“Північний потік”: перспективи газотранспортного сектору України

Рівень представництва на ній, як і очікувалося, був високим: у заході взяли участь, зокрема, президент РФ Дмитро Медведєв, комісар ЄС з питань енергетики Гюнтер Оттінгер (ФРН), голова комітету акціонерів компанії Nord Stream, колишній федеральний канцлер ФРН (1998-2005 роки) Герхард Шрьодер та інші ключові фігури.

Церемонія пройшла в бухті Портова — початковій точці газопроводу (з російського боку), який доправлятиме блакитне паливо в Європу по дну Балтійського моря через територіальні води Фінляндії, Швеції, Данії та Німеччини.

Безумовно, ця подія не залишилася поза увагою міжнародної спільноти, адже має велике значення для майбутнього енергетичного ринку цілого континенту. Очевидно, що в цьому контексті новий газопровід матиме свій вплив і на транзитні потужності української ГТС.

Коротка характеристика

До консорціуму “Північний потік”, який має швейцарську реєстрацію, входять російський “Газпром” з 51% акцій, німецькі компанії Ruhrgas та Wintershall (дочірні газотранспортні підприємства енергетичного конгломерату E.ON та хімічного гіганта BASF відповідно) по 20% кожна, а також нідерландська Gasunie — 9%.

Загальний обсяг необхідних інвестицій у 1224-кілометровий трубопровід на сьогодні оцінюється в 7,4 мільярди євро з розподілом: 30% — акціонери консорціуму, 70% — за рахунок зовнішнього фінансування. Перша фаза проекту вже профінансована коштами в розмірі 3,9 мільярди євро, при цьому 2,7 мільярди кредитних гарантій надав німецький уряд.

Варто зазначити, що нинішня загальна вартість трубопроводу майже удвічі перевищує перший кошторис витрат — 4 мільярди євро — оголошений у жовтні 2005 року, коли була підписана угода про “Північний потік”. За прогнозами європейських аналітиків, у подальшій перспективі сума на побудову трубопроводу може значно зрости.

Консорціум планує реалізувати перший етап морського трубопроводу впродовж двох сезонів будівництва: з квітня по жовтень 2010 року та в 2011 році. Максимальна пропускна потужність однієї нитки становитиме 27,5 мільярдів кубометрів на рік.

Перший пуск газу планується здійснити восени 2011 року. Другий етап трубопроводу, який має розширити транзитний потенціал до 55 мільярдів кубометрів, планується завершити до 2015 року.

Оцінки можливого впливу

Впродовж останнього року, коли перспективи будівництва “Північного потоку” стали набувати реального характеру, в Україні дедалі частіше стали лунати різні оцінки щодо можливого впливу нового трубопроводу на газотранспортні можливості української ГТС.

Експерти по-різному оцінювали ситуацію. Одні вважали, що великих загроз для України як транзитера енергоносіїв немає, інші лякали неабиякою небезпекою, що криється в можливості суттєвого перерозподілу існуючих газових потоків. Треба зауважити, що скептиків в цьому питанні виявилося набагато більше.

Ще на початкових етапах розробки “Північного потоку” в експертних колах наводилися думки, що новий трубопровід може вплинути не стільки на газотранспортні потужності України, скільки на транзит блакитного палива через Білорусь.

Це пояснювалося тим, що український газопровід, який має щорічні транзитні потужності до 120 мільярдів кубометрів, орієнтований, головним чином, на країни Центральної, Південної та Західної Європи.

Білоруська ж труба, яка є ділянкою магістралі “Ямал-Європа”, живить російським газом Польщу (далі Німеччину), країни Балтії та розходиться ще на кілька інших країн ЄС.

Проектні можливості європейського транзиту по білоруському трубопроводу не перевищують 33 мільярдів кубометрів на рік, однак фактичні обсяги транспортування палива коливаються в набагато менших межах.

“Північний потік”, націлений на постачання газу, насамперед, до Німеччини, Великої Британії, Нідерландів, Франції й Данії, в географічному контексті стає альтернативою, у більшій мірі, для транзитних функцій білоруської ГТС, вважали експерти.

Між тим, у 2009 році “Газпром” зупинив розробку нових родовищ — Штокманівського (у Баренцевому морі) та Бованенківського (півострів Ямал), які були цільовими в проекті “Північного потоку”.

Саме на ці родовища (визнані одними з найбільших у світі за запасами газу та конденсату), згідно із задумом 90-тих років мав бути орієнтований новий трубопровід, аби забезпечити транспортування до 55 мільярдів кубометрів блакитного палива на рік.

Саме на них покладали надії в ЄС в контексті диверсифікації енергоджерел та їх транспортування новим газопроводом по дну Балтійського моря.

Отже тепер, коли в Росії вирішили тимчасово “заморозити” освоєння цих родовищ, наповнення “Північного потоку” залишилося обмеженим тільки розробленими західносибірськими покладами — без підключення будь-яких перспективних джерел щонайменше впродовж найближчих 10-ти років.

Що це означає? У кінцевому рахунку ситуація призведе до перерозподілу потоків постачання російського газу в країни Євросоюзу. Адже додаткових джерел видобутку немає, а трубопроводів з'являється все більше.

До того ж, у Європі сподівалися, що “Газпром” збільшить, або, принаймні, продовжить закачувати туркменський газ до російської Єдиної системи газопостачання, щоб певною мірою компенсувати видобуток із сибірських родовищ з уже зниженим потенціалом. Тим не менше, позитивної динаміки в цьому процесі не спостерігається.

Що стосується України, для неї, безумовно, існує ризик втратити значну частину транзиту блакитного палива після запуску “Північного потоку”, але не більше, ніж це дозволяють можливості нового газопроводу.

Балтійська труба в будь-який момент може бути використана Москвою як додатковий інструмент політичного тиску на рішення Києва та Мінська, й не тільки...

Загроза солідарності ЄС

На початку створення “Північного потоку” Польща та країни Балтії виступали проти реалізації цього проекту. Серед основних причин називався фактор високої екологічної небезпеки.

Втім основним акцентом, на якому наголошували, зокрема, у Варшаві стало ствердження, що “Північний потік” лише посилить залежність Європейського Союзу від російського газу (заява глави МЗС РП Сікорського).

Між тим, для ЄС виникає інша загроза, яка за певних обставин може похитнути його солідарність. Йдеться про маршрут “Північного потоку” в обхід не тільки України та Республіки Білорусь, а й Польщі, Литви, Латвії та Естонії. Новий газопровід відкриває можливість Росії для величезного тиску на них.

Наочним прикладом застосування такого інструменту Москвою стала низка російсько-українських газових війн останніх років. У зв'язку з цим група міжнародних експертів (Україна, Румунія, Молдова) нещодавно провела дослідження причин та наслідків останньої “газової війни” між Києвом і Москвою.

Найбільш “кризогенними елементами” в цьому контексті називаються “непрозорість та негнучкість газового ринку Європи, його залежність від монопольних постачальників та заполітизованість газових відносин” (”Російсько-Українська газова криза 2009: порівняльний погляд з Києва, Бухареста та Кишинева”, ІЄАС, Київ-2010).

Дослідження засвідчило, що наразі зберігаються умови, за яких може виникнути ситуація використання енергетичного чинника як інструмента політичного тиску.

Тож не виключено, що наступними після України можуть стати окремі країни-члени Євросоюзу.

Про це, зокрема, йдеться в аналізі українських експертів Гончара та Малиновського: “Створення Росією диверсифікованої системи експорту газу має на меті варіювання обсягами, напрямками та цінами експортних постачань на внутрішньо неінтегрований ринок ЄС з метою максимізації доходів, а також здійснення тиску на ту чи іншу країну-члена ЄС і НАТО шляхом загрози обмеження/припинення постачань, особливо у поєднанні з інформаційно-психологічною кампанією”.

До схожих висновків дійшов і американський експерт Михайло Корчемкін (East European Gas Analyses, США): “Газопровід “Північний потік” дозволить “Газпрому” повністю припинити постачання в Польщу або Білорусь без збитків для експорту в інші країни.

... Нові проекти Газпрому (”Північний потік” і “Південний потік” — Автор) дадуть можливість Росії вибіркового відключення поставок газу в Білорусь, Німеччину, Польщу, Угорщину, Румунію, Болгарію і Грецію. Таким чином, енергетична безпека цих країн знизиться”.

Передумови “газової конкуренції” в Європі

Реалізація “Північного потоку” за безпосередньої підтримки, насамперед, Німеччини, є бажаною та своєчасною для “Газпрому”. Справа в тому, що в Західній Європі швидко розвиваються спот-ринки як для природного, так і для скрапленого газу, де фігурують набагато нижчі ціни, ніж їх встановлює російський монополіст.

Крім того, зараз відкриваються перспективи освоєння так званого сланцевого газу, великі поклади якого виявлені, зокрема, у ФРН, Франції, Польщі, Угорщині, Швеції, Нідерландах.

За попередніми оцінками, йдеться про сумарні запаси до 35 триліонів кубометрів по всій Європі (для порівняння, потенціал Штокманівського родовища — це 3,7 мільярдів кубометрів природного газу).

У США вже достатньо добре освоєні технології видобутку газу зі сланцевих порід, і цей досвід може бути успішно перенесений на Європейський континент.

Завдяки цим факторам країни ЄС можуть, по-перше, зменшити проблему диверсифікації енергопоставок, а по-друге, уникнути довгострокових контрактів, де встановлені певні обов'язки, фіксовані ціни та обсяги мінімальних закупок блакитного палива.

Однак “Північний потік” (більша часина будівництва якого вже профінансована) продовжує утримувати позиції “Газпрому” на європейському ринку, де “зацікавлена” Німеччина відіграє не останню роль.

Утім, за нових ринкових умов російський газ у Європі дедалі більше відчуватиме зростання конкуренції, і в “Газпромі” це добре розуміють.

Варто лише звернути увагу на одне з положень Енергетичної стратегії РФ до 2030 року, яким передбачається “знизити ризик монозалежності російського енергетичного сектору від експорту енергоносіїв у Європу, а також збільшити прибутковість та ефективність міжнародної діяльності російських паливно-енергетичних компаній без істотного збільшення обсягів експорту первинних енергоносіїв”.

Українські перспективи

Очевидно, що для України будівництво “Північного потоку” не є доброю звісткою. Втім, новий газопровід може стати додатковою перепоною і для Євросоюзу з його активною політикою в межах Європейського континенту та у світі в цілому, що, безумовно, відобразиться й на регіональному аспекті.

З іншого боку, розвиток конкуренції на газовому ринку ЄС (за рахунок диверсифікації енергоджерел) також відбувається не на користь української економіки. Якщо Європа переключиться на видобуток сланцевого газу, Київ як важливий транзитер енергоносіїв зі Сходу на Захід може поступово втратити свою ключову роль.

Обидва ці чинники обумовлюють поступове зменшення обсягів транзиту російського блакитного палива через українську ГТС, що призведе до зменшення доходів у цій сфері.

Водночас Україна має замислитися над тим, як зменшити свою залежність від російського газу.

Рецепт вже давно відомий: необхідне проведення глибоких реформ, насамперед, у газовому секторі, сфері енергоспоживання, промисловому комплексі та комунальному господарстві. А для цього, як свідчить практика цивілізованих держав, необхідні чималі кошти та правильний підхід.

Ярослав ДОВГОПОЛ, експерт УНЦПД