Однак проблема не лише в дисфункційності ООН, яка вже стала притчею во язиціх. На жаль, у світі й досі існує віра в те, що варто заглушити гармати — і настане мир. Як там було, “треба просто припинити стріляти”? Зіткнувшись із суворою дійсністю, автор цього сумнозвісного афоризму змінив свої погляди. Натомість в ООН і досі бубонять свої інфантильні мантри та задають камертон для строкатої армії західних пацифістів і всіх тих, хто вважає, що постачання зброї Україні лише погіршує ситуацію.
На щастя, інфантильний пацифізм не став мейнстримом і більшість західних суспільств погодилися, що Україні треба допомагати не лише хештегами. Цю битву за серце й розум Заходу ми виграли. Дасть Бог, виграємо і війну. Але вже зараз треба готуватися до наступної битви — за те, щоб Захід не припустився старих помилок, коли постане питання про майбутнє Росії.
Зараз на Заході досить поширене уявлення про те, що поразка на полі бою змусить Росію зупинитися. Однак насправді навіть нищівний розгром ЗС РФ вкупі з вагнерами й лугансько-донецькими мобіками не означатиме, що загроза для України та світу минула. Навпаки, це може стати прологом до ще більшого лиха.
Російський фашизм цілеспрямовано створював Кремль, який ретельно добирав відповідні інгредієнти, шукав оптимальні пропорції та комбінації. Рашистського гомункула довго тренували, натаскували, загартовували у війнах (зокрема — із внутрішніми ворогами режиму) і піддавали інтенсивній психологічній обробці. Російська пропаганда, з якої ми звикли сміятися, впоралася зі своїм головним завданням на відмінно, сформувавши рашиста. Такий тип свідомості не потребує довгих логічних ланцюжків, погано відрізняє факти від емоцій, позбавлений більшості моральних бар’єрів. Це некрофіл, який сповідує культ сили, яка виявляється в здатності ґвалтувати й убивати.
Друга чеченська війна, напад на Грузію та перший етап вторгнення в Україну привчили рашизм до смаку крові. 24.02.22 дегустація перетворилася на оргію. Це був зоряний час рашизму, який нарешті зміг реалізувати всі свої збочені фантазії та поривання. І саме тоді рашизм відбрунькувався від свого творця — путінського режиму. Поки що вони крокують поруч, але це вже окремі суб’єкти, ситуативні попутники.
Можливо, розгром російських військ і вихід України на кордони 1991 року справді спричинить крах путінського режиму. Принаймні вірогідність такого сценарію видається ненульовою. Але вкрай наївно (і тому небезпечно) думати, що рашизм помре разом із Путіним. Для того щоб рашизм перестав існувати як значуще явище, у російському суспільстві повинен відбутися докорінний моральний переворот, переоцінка власних вчинків, свого історичного шляху. Має статися повне перезавантаження, як у Німеччині після 1945 року. Без глибокого внутрішнього переродження ґвалтівник, який отримав жорстку відсіч, не стане порядною людиною, а залишиться просто побитим ґвалтівником.
Навіть якщо російське суспільство шокує поразка в Україні, це буде справжнім подарунком для рашистів. Вони вже зараз самоорганізовуються й завойовують аудиторію, лають фанерного маршала Шойгу та навіть бункерного лідера. Вони живуть передчуттям воєнної катастрофи, яка дозволить їм всотати енергію ресентименту, образи й люті, а потім конвертувати її у власний політичний капітал під гаслами зради еліт, удару в спину тощо. І напохваті в них буде армія осатанілих “ветеранів СВО” і тилових рашистів, у яких “украли перемогу”. За такого розвитку подій гармати, можливо, справді замовкнуть, однак новий виток агресії буде лише питанням часу. І так, у них все ще буде ядерна зброя.
Чи є всередині Росії сили, які могли б запобігти такому сценарію? Тамтешня “ліберальна опозиція” практично в повному складі зараз перебуває в еміграції, причому цільовою аудиторією цієї балакучої тусівки є переважно західний істеблішмент, а не росіяни. За час великої війни всі ці каспарови-ходорковскіє повністю випали з політичного контексту своєї батьківщини, і привести їх до влади може лише щасливий (для них) збіг обставин. Та й до чого вони апелюватимуть у разі успіху? Виявилося, що російська культура не спроможна утримати росіян від сповзання в рашистське варварство. Опори у вигляді розвиненого громадянського суспільства в них теж не буде, оскільки таке в РФ відсутнє.
Після гіпотетичного приходу до влади в російських “лібералів” не буде навіть ефективного державного апарата, щоб приборкати бандитські ПВК і різноманітні рашистські гуртки, які зараз ростуть як гриби після дощу. Тому що вже зараз РФ упритул наблизилася до стану failed state. Пріґожин керує армією найманців і зеків, яка не має навіть легального статусу. Судова система розкладена настільки, що не реагує і на публічні страти кувалдою. Силовики перетворилися на конгломерат опричних угруповань, які живуть за власними “понятіями”…
Для того щоб Росія справді перестала бути загрозою, вона мусить пройти процедуру перевиховання й очищення, подібну до тієї, яку пройшла переможена гітлерівська Німеччина. За те, що цю процедуру не провели вчасно, ще після Першої світової війни, Європа заплатила страшну ціну. Прогледівши зародження, підйом і тріумф рашизму, Захід повторив свою помилку. Тому зараз нам, українцям, треба докласти всіх зусиль, для того щоб переконати партнерів і союзників у тому, що мовчання гармат — це ще не все. Для того щоб нарешті настав тривалий і стабільний мир, зазнати поразки має не лише російська армія, а й рашизм. Саме в це потрібно інвестувати.
