Роман Мінін: ментальні скафандри для Донецька

Роман Мінін − один з найбільш відомих сучасних художників України. Своє дитинство він провів на Донбасі, де особливо швидкими темпами, на відміну від інших регіонів країни, розвивався кримінальний світ, який дуже швидко захопив кермо влади не тільки в області, а й у державі в цілому. В принципі, можна сказати, що Донецьк того часу був моделлю влади, яку ОЗГ за допомогою нерозумного, але нахабного Віктора Януковича намагалися відтворити в усіх областях України.

Дивно, як деякі діти, дитинство яких припало на часи, коли елементарні засоби існування були розкішшю, а покидьки на вулицях і в чиновницьких кріслах — нормальним явищем, змогли не просто вижити, а й стати справжніми людьми. Такими, як Роман Мінін. І це не пафос і не вихваляння художника. Його щиро люблять друзі та колеги за чесність і доброту, за цікаву точку зору і незвичайний підхід до вирішення як технічних, так і творчих завдань.

 Приїхавши жити і вчитися до Харкова, він органічно вписався в культурне життя міста. Його роботи в стилі стріт-арт зараз прикрашають центральні вулиці, декоруючи паркани, стіни будинків і арки затишних двориків. Роман як людина, якій властиво захоплюватися ідеями, своєю наполегливістю і креативністю домігся того, що перетворився з провінційного хлопчика з невизначеним майбутнім в особистість, яка представляє Україну в країнах Європи. Номінант премії PinchukArtCentre, який продає свої творіння на міжнародних аукціонах, він не зазнається, не ховається, а навпаки активно бере участь у соціальному житті. У його планах, після звільнення Донбасу, повернутися і працювати з дітьми. Саме в них він бачить майбутнє і через них хотів би змінити світ на краще.

Що ти робив у Лондоні?

У складі колективу українських художників я представляв українське мистецтво для публіки Лондона. Добра виставка вийшла, дуже багатолюдний вернісаж. Інтерес до цієї виставки значний, якщо судити по тому, як пройшло відкриття. Цікаво, в якому тонусі утримувалася  увага у наступні дні, але це мені невідомо. Ще я гуляв Лондоном уздовж Темзи, фотографував свій проект ТМЗ (проект проходить у харківській галереї VOVATANYA), відвідував з друзями музеї мистецтв і різні відомі галереї. Було дуже цікаво і пізнавально. 

Які є спільні риси та відмінності між жителями Лондона й Харкова?

Не помітив відмінностей, мало спілкувався з місцевими, сумніваюся, що взагалі зустрів хоча б одного місцевого. Але з тими “лондончанами”, вірніше “лондонцями”, тобто емігрантами з Донецька до Лондона, з ними була розмова коротка: вони просто не знають нічого про Україну. Думаю, що й не дуже хочуть знати. Це головна відмінність. А взагалі люди всюди однакові, всі хочуть миру і добробуту, всі бояться війни та вірусу Ебола. І є ще одна відмінність − масштаб думки. Люди з Лондона не знають, що таке візи, вони мислять усім світом, і твори мистецтва відповідають цій ментальності, вони вражають розмірами і свободою втілення будь-яких мислеформ, а у нас художники туляться по квартирним майстерням, гаражам і підвалах, нікуди не їздять − робимо висновки...

 

Ти, війна і Донецьк. Як це співвідноситься між собою?

Правильно, є Донецьк, є війна і є я − все це три різні планети, які можуть затьмарити одна одну в будь-яких комбінаціях. Я був у Донецьку останній раз навесні цього року.

Останнє яскраве враження, яке запам'яталося в Донецьку?

Одного теплого ранку все сприяло спогляданню краси, і я відчув забуті запахи дитинства, я лежав у затінку і насолоджувався цими запахами, пробуджуючими спогади про дитяче блаженство: воркотіння горлиць на тополях, тепло від землі, пил териконів, запах шпал. Мені хотілося переїхати туди жити зі своєю родиною. Тепер кримінальна романтика, від якої я завжди задихався, заповнила як газ весь простір, тепер зовсім нічим буде дихати. Потрібні ментальні скафандри винаходити, щоб вижити в таких умовах, і тим більше виховати дітей. Діти − це майбутнє краю, потрібно рятувати культурну екологію. Є старий радянський фільм “Через терни до зірок”. Ось він асоціативно ілюструє подібну експедицію, яку можна буде організувати в післявоєнний час. Я люблю людей, а події називаю трагедією, яка гірша і страшніша за чорнобильську катастрофу в тисячі разів. 

В Україні практично не розвинена сучасна скульптура. Запит на неї великий. Усім набридли пам'ятники і меморіали. Яким ти бачиш розвиток сучасної скульптури. Якою вона повинна бути в Україні − максимально соціальною або, навпаки − абстрактною?

Талановитою та ексклюзивною, не потрібно боятися сміливих ідей, потрібно уникати боягузливих людей, особливо корумпованих чиновників, які гальмують розвиток культури. Нехай будуть втілені найяскравіші або суперечливі ідеї, дати кожній з них час, щоб вона прижилася або не прижилася, для цього потрібен певний термін, будь-який жанр мистецтва живе у своєму власному ритмі і просторі. Нова інсталяція в суспільному середовищі вимагає часу для усвідомлення того, як вона працює. З першого погляду не визначити її користь. Подібно до того, як і пісню не зрозуміти з однієї ноти, нам необхідно дослухати хоча б до середини, так і види монументальних мистецтв розкриваються в часі. Треба сміливо експериментувати з простором, давати можливість працювати молодим артистам. Не забирати у них дорогоцінний час творчого пориву. Ставлю на молоде покоління, на позитивне оновлення нашої ментальності.

 

Микола ЦІПКО