Поразка протесту

“В этой жизни ничего не бывает просто так. Даже овцы — в тулупах!”

Кінострічка “День выборов”

Поразка акції “Дні гніву” сталася не просто так.

Той факт, що “Дні гніву” стали маленьким сплеском тихесенького невдоволення, має свої причини й свої передумови. Про провал акції протесту яскраво свідчить хоча б те, що на ній “стражів порядку” було більше ніж самих мітингувальників. Принаймні повідомленні преси й київського управління МВС свідчать, що на “Дні гніву” зібралося кілька сотень активістів маловідомих громадських організацій + кілька десятків людей із прапорами “Фронту змін”.

Водночас МВС “нагнало” на “Дні гніву” 1400 своїх співробітників, які, як свідчать численні відео, мали змогу виплеснути свій гнів на демонстрантів.

Отже, безстрокова акція протесту “Дні гніву” так і не відбулася.

Вона де-факто закінчилася, не встигнувши по суті розпочатися. У поразки протесту є щонайменше три причини й три передумови.

Передумови

1. Апатія в суспільстві.

Українське суспільство давно не має віри навіть до своїх іменитих опозиційних лідерів. Що вже казати про маловідомі громадські організації, до яких вельми недолуго “примазався” “Фронт змін”.

Громадяни не вірять навіть не в самих лідерів, а в принципову можливість змін, реформ, модернізації та “покращення життя”. А відсутність віри надзвичайною силою тяжіння залишає сидіти перед телевізорами тих, хто потенційно хотів би вийти й сказати владі свої “ні”.

Проте зневіра у своїх силах хоч на щось впливати приковує громадян до місця, позбавляючи протест рушійної сили.

2. “Зачистка” опозиційного поля.

Влада зробила все, аби заздалегідь анонсований протест не було кому очолити.

Опозиційне поле сьогодні майже повністю зачищене. Луценко — у тюрмі. Тимошенко — на підписці про невиїзд. Тягнибок розпорошує сили своєї структури й своїх прихильників на боротьбу з вітряками, себто із червоними прапорами. Роз'єднану різними цілями, різними завданнями й різними інтересами опозицію просто не було кому очолити, об'єднати, мотивувати й спрямувати.

Опозиційне поле зачищено.

А ті, хто на ньому все ж залишився, мріють не про реальні зміни, а про парламентський мандат, недоторканність і спокійне життя в 2012-му році.

3. Острах переслідувань.

Навіть ті із громадян, кого не торкнулася апатія, хто не зневірився й хто не надто прив'язаний до формальних опозиційних лідерів, ті, хто просто готовий був вийти для висловлення протесту — цього не зробили.

Скажемо жорстко: не вийшли через страх.

Страх опинитися на місці тих п'яти чи сімох людей, які були затримані “Беркутом”. Страх опинитися на лаві підсудних через “розбиту плитку” та “моральні збитки”, завдані людям, що відпочивали в Маріїнському парку.

Усі чудово розуміють: нинішня влада та її підконтрольні суди знайдуть безліч причин для приборкання непокірних і помсти сміливим. Тим, хто зважиться висловити свою протестну позицію. Саме тому замість десятків тисяч — на “Дні гніву” прийшли сотні. Та й ці сотні були залякані й деморалізовані переважаючими силами міліції.

Причини

Проте, окрім загальних передумов, поразка протесту має ще й три конкретних причини. Організатори “Днів гніву” не зуміли відповісти на конкретні й дуже важливі питання: “Проти чого?”, “З якою метою?” і “За що?” саме вони виступають. А без цих відповідей акція була б приречена на провал навіть за наявності передумов для протесту, яких наразі не було.

1. Відсутність напрямків протесту.

Організатори акції не дали конкретної відповіді на питання, проти чого саме вони виступають.

Нібито проти всього: і проти підвищення цін, і проти переслідувань опозиції, і проти порушення прав і свобод громадян, і проти згортання свободи слова, і проти корупції, і проти зниження соціально-економічних стандартів. Проте вони не виступали ні проти чого конкретно.

Їхні вимоги, тобто напрямок протесту, був дуже розмитим і нечітким. Очевидно, організатори хотіли, щоб у їхній акції кожен знайшов щось для себе.

Однак вийшло так, що в цій акції майже ніхто не знайшов для себе нічого. Нічого конкретного, заради чого можна було б вийти на вулицю, ризикуючи зіткненнями з міліцію й проблемами з не правовими українськими законами.

Організатори не змогли викликати інтерес до протесту. А будь-яка активність суспільства й конкретного громадянина спирається на інтерес, у тій чи іншій його формі або прояві.

2. Відсутність мети протесту.

“Дні гніву” не сформулювали конкретної та чіткої мети акції. Наприклад, такою метою могла б стати відставка генпрокурора чи уряду, або навіть вимога залишити посаду президента до Януковича.

Натомість організатори обмежилися загальними та нечіткими формулюваннями в дусі переобрання парламенту й президента без ясних і зрозумілих вимог — коли, яким чином і на яких умовах це переобрання має відбутися. Тому очевидно, що ці псевдо-вимоги були сприйняті суспільством як черговий порожній дзвін, як класичний елемент опозиційного піару.

Саме відсутність зрозумілої та потрібної всім мети багато в чому зумовила те, що акція протесту не викликала довіри й не зацікавила людей.

3. Відсутність пропозиції протесту.

Організатори “Днів гніву” не зуміли відповісти на питання “Що далі?”

Так і залишилося незрозумілим, що буде й чого чекати після можливої перемоги протестувальників.

Не був сформульований порядок денний конкретних змін та реформ, яких хочуть бачити й вимагають від влади учасники акції. Це теж призвело до обмеження числа бажаючих взяти участі в акції. Адже люди не бачать альтернативи.

А без наявної й зрозумілої альтернативи не бачать сенсу діяти.

Загалом, перераховані причини наклалися на загальну апатію, зневіру й недовіру, що останнім часом панує в українському суспільстві. Це й зумовило поразку “Днів гніву”, апофеозом якої стало знесення палаток мітингувальників у Маріїнському парку.

Із цього випливає лише один висновок: будь-який протест має бути детально продуманий і ретельно підготований, а не просто анонсований у ЗМІ.

Олексій КРАСНОПЬОРОВ