Rambler's Top100
ДАЙДЖЕСТ

Що рухає креативну економіку?

[15:48 27 апреля 2018 года ] [ Бизнес Цензор, 27 апреля 2018 ]

Уривок з книги “Homo creativus. Як новий клас завойовує світ” Річарда Флориди.

Поява креативного сегменту економіки — всесвітня тенденція, що траснформує традиційне розуміння економічних процесів. Ідеї стають найціннішим товаром.

Саме креативна економіка перетворює “безглузде зростання індустріальної епохи” на розумний ріст, стверджує урбаніст Річард Флорида.

У свої книжці “Homo creativus. Як новий клас завойовує світ”, він досліджує, за яких умов може сформуватися потужний креативний клас і як він змінює траєкторії економічного розвитку, корпоративну культуру і навіть обличчя міст. 

БізнесЦензор публікує уривок із книжки ”Homo creativus. Як новий клас завойовує світ”, яка нещодавно вийшла у видавництві “Наш формат”.

Район затоки Сан-Франциско — від Берклі до Стенфорда — наприкінці 1960-х і на початку 1970-х був сповнений ексцентриків-технарів різних мастей.

Широка долина на південь від Сан-Франциско, на півшляху від Гейт-Ешбері до хіпі-раю в Монтереї чи Біґ-Сюрі, була природним місцем зборів для багатьох із них.

У цій місцині уже існувала достатня кількість компаній, які були готові найняти вас на роботу й не зважати на ваше довге волосся чи подерті джинси, на ваші дивні звички чи оригінальні погляди.

Старше покоління інженерів у таких компаніях, як Hewlett Packard, Fairchild, Semiconductor та Intell, швидко привчилося толерувати це нове покоління контркультури. Звісно, вони були більше сприйнятливими до особистого стилю, ніж їхні колеги зі Східного узбережжя США.

Інженерна субкультура є в основі своїй меритократичною — ви є тим, що ви продукуєте, — і цим, зрештою, і є Західне узбережжя США, до якого попередні покоління переселялися в надії втекти від традиційних норм тогочасного суспільства.

Так уже сталося, що саме в той час, коли люди початку комп’ютерної епохи — представники нової, молодої контркультури — почали проникати в цю долину, почала народжуватися і нова мрія. Комп’ютери ставали потужнішими, компактнішими і доступнішими.

Уже наприкінці 1960-х років поруч із великими мейнфреймовими комп’ютерами такі компанії, як DEC, почали виробництво машин нового покоління, розміром з холодильник і навіть менше.

Як проголошувала нова мрія, наступним кроком мали стати комп’ютери, якими міг володіти кожен і за допомогою яких ми всі могли би щось створювати.

Більшість людей у ті часи вважали цю ідею радикальною, навіть безпідставною чи безглуздою: хто взагалі купуватиме таку штукенцію?

Підприємці, які першими взялися за розробку персональних комп’ютерів, перебували далеко за межами тогочасного корпоративного та культурного мейнстриму — навіть більшою мірою за межами, ніж нині вважають.

Лі Фельзенштейн, плодовитий винахідник і модератор легендарного комп’ютерного клубу Гоумбрю, у якому були найперші вболівальники за персональні комп’ютери, писав у статті для радикальної газети The Berkeley Barb про першу зустріч його членів.

Вона відбулася в березні 1975 року, коли анархічна тусовка з тридцяти двох інженерів, винахідників, механіків і програмістів зібралася в Пало-Альто в гаражі Фредерика Мура — але тільки після того, як він сам розклеїв листівки із закликами до миру на місцевих дошках оголошень і телефонних стовпах.

Члени клубу, більшість з яких мали власні “гаражні фірми” з мізерним фінансуванням, вільно обмінювалися один з одним ідеями й розробками і при цьому геть не переймалися питаннями якоїсь конкуренції — така “хакерська етика” й досі притаманна середовищу розробників відкритого програмного забезпечення та деяким іншим галузям.

Багато хто з них був пов’язаний з різними контркультурними об’єднаннями, як-от “Народна комп’ютерна компанія”, що була колективом комп’ютерних користувачів, які видавали свою газету.

Однією з перших компаній, що займалася виробництвом персональних комп’ютерів, — IMSAI — керували випускники програми ЕST-тренінгів Вернера Ергарда, що знаходилася в Сан-Франциско і була спрямована на розвиток свідомості й самовдосконалення особистості.

Коли Стівен Дамп’єр, хакер-аматор, зіграв варіацію на тему бітлівської композиції “Fool on the Hill” на власноруч запрограмованому комп’ютері “Альтаїр”, члени клубу Гоумбрю привітали його гучними оплесками.

Колишні його члени — Пол Аллен і Білл Ґейтс — у свої буремні підліткові часи трохи побешкетували, спробувавши себе в ролі хакерів і досліджуючи власні навички виявлення баґів у мейнфреймних системах.

Інші були телефонними хакерами, які просочувалися всередину телефонних систем у 1960-х і 1970-х роках.

Джон Дрейпер заробив собі прізвисько “Капітан Кранч” після свого відкриття про те, що звук, який видає свисток, вкладений у ролі міні-сувеніра в пачку з гранолою, міг відкрити доступ до телефонної системи дальніх переговорів.

На старих фотографіях, які у своїй книжці “Пожежа в долині: створення перонального комп’ютера” опублікували Пол Фрайберґер та Майкл Свейн, Стів Джобс і Стівен Возняк виглядають як парочка хуліганистих хіпі-бопперів 1960-х.

Вони й справді були такими “персонажами”: у порваних джинсах, з довгим нечесаним волоссям — з таким виглядом у Нью-Йорку, Чикаго чи Піттсбурзі інвестори їх і на поріг не пустили б. Проте в Кремнієвій долині вони і такі, як вони, радо віталися.

Як зізнався мені кілька років тому Дональд Валентайн, один із перших венчурних інвесторів в Apple Computers, йому не було діла до зовнішності Стіва Джобса, бо цей хлопець мав таку ідею, не підтримати якої було б цілковитою дурістю.

Коли Возняк залишив Apple, аби “зайнятися іншими цікавими справами”, він справді предметно цим і зайнявся — не запустив іншої високотехнологічної компанії, а заснував музичний фестиваль WoZ.

Кремнієву долину вирізняли не Стенфордський університет чи теплий клімат. Особливими її робили відкритість і підтримка креативних, відмінних від інших, а подекуди й відверто дивакуватих людей.

Долина збирала в собі тих, хто вибивався зі звичного оточення, вона не піддавала таких людей остракізму і не знеохочувала їхніх дій. Розвиток Кремнієвої долини можна зрозуміти тільки якщо мати на увазі ключове місце шістдесятих років — Сан-Франциско.

Таку саму базову модель можна простежити чи не в кожному високотехнологічному регіоні: до того, як цей регіон ставав форпостом технологічних інновацій, він був тим місцем, де віталися та приймалися креативність і ексцентричність. У Бостоні завжди був Кембридж.

Сіетл був домівкою Джимі Гендрікса, а згодом і Nirvana та Perl Jam, Microsoft i Amazon. Остін був домом Віллі Нельсона з його казковою музичною сценою Сікс-Стрит задовго до того, як Майкл Делл з’явився на порозі Техаського університету.

До часів розквіту Кремнієвої долини у Нью-Йорку були Крістофер-Стрит, Сохо та Іст-Віллидж. Усі ці місця були передусім відкритими, розмаїтими й креативними в культурному плані.

Потім вони стали креативними в плані технологій, давши життя високотехнологічним виробництвам і компаніям. Так було задано тон Креативній економіці.

Богемні цінності й протестантська етика праці стикнулися віч-на-віч — і разом більш ніж успішно пережили це потужне зіткнення. Вони зрослися в новий “морф”, нову етику праці — у Креативний етос, який стимулював культивування креативності.

Відтепер будь-хто, від розробника програмного забезпечення до інженера електросхем, міг відчути себе креативною особистістю, міг іти на роботу й з роботи тоді, коли йому заманеться, робити перерву на фізичні вправи та працювати, якщо йому так хочеться, під рок-музику.

Працівники в Apple носили футболки з написом “90 годин на тиждень? Та залюбки!” — і чом би й ні? Їхня робота приносила їм задоволення, і, крім того, вони змінювали світ.

Не все лишилося таким самим, яким було в ті буремні часи, — бо ніщо ніколи не лишається таким самим.

Великі фірми на кшталт IBM та Hewlett Packard, що знаходилися безпосередньо в Кремнієвій долині, вийшли на ринок персональних комп’ютерів досить пізно, проте, звісно ж, їхня присутність із часом стала дуже відчутною.

Кремнієва долина перетворилася на передміський мегаполіс, із заторами на дорогах і дорогою нерухомістю. Попри все, цей ранній синтез пустив корені й поширився по багатьох складових нашої економіки.

Цей синтез навіть дав нам нову культурну рольову модель. 

Річард ФЛОРИДА, теоретик урбаністики, професор Торонтського університету. Штатний редактор видання Atlantic, автор статей у New York Times, Wall Street Journal, Economist.

Добавить в FacebookДобавить в TwitterДобавить в LivejournalДобавить в Linkedin

Что скажете, Аноним?

Если Вы зарегистрированный пользователь и хотите участвовать в дискуссии — введите
свой логин (email) , пароль  и нажмите .

Если Вы еще не зарегистрировались, зайдите на страницу регистрации.

Код состоит из цифр и латинских букв, изображенных на картинке. Для перезагрузки кода кликните на картинке.

ДАЙДЖЕСТ
НОВОСТИ
АНАЛИТИКА
ПАРТНЁРЫ
pекламные ссылки

miavia estudia

(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины

При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены

Сделано в miavia estudia.