Росія продовжує дипломатичну війну

Радник-посланник посольства України в Москві Ігор Березкін змушений був повернутися до Києва. Остання з новин — президент Росії Дмітрій Медвєдєв написав гнівного листа Вікторові Ющенку. Як стало відомо “Главреду”, послання було передано українському лідеру 8 серпня — якраз у річницю нападу російської армії на Грузію.

Кінець війні?

Дипломатична війна — досить умовне позначення видворення дипломатів. Насправді історія дипломатичного протистояння Києва та Москви має набагато глибше коріння. Адже на початку 1990-х Україна та Росія з’ясовували стосунки щодо ядерного роззброєння, потім почалися складні переговори щодо Великого договору, паралельно йшли важкі консультації із приводу перебування Чорноморського флоту РФ у Криму, а чого вартувала тузлинська криза… Після Помаранчевої революції оголилися усі ті проблеми двосторонніх відносин, про які раніше вітчизняні дипломати говорили лише пошепки в стінах міністерства.

Саме тому висилка російського дипломата з України, а українського з Росії стала, швидше, кульмінацією українсько-російського протистояння. Саме цього різновиду конфронтації двом країнам поки що вдавалося оминати — принаймні публічно. Хоча оголошення персонами нон грата відомих громадських діячів і політиків українсько-російські відносини вже пережили.

Власне, для України — як і для будь-якої країни світу — висилка іноземних дипломатів не є чимось новим. Щороку територію нашої держави залишає в середньому 10-15 громадян інших країн — серед них і співробітники дипломатичних представництв. Але раніше висилка дипломатів відбувалася тихо. Винятком став нинішній рік.

У березні Україна обмінялася видворенням дипломатів із Румунією. Бухарест оголосив шпигуном українського військового аташе. Як результат Київ попросив “на вихід” одразу двох румунських дипломатів. Румуни були дуже розлючені з такого розвитку подій, хоча самі цей скандал і спровокували, не спробувавши навіть розібратися в ситуації. У Румунії, до речі, чимало політиків висловлювалися проти розпалювання дипломатичних воєн із Україною — особливо коли самі румунські контррозвідувальні органи до кінця не могли пояснити провину українців. Саме тому українські дипломати і розцінювали цей скандал як своєрідну передвиборну гру румунського президента Траяна Бесеску.

Але Румунія — це лише вершина айсберга. Про багато видворень дипломатів громадськість навіть не здогадується. Так, на початку року газета “Дзеркало тижня” із посиланням на ГУР Міноборони повідомила, що торік перед самою війною в Південній Осетії стався обмін дипломатами між Україною та Грузією (зауважте, далеко не ворожа нам країна). Грузини запідозрили, нібито один із наших дипломатів співпрацював із російською розвідкою. Українця попросили залишити Тбілісі, натомість в боргу не лишився і Київ, видворивши грузинського радника.

За інформацією “Главреда”, навіть між Україною і Росією видворення дипломатів відбувається не вперше — одне з видворень випадає на час президентства Леоніда Кучми. Просто раніше ця інформація не ставала публічною. Україна і цього разу хотіла вирішити проблему без залучення преси. Власне, про припинення виконання обов’язків радника в посольстві РФ у Києві Володимира Лисенка стало відомо з російських джерел — від МЗС РФ. Саме в Росії, виходить, вирішили, що цей інцидент має набути широкого розголосу. МЗС України тривалий час не коментувало повідомлень у пресі. У будинку на Михайлівській відреагували лише тоді, коли Росія повідомила про видворення двох українських дипломатів.

Хто винуватий?

Українські дипломати справді намагалися діяти під час дипломатичного скандалу дуже обережно. Водночас міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров був першим, хто визнав факт видворення російських дипломатів. Згодом МЗС РФ вперше публічно заявило і про видворення українських дипломатів. Відповідно Київ лише реагував на публічні дії Москви — офіційний коментар МЗС України з’явився після того, як Росія оголосила про видворення співробітників наших диппредставництв.

Очевидно, що Київ, йдучи на видворення, не керувався категоріями симпатії чи антипатії. Особливо якщо врахувати, що Україна не хотіла робити інформацію про видворення здобутком громадської уваги. Окремі російські експерти намагалися подати ситуацію так, нібито українські політики хочуть попіаритися під час передвиборної кампанії на дипломатичному скандалі. Але хто ж піариться, не бажаючи оприлюднювати інформацію? Тому, виглядає логічним, що йшлося про справді серйозні порушення і Україна діяла відповідно до міжнародного законодавства: є докази, є нота від вітчизняного МЗС. Усе відбувалося через дипломатичні канали.

Справді досі так і невідомо, що саме вчинили росіяни. У офіційному коментарі МЗС лише йшлося, що “ще в серпні 2007 року МЗС України нотою попередило російське зовнішньополітичне відомство, що діяльність та заяви одного з цих дипломатів дають українській стороні підстави оголосити його персоною “нон-грата”. Події дворічної давнини, звісно, зовсім не та підстава, через яку приймаються такі рішення.

Чому ж цю інформацію не було оприлюднено? Особливо після того, коли Росія не стала приховувати видворення свого дипломата. Припущення перше: Україна поводила себе так, як поводять себе в нормальній дипломатичній практиці — видворення без публічних скандалів. Нагадаємо, Україна дуже образилась на румун, через те що ті депортували нашого дипломата публічно. Припущення друге: оприлюднення “поля діяльності” російських дипломатів вимагало би від України і оприлюднення секретної інформації, якою могли ті цікавитися.

Із іншого боку, МЗС України могло відмовчуватися і через банальну причину — міністерство фактично працює без свого безпосереднього керівника. Тимчасове ж керівництво, можливо, не захотіло брати на себе відповідальність за загострення і без того не найкращих відносин із Росією. Зрештою МЗС у питанні видворення дипломатів — лише посередня ланка. Усю інформацію про незаконну діяльність дипломатів збирає контррозвідка, потім ці дані передаються Президенту, який і приймає рішення — попередити іншу країну, попросити такого дипломата залишити країну через МЗС і чи надати цьому випадку публічності. Україна хотіла обійтися цього разу без публічності, але не вийшло.

Парадоксально, але пік дипломатичного скандалу випав на період відносного примирення України і Росії. Так, приміром, російський головнокомандувач ВМФ Володимир Висоцький визнав порушення правил перебування Чорноморського флоту в Криму, коли українські правоохоронці кілька разів спиняли російські вантажівки у Севастополі з небезпечним озброєнням, яке перевозилося містом без необхідного дозволу. Він навіть пообіцяв покарати винних. Припинила останнім часом Росія свої “лякалки” щодо відключення газу.

Були й інші чутливі питання, однак вони знову ж таки вирішувалися без зайвої публічності. Приміром, так було, коли СБУ повідомила, аби співробітники російської ФСБ, які працювали при ЧФ в Криму, залишили територію України. Росіяни, за інформацією “Главреда”, просили не надавати цьому питанню широкого розголосу. Україна прислухалася до цієї рекомендації.

Хто наступний?

Які цілі переслідували росіяни, надавши видворенню своїх дипломатів розголосу? Перша: показати, що нагнітає відносини саме Україна. Друга: налякати видворенням українських дипломатів навзаєм, аби, можливо, таким чином врятувати своїх дипломатів. Частково російська тактика спрацювала, оскільки російського генконсула в Одесі все-таки не стали чіпати. Тому залишилась на своїй роботі і український генконсул у Санкт-Петербурзі.

Чи вичерпаний зараз скандал? Напевно, про нього дуже швидко забудуть. Так само, як усі швидко забули про дипломатичну війну з Румунією. Однак недавні події з видвореннями показали, що нічого неможливого у відносинах двох країн не може бути.

Щоправда, росіяни зрозуміли, що Україна в своїй поведінці є досить вразливою. Сьогодні російський дипломат може вдатися до найнезаконніших кроків, однак Києву вже буде дуже важко його видворити. Хіба що Україну не лякатиме наступне видворення і її дипломатів із Росії.

Утім, колись Україна та Росія вже домовлялися припинити практику так званих “чорних списків” у відносинах. Проте згодом обидві країни кілька разів ще обмінювалися депортацією небажаних осіб. Навіть у цьому році вже вкотре не дозволили прибути до України Костянтину Затуліну.

Останній лист Дмітрія Медвєдєва до Віктора Ющенка лише це доводить. Очевидно, що російський президент навмисне зробив листа публічним, хоча, за звичай, подібна кореспонденція залишається таємною для громадськості. Тут цілком очевидний самопіар… Або ж початок продовження своєрідної інформаційної кампанії, спрямованої проти керівництва України.

Російський лідер, власне, нічого нового в своєму листі не вказав — те ж обурення інтеграцією в НАТО, гнів із приводу української інтерпретації історії, вічні претензії щодо утисків російської мови. Новим є те, що Росія відкладає приїзд свого нового посла.

Відликають послів звичайно лише в надзвичайних випадках — приміром, у разі воєн. До слова, лист російського президента українському був переданий 8 серпня — у першу річницю війни Росії і Грузії. Хотілося б вірити, що цей збіг є просто випадковим…

Анатолій Зленко: “Я не прихильник того, щоб влаштовувати дипломатичні війни”

Із приводу дипломатичного скандалу “Главред” звернувся за коментарями до ветерана української дипломаті, колишнього міністра закордонних справ Анатолія Зленка

Чи можна сказати, що дипломатична війна між Україною і Росією завершена?

Видворення дипломатів треба розглядати як епізод на тлі тривалого погіршення українсько-російських відносин. Цей факт і особливо його розголошення якраз і говорить про рівень довіри між двома країнами. Звичайно, прикро, що таке трапилося, адже між нашими державами встановлено стратегічне партнерство, напрацьовано солідну договірно-правову базу — нагадаю, підписано понад 380 двосторонніх і багатосторонніх документів: із них на державному і урядовому рівнях близько 250 документів. Із підписаних 380 на сьогодні чинними є 305. Прикрим є і те, що після продовження дії Договору про дружбу і співробітництво також не привнесено суттєвих змін у поліпшення двосторонніх відносин. На жаль, це свідчить про те, що обидві сторони не притримуються букви і духу як цього Договору, так і десятків інших документів. Чи можна зараз говорити про те, що досягнуто найнижчого рівня і подальше погіршення відносин уже не відбудеться? Важко прогнозувати. Ми очікуємо приїзду нового посла Російської Федерації в Україну, ми сподіваємося, що він зможе привнести нові елементи в характер наших відносин і це вплине на подальший розвиток співпраці. Хоча я не хотів би перебільшувати. Посол представляє свою країну і керується тими інструкціями, які надає йому центр в особі президента і МЗС. Але справа не в цьому. Хотілося б сподіватися, що стратегічне партнерство або просто добросусідські відносини відповідають інтересам обох країн і в політичному, і в економічному, і навіть в стратегічному вимірах. Тому якщо на сьогодні ще сторони не усвідомлюють переваги такого співробітництва, то, звичайно, це не сприятиме успішному розвитку жодній з цих країн. Я сподіваюся, що все-таки прагматизм підштохуватиме до того, аби ми відповідним чином нормалізували наші відносини на основі рівноправності, на засадах взаємної поваги.

Хто все-таки винуватий у цьому дипломатичному скандалі?

Я не можу давати однозначних оцінок. Але провину можна покласти в однаковій мірі і на українську, і на російську сторону. Я не прихильник того, щоб влаштовувати дипломатичні війни за рахунок висилки дипломатів. Я прекрасно пам’ятаю період холодної війни, коли такі ж видворення дипломатів відбувалися між СРСР та країнами Заходу. Це в жодному разі не сприяє вирівнюванню або поліпшенню відносин. Очевидно, в цьому питанні є якась поспішність. Очевидно також, що якщо і мало місце те, про що так багато писалося в наших ЗМІ (неправомірні дії російських дипломатів. — “Главред”), то можна за умови розвитку нормальних відносин, за умови існування довіри між країнами, вирішувати ці питання, не надаючи їм публічного характеру. Я зі своєї практики знаю, що часто це (видворення дипломатів. — “Главред”) відбувається між дружніми країнами — приміром, між Ізраїлем та США. Однак про видворення дипломатів там стало відомо лише через певний час. Є і інші приклади, коли робиться відповідне подання, що такий-то дипломат має залишити країну в такий-то строк. Я не прихильник цього, але хотів би сказати, коли є підстави і коли є ігнорування законів країни перебування, то відповідно можуть і повинні вживатися заходи, аби упереджувати неправомірні дії іноземного громадянина.

У мене склалося враження, що Україна якраз і не хотіла надавати цій ситуації публічності…

Можливо. Значить, у когось у була зацікавленість. Але я вважаю, що до такого абсурду доводити відносини не можна. Це помилковий, хибний підхід до розв’язання існуючих проблем.

Як гадаєте, а чому Україна все-таки вирішила не видворяти російського генконсула в Одесі?

Мені невідомі причини.

Можливо, Україна таким чином і хотіла загасити скандал?

Можливо.

Коли ви були міністром закордонних справ, вам доводилося мати справу з видвореннями, попередженнями дипломатів інших країн за їхні неправомірні дії?

Не буду називати країни, але такі факти були. Ми їм не надавали розголосу, але вживали необхідні кроки, аби не дозволити вчиняти кроків, які не відповідають статусу дипломата.

А який механізм видворення іноземних дипломатів — інформацію збирає контррозвідка, передає президенту і він приймає рішення?

Ви правильно сказали. Є відповідні компетентні органи, які відстежують те, що відбувається на території нашої країни. Вони доводять зібрану інформацію безпосередньо до президента або до МЗС із пропозицією діяти таким або іншим чином. На основі пропозиції, спільного погодження приймається остаточне рішення.

Хто приймав рішення у випадку з російськими дипломатами — СБУ, МЗС, Президент?

Особисто Президент, оскільки він керує зовнішньополітичною діяльністю. У нього є абсолютні права приймати такі рішення і давати розпорядження такому виконавчому органу як МЗС.

Сергій СОЛОДКИЙ