“Перше, що зробив новий прем'єр-міністр, — прилюдно вибачився”

Музей Революції гідності ще не має приміщення для виставок, але провів сотню акцій по Україні. Чому вирішили так робити?

— Коли музей стосується складної політичної історії, то від ідеї до експозиції може минути багато часу: адже все треба осмислити. Американський меморіал Голокосту відкрився за 70 років після тих подій. Від ідеї Музею афроамериканців до його втілення минуло 20 років. Надто багато роботи й дискусій має відбутись, щоб достойно відобразити тему. А в процесі команда фахівців схильна створювати менші події: мандрівні виставки, додатки до шкільної програми, вуличні екскурсії. Ось і тут так роблять. Хоча українці мають до цього особливий підхід.

У чому особливість?

— В Україні, принаймні у Києві, чимало виставок проходять у публічному просторі. Недавно була біля Михайлівського Золотоверхого монастиря — на його паркані розповідають історію загиблих на Майдані та на війні. Бачила виставку біля Головпоштамту. На Майдані простір постійно використовують, щоб нагадати про революцію та війну. Також є багато приватних, кустарних монументів. Хто їх зробив — невідомо: вони не підписані. Але люди про них піклуються, покращують їх. Далеко не в усіх країнах є таке.

Ви вважаєте, що музей має бути привітний для людей різного походження: щоб кожен знайшов там близьке й цінне для себе, почувався запрошеним. Події Майдану — досі болісна тема в суспільстві. Як музею бути з людьми, які були по інший бік барикад, співчували тодішньому президенту Януковичу?

— Це найскладніше питання. Способи його вирішити ще шукаємо. Зупинюсь на кількох принципах. Перший: те, що мають музеї, належить кожному. Не їхнім працівникам чи державі — ні, це наша колективна історія вчинків. Вона має бути доступною, незалежно від того, ходила людина до школи чи ні, говорить певною мовою чи ні, розуміє певні слова або ні. Обмежувати людей на цій основі не просто помилка — це аморально. Тож завдання працівників музею — зробити його зрозумілим для всіх.

Другий принцип складніший. “Беркут” і його прихильники в цій історії — “погані хлопці”. Але, якщо вони й були на неправильному боці історії, вони все одно українці. І, щоб країна жила мирно, люди з Майдану й “беркутівці” мають порозумітись. Адже часом вони були з однієї родини чи одного району. Всі вони — люди, і треба дати їм право на людське.

Що маєте на увазі?

— Ворога часто позбавляємо людських рис, дегуманізуємо. Знаходимо для нього якесь особливе слово — приміром, “нацисти”. Після перемоги іншої сторони це слово зникає. Як із “беркутівцями”: їх уже немає. Але люди були й лишаються, їхній досвід нікуди не зник. І він теж потребує висловлення.

Якщо заберемо все людське, що в них було, якщо думатимемо про них лише як про гопників, як про злодіїв, якщо вважатимемо, що вони не відчували ніякого конфлікту всередині себе, чи що там не було героїв, які відмовились виконувати наказ, — тоді це може бути добрим для простоти історії, але це не є добрим для країни. Якщо ж почуємо їх — це допоможе співжити з ними, сприятиме зціленню країни. Українці швидше зрозуміють себе як народ.

Зверніть увагу: минуло 80 років, а в Києві досі немає меморіалу в Бабиному Яру. Країна не вилікувала себе, не усвідомила власну роль у тій трагедії. Там є вороги — і це німці. Є жертви — це євреї. Але в українців немає позиції, яку вони ладні були б щодо себе визнати. Важливо її формувати.

Не кажу про прощення “беркутівців” чи загалом іншої сторони. Волію використовувати інше слово: примирення. І музеї — важливий інструмент у цій справі. Наприклад, у Австралії актуальним є питання, чи справедливо колонізатори вчинили з майном і правами аборигенів. На початку 2000-х ми з командою допомогли створити в країні Національний музей, у якому ця проблема не замовчувалась. І перше, що зробив новий прем'єр-міністр країни, — це сказав прилюдно в музеї: “Вибачте”. Просте слово, але таке важливе. Суспільству зробити це важко, часом мають змінитись кілька поколінь. Але врешті це має статися.

Ви згадали про нацизм. А в країнах Західної Європи вже є покоління, які не пам'ятають, чим він страшний. Це призводить, зокрема, до того, що в парламенти потрапляють ультраправі партії. Кажуть: люди, які не пам'ятають своєї історії, змушені її повторити. Чи здатні музеї впоратися із завданням нагадування, занурення людей в життя, яким воно було колись?

— Якщо це інтерактивні музеї, а не ті, де підхід: “це наше”, “тримайте руки в кишенях”, “ми розповімо вам те, що ви маєте знати, а тоді ви вийдете й закриєте за собою двері”. Таке досі трапляється у світі в мистецьких музеях. Є й прогресивні — приміром, ПОЛІН, музей історії польських євреїв. Чудовий і варшавський Музей опору — вже заради них двох варто відвідати Польщу.

В останні років 15 різко збільшилася кількість інформації та способи доступу до неї. Як змінюються музеї у зв'язку з цим?

— Зараз кожна людина може в інтернеті самостійно знайти все, що її цікавить. Відповідно змінилось і завдання музею: не просто показати інформацію по темі чи відповідні артефакти, а пояснити, чому вони такі, чому їх підібрано саме таким чином.

Як ставитеся до переходу музеїв в інтернет, до віртуальних просторів? Приміром, у Києві завершується робота над віртуальним туром Майданом: вдягнувши спеціальні окуляри, людина може “пройти” Хрещатиком та Інститутською, побачити зблизька бруківку й коктейль Молотова, послухати інтерв'ю учасників тих подій.

— Це чудовий проект, музеї мають використовувати всі наявні технології. Але фізичні місця важливіші. Віртуальна реальність не замінить прямого контакту з незнайомцями. Із тими, хто мислить зовсім інакше, хто за певних умов міг би тебе вбити, але в музеї він бачить тебе чи такого, як ти, в експозиції — і розуміє: ти теж людина.

Контакти людей, які дуже по-різному бачать життя, — це один із наріжних каменів миру в суспільстві. Наприклад, приїжджаючи в інші країни, я люблю сидіти на вулиці й спостерігати, як використовують громадський простір. У Києві на вихідних роблять пішохідною частину Хрещатика. Це чудово, адже там можна спостерігати за людьми, зовсім не схожими на мене. Приміром, бачити, як темношкіра людина чи мусульманин вчить свою дитину кататись на велосипеді. Я можу їх боятись — але після цього досвіду розумію: вони є особистостями й роблять добрі речі так само, як і я. Це важливо. Якщо у вас немає безпечного громадського простору — у вас немає цивільного миру. Хороші музеї створюють такий простір.

Ви працюєте в цій сфері понад півстоліття на всіх континентах. Як змінився музейний світ за цей час? Чи хочеться повернути щось із того, що було колись?

— Стає все більше музеїв, які є інструментом для досягнення соціальної справедливості. Постійно виникають ініціативні групи, які не мають за плечима музейного досвіду, але мислять в одному зі мною ключі. Досвід часом навіть заважає, адже більшість музейного світу лишається консервативною. Лише цьогоріч Всесвітня асоціація мистецьких музеїв запросила мене прочитати лекцію про те, як зробити їх відкритішими. Хоч я у справі з 1969-го, й тоді сказала б їм практично те саме.

А можна тепер я запитаю? Яке ваше враження від того, що ми робимо й від Музею Майдану?

Це важливо й цікаво. Але якщо все вийде якісно, то він стане політичною установою. Це не буде музеєм, до яких звикли в Україні, а місцем для осмислення та дискусій. Часто гарячих і неприємних для багатьох політиків.

— Так, звісно, будуть гарячі дискусії. Більше того, колектив музею хоче говорити про це: яке значення має свобода, чим є демократія. Одна з секцій будівлі називатиметься “Дім свободи” — щоб промотувати такий діалог. Тут навіть вибору немає, адже в цьому музеї — історія прагнень країни. Це національна емблема.

Звичайно, якщо зміниться влада, проекту може бути складніше. Ми давно спостерігаємо тенденцію: якщо уряд правішає — він схильний прибирати з музеїв інтерактивний компонент. Щоб не було різнотлумачень, “зайвих” дискусій. Ну а якщо після виборів, які в Україні досить скоро, владу отримають ті, хто під час Революції програв, — музей Майдану стане однією з мішеней. Тому виставки проходять по всій країні вже зараз.

Антон СЕМИЖЕНКО