи на блага народу” вкорінилося в чехословацькому суспільстві і часто було успішним, і живе досі... Однак сьогодні є багато обмежень такому ставленню до життя, навіть порівняно з ситуацією 1960-их.

Все частіше ті, хто практикують принцип “маленьких справ”, зіштовхуються з пост-тоталітарною системою, опиняючись перед вибором: або відступитися від принципів і жити менш чесно і відповідально, пристосовуючись до обставин (підхід, якого дотримується більшість), або залишатися на своєму шляху і неминуче вступити у конфлікт із режимом (підхід, якого дотримується меншість).

...У 1974-му, коли я влаштувався працювати на броварню, моїм безпосереднім керівником був такий собі Ш. — людина, яка вміла і любила варити пиво. Він пишався своїм фахом і хотів, щоб броварня була ще кращою. Він проводив більшість часу на роботі, постійно вдосконалюючи процес пивоваріння і часто змушуючи нас почуватися некомфортно, вважаючи нас такими ж фанатами пивоварної справи.

Сама ж броварня управлялася людьми, які були менш тямущими у броварництві і не так цим захоплювалися, але політично більш упливовими. Вони потроху нищили виробництво і не тільки не реагували на будь-які пропозиції Ш., але й поставилися до нього вороже і навіть заважали його ініціативам щодо покращення роботи броварні.

Зрештою дійшло до того, що Ш. написав довгого листа начальнику свого керівника — з аналізом проблемних місць. Він пояснив, чому броварня є найгіршою в районі і вказав на відповідальних за це.

Його голос могли б і почути. Менеджера, який був політично впливовий, але геть не знався на пиві, який обманював робітників та інтригував, могли замінити і поліпшити роботу броварні на основі пропозицій Ш. Якби таке сталося, це був би чудовий зразок успішності “маленької справи” на практиці.

На жаль, сталося з точністю до навпаки. Менеджер броварні був членом районного комітету Компартії, мав друзів на вищих рівнях і придумав, як обернути ситуацію на власну користь. Аналіз Ш. було зображено як “наклепницький документ”, а самому Ш. приклеїли ярлик “політичного саботажника”. Його викинули з броварні і перевели на іншу, понизивиши до посади, яка не потребувала кваліфікованої роботи.

Ось так “маленькі справи” розбиваються об стіну пост-тоталітарної системи. Кажучи правду, Ш. порушив правила, висунувся — і закінчив як недогромадянин, позначений тавром ворога. Тепер він міг говорити що завгодно, але ніколи не міг бути почутим. Він став “дисидентом” на підприємстві “Східнобогемська броварня”.

Думаю, цей приклад ілюструє те, що я сказав вище — ти не стаєш “дисидентом” через те, що одного дня ти вирішуєш обрати цей незвичний шлях. Тебе кинуло на цей шлях твоє власне почуття відповідальності, поєднане зі складним набором зовнішіх обставин.

Тебе витягли з існуючих структур і залишили в позиції конфлікту з ними. Почалося як спроба добре робити свою справу, а закінчилося тавром ворога суспільства.

Ось чому нашу ситуацію не можна порівняти до часів Австро-Угорщини, коли чеська нація, в найгірші часи абсолютизму мала тільки одного справжнього “дисидента” — ув'язненого Карела Гавлічека. Сьогодні, якщо не дивитися на ситуацію по-снобськи, ми можемо знайти “дисидентів” на кожному розі.

...Наш продавець овочів може намагатися жити в правді, відмовляючись робити певні речі. Він вирішує не вивішувати гасла з вікон, якщо єдиним мотивом для вивішення є страх перед тим, що відповідальна за будинок особа повідомить про відсутність гасла “куди слід”. Він не бере участь у виборах, які вважає нечесними. Він не приховує своїх думок від начальства.

Іншими словами, він просто трошки відмовляється виконувати певні вимоги системи. Цей перший крок може перетворитися і на щось більше. Продавець овочів може і робити щось більше за особисту захисну реакцію проти маніпуляцій, щось таке, що оголосить світу про його набутий сенс відповідальності.

Він може писати листи в різні установи, звертаючи їхню увагу на побачений ним непорядок і несправедливість. Він може читати неофіційну літературу, копіювати її і передавати друзям. Тощо.
Гавел — президент Чехословаччини. 1990 рік

...Те, що я називаю “життям у правді”, якраз і може бути точкою старту для всіх цих “незалежних громадських ініціатив”, “дисидентів” і “опозиційних” рухів. І водночас “жити у правді” ще не означає належати до цих ініціатив чи рухів. Навпаки, у своєму якнайширшому сенсі життя у правді покриває велику територію, межі якої дуже розпливчасті...

Політичний вплив від такого роду життя, певно, буде важко відчути або описати конкретніше, ніж просто частина суспільних настроїв. Більшість із проявів життя у правді буде звичайним спротивом маніпуляціям — ти просто випрямляєш спину і живеш більш гідно як особистість.

Момент, коли життя у правді перестає бути просто запереченням життя у брехні і стає звичним — це момент, коли народжується щось, що можна назвати “незалежним духовним, соціальним і політичним життям суспільства”.

Це незалежне життя не відділено від решти життя (”залежного життя”) якоюсь чіткою лінією. Обидва типи часто співіснують в одних і тих же людях. Основний момент у незалежному житті — відносно високий рівень внутрішнього звільнення. Воно пливе широким океаном маніпульованого життя як маленький човник, його заливають хвилі, але човник не тоне, залишаючись видимим посланцем тих, хто живе у правді.

...Що випливає з цього опису? Не більше й не менше, як такий висновок: неможливо говорити про роботу і досягнення “дисидентів” без того, щоби спершу не поговорити про роботу всіх тих, хто так чи інакше бере участь у незалежному житті суспільства і хто не обов'язково є “дисидентом” узагалі.

Пост-тоталітарна система веде тотальний наступ на особистість, і кожна людина веде цю війну окремо — самотньо та ізольовано. З цього природнім чином випливає, що всі “дисидентські” рухи мають оборонний характер — вони існують, щоб захищати людську особистість і справжній сенс життя від системи.

Сьогодні польська група КОР (Комітет оборони робітників — створена у 1976 році опозиційна група, яка потім поклала початок незалежній профспілці “Солідарність” — ІП) закликала створити “Комітет соціальної самооборони”.

Слово “захист” присутнє у назві й інших груп у Польщі, але й Гельсінська група в СРСР, і наша “Хартія 77” є вочевидь оборонними за своєю природою.

День народження Української Гельсинської групи. КГБ салютує цеглою

У традиційних політичних термінах програма самозахисту сприймається з розумінням, хоч може нести й негативний зміст. Самооборона не пропонує нової концепції, моделі чи ідеології, і тому не є політикою в сенсі цього слова, оскільки політика завжди передбачає створення позитивної програми і навряд чи зійде до того, щоб захищати когось від чогось.

...Більшість людей, звичних до традиційного політичного способу мислення, вважають, що суто захисний характер — це слабкість “дисидентських” рухів. Я ж, навпаки, бачу це як їхню найбільшу силу. І вірю, що саме в цьому аспекті такі рухи витіснять політику, котра вважає самозахист неадекватними діями.

...Повстання проти влади можливе тоді, коли для цього є відповідні умови — під час війни, скажімо, або тоді, коли соціальні і політичні конфлікти перейшли у пікову стадію. Воно є можливим в умовах класичної диктатури, яка перебуває на межі колапсу.

Іншими словами, бунт є можливим, якщо соціальні сили порівняної потуги (скажімо, окупаційний уряд проти нації, яка бореться за свободу) борються один з одним на рівні діючої влади, або коли існує чітке розмежуванням між узурпаторами і пригнобленими, або коли суспільство опиняється у стані гострої кризи.

“Дисидентські” рухи уникають думки про насильницькі політичні зміни не тому, що ця думка здається їм занадто радикальною. Навпаки, вона не є достатньо радикальною. Для них проблема є значно глибшою, її не вирішити простими системними змінами — чи то урядовими, чи то технологічними.

Якщо початковим завданням “дисидентських” рухів є служити правді, і якщо це розвивається у захист окремих людей і їхнього права на вільне і правдиве життя, то наступним етапом розвитку — напевно, найбільш зрілим етапом — є те, що називається “паралельними структурами”.

Коли ті, хто вирішують жити у правді, відмовляються здійснювати вплив на існуючі соціальні структури чи брати в них участь, коли ці люди починають творити те, що я назвав незалежним життям суспільства, то це незалежне життя починає певним чином структуруватися...

Що це за структури?

Іван Їроус (лідер репресованого рок-гурту Plastic People of the Universe, за захист музикантів якого Гавела і було вперше заарештовано — ІП) був першим у Чехословаччині, хто сформував і застосував на практиці концепцію “іншої культури”.

Хоча спершу він думав переважно про нон-конформістську рок-музику і певні мистецькі заходи, близькі до світосприйняття цих нон-конформістських музичних кіл, термін “інша культура” дуже скоро став використовуватися для позначення цілого спектру незалежної і пригнобленої культури. Тобто не тільки для мистецтва, але також для гуманітарних, соціальних наук і філософської думки.

Інша Культура, природньо, витворює первинні форми організації — самвидавчі книги та журнали, приватні виступи та концерти, семінари, виставки тощо... Однак культура — це лише та сфера, де паралельні структури можна побачити у їхній найрозвиненішій формі.

Науковці ж указують і на інші можливі чи щойно зароджені форми паралельних структур — від паралельної інформаційної мережі до паралельних форм освіти (приватні університети), паралельних профспілок, паралельних контактів із закордоном і навіть паралельної економіки.

На основі цих паралельних структур зрештою розвивається поняття “паралельної політики”, або навіть паралельної держави.

Замість палити урядові будівлі створюйте свій уряд! Польський досвід

На певній стадії свого розвитку незалежне життя суспільства і “дисидентські” рухи не можуть уникнути організації та інституалізації. Це природній розвиток і ця тенденція розвивається, незважаючи на репресії.

Разом із цим процесом еволюціонує і паралельне політичне життя, яке вже зараз до певної міри існує у Чехословаччині. Різні групи більш-менш політичного спрямування продовжать визначати себе саме як політичні, продовжать діяти і боротися один з одним.

Ці паралельні структури, можна сказати, найчіткіше представляють, чим є життя у правді. Одне з найважливіших завдань “дисидентських” рухів — підтримати і розвивати такі структури.

...А паралельна політика має сенс тільки тоді, коли є актом поглиблення відповідальності однієї людини за те, що відбувається довкола — як спосіб знайти відповідне і відповідальне місце для людини замість утечі від відповідальності.

Першочерговим завданням діяльності цих паралельних рухів завжди є вплив на суспільство, а не на владні структури. Незалежні ініціативи спрямовуються у приховану сферу: вони демонструють, що жити у правді є людською та соціальною альтернативою і вони борються за розширення цього простору. Вони підвищують упевненість громадян у своїх силах, оголошують про свою присутність і відкривають справжню природу чинної влади.

Вони не виконують месіанську роль. Вони не є соціальним авангардом чи елітою, яка краще знає, що треба “несвідомим масам”. Вони не хочуть когось очолювати. Вони залишають на розсуд кожної окремої людини, що вона запозичить із досвіду і роботи паралельних структур.

Натомість ці рухи завжди впливають на владні структури непрямим чином — як частина суспільства в цілому. Бо вони в першу чергу діють у прихованих суспільних сферах, що не означає протистояння з режимом на рівні чинної влади.

...Фінальна стадія цього процесу — ситуація, коли офіційні структури, побудовані винятково для обслуговування пост-тоталітарної системи, почнуть занепадати і вмирати. Тоді їх замінять нові структури, які розвинуться знизу і будуть співдіяти абсолютно іншим чином...

Переклад: Віктор КОВАЛЬ, Павло СОЛОДЬКО

Вацлав ГАВЕЛ

Літератор, драматург, публіцист.

Дисидент і політв'язень.

Президент ЧССР (1989-1992).

Президент Чехії (1993-2001).