Пекін пропонує Москві створити Євразійське НАТО?

Схоже, китайські експерти серйозно стурбовані ескалацією напруженості, яка відбувається зараз навколо Ірану. Великі підозри у Пекіні викликає і нова військова стратегія США, яка є загрозливою для комуністичного режиму.

Варто зазначити, що, не дивлячись на певну настороженість Москви стосовно Китаю, стосунки Росії з КНР значно покращилися у часи правління в РФ путінського режиму. Синхронне голосування в Раді Безпеки ООН Росії і Китаю — це лише частина проекту альянсу двох країн, котрі категорично не згодні з домінуванням Сполучених Штатів у світовій політиці.

Сьогодні Пекін намагається підганяти Москву у питанні подальшої синхронізації спільних дій на міжнародній арені. І фактично пропонує комплекс об'єднання геополітичних, економічних, історичних і культурних факторів, які дозволили б, з точки зору китайського вищого керівництва, активно протидіяти гегемонії Америки в світі. За останні 20 років і колишній президент Росії Борис Єльцин, і президентопрем’єр Володимир Путін проводили політику на китайському напрямі, керуючись як прагматичними так і ідеологічними міркуваннями. Результатом чого стало поступове зближення і покращення відносин із КНР.

“Стратегічне партнерство” було проголошене Борисом Єльциним і колишнім головою КНР Цзян Цземінем ще у 1996 році. Але коли Путін прийшов до влади в 2000, то, не дивлячись на те, що економічна і політична співпраця між двома країнами розширилась, Москва ухилялася від оформлення альянсу, щоб не поглиблювати все зростаюче роздратування Сполучених Штатів від російсько-китайського зближення.

Між тим, ставлення Москви до Китаю слід розглядати через призму бачення Росією своєї унікальної євразійської ролі і намагання Кремля домінувати на Євразійському просторі, до якого чомусь Путін зарахував уже й Україну. Займаючи величезні території на географічному просторі між Європою і Азією, Росія постійно переживає роздвоєність своєї ідентичності. Після спроб проведення прозахідних реформ в часи Михайла Горбачова і Бориса Єльцина, відкочування в часи Володимира Путіна до євразійської доктрини знову відкидає Росію до азіатської спадщини монгольського періоду і неприкритих форм азійського деспотизму.

Проте, якщо в короткий період радянсько-китайського альянсу 1950-і роки, Радянський Союз відчував себе “старшим братом”, то у новітньому альянсі подібна роль Росії навряд чи випадає. І це в Москві чудово усвідомлюють. Крім того, ще донедавна в Пекіні розуміли: якщо Китай посвариться з Вашингтоном, то одночасно будуть зіпсовані відносини і з американськими союзниками та друзями, які нині складають майже увесь розвинений сучасний світ. Ще донедавна китайські аналітики прямо вказували на те, що Сполучені Штати для КНР важливіша країна, а Росія для них на другому місці.

Нині ж китайці стверджують, що в обстановці, котра складається зараз, метою американців є завоювання світу. І Євразія при такому розкладі буде “основним полем дій”. Прямо на наших очах (на думку Пекіну) Вашингтон оточує і ізолює Китай і Росію — вони “його остання стратегічна мета”.

На думку китайських експертів, поки в Москві не дуже звертають увагу на те, що відбувається. Хоча й намагаються “противитися військовій силі США, спрямованій проти Ірану”, продаючи туди і в Сирію бойові літаки і ракети. Виходить, що в цій ситуації обидві країни переслідують єдині інтереси і тому “повинні спільно стримувати дії США з тиску на слабкі країни, а також приборкати їх стратегічні амбіції у створенні імперії”.

Схоже, що нова військова стратегія США стала тим геополітичним важелем, котрий почав більше зміщувати політику Китаю в бік Москви. Однак захвату, якого китайці так чекали від Росії, поки що зовсім не проглядається. Ініціатива Пекіну явно випадає не на потрібний час. Кремль не збирається брати на себе в альянсі з Китаєм роль “молодшого брата”. І його “китайські плани” мають дещо інші стратегічні цілі.

Для росіян співпраця Китаєм у геополітичній області проглядається в тому, щоб не конфліктуючи відкрито зі Сполученими Штатами і взагалі з Заходом, примушували Вашингтон і його союзників погодитись з багатополюсним світом. Саме у цьому сенсі Росія прагне опиратися на КНР. Бо багатополюсність, як гадають в Москві, принесе Росії відновлення статусу наддержави і можливість повного домінування на пострадянському просторі.

Китайська стратегія Росії полягає у тому, щоб втягнути Китай у протистояння з Америкою, при цьому залишаючись у стороні. Нова військова стратегія США, яка стала відповіддю американців на військову модернізацію КНР, нині якнайкраще працює на ці плани Росії.

Наразі стратегічна відповідь Китаю Америці буде формувати майбутнє американсько-китайських відносин. Можливо, що китайці дещо поспішили, і стаття в газеті “Женьмінь жибао” “Китаю і Росії слід створити Євразійський альянс” є досить невдалим варіантом такої відповіді.

Можливість конфлікту в районі Тайванської протоки тривалий час домінує в американсько-китайських відносинах, але крім цього існує певна кількість стратегічних відносин, котрі знаходять своє відображення у військових позиціях обох країн. Так, міжнародні зобов’язання Сполучених Штатів вимагають підтримувати якісну і кількісну перевагу американських збройних сил.

У той же час, Китай нарощує свій збройний потенціал відповідно до своїх глобальних амбіцій і набуття військової переваги над своїми регіональними суперниками — Індією, Південною Кореєю і Японією.

Не можна виключати того, що у китайській пропозиції Росії завуальовано міститься бажання Пекіну створити військовий союз, котрий міг би становити конкуренцію НАТО. Щось на зразок такого собі Євразійського військово-оборонного альянсу (ЄВОА). Куди Москві дуже легко буде втягнути країни Центральної Азії, котрі входили до складу колишнього СРСР, Казахстан і Білорусь.

З Україною тут питання проглядається в дещо іншому аспекті. Спеціально придуманий режимом “януковичів” позаблоковий статус України для того, щоб заблокувати Україні шлях до НАТО, дуже легко можна відмінити в прирученій регіоналами Верховній Раді, коли мова піде про Євразійський військово-оборонний альянс. Не виключено, що “януковичі” вирішать — до ЄВОА українцям можна.

Утім, можливий і інший хід з боку Росії: якщо Україна не погоджуватиметься з якихось причин на участь у Євразійському військово-оборонному альянсі, то Москва для України, Білорусі і Молдови спроможна запропонувати альтернативний варіант, щось на зразок новітнього Варшавського договору для країн європейської частини колишнього СРСР. Політичної фантазії у Путіна вистачить і на це.

Можливий військовий союз Росії та Китаю, безперечно, суттєво би змінив геополітичну ситуацію у світі. У першу чергу ситуацію в Далекосхідному і Центрально-азійському регіоні. Оскільки тут фактично відразу змінилися б баланси сил, що існували до того десятиліттями. У першу чергу, на собі це б відчули такі країни, як Японія, Південна Корея та Індія. Бо якщо до цього вони відчували себе у безпеці, то з утворенням такого альянсу перед ними постала б проблема вступу до Євразійського військово-оборонного альянсу або протистояння переважаючим об’єднаним силам Росії і Китаю.

Теоретично з утворенням ЄВОА виникла б можливість протистояння Сполученим Штатам і блоку країн НАТО в інших регіонах. Перш за все, в Африці чи, навіть, в Латинській Америці. У сенсі підтримки країн, котрі проголошують протистояння США, і можливого створення військових баз ЄВОА. Результатом чого може стати утворення двополярного світу і нова “холодна війна”. Проте на шляху до такого розвитку подій стоїть питання можливості створення міцного військового союзу.

Перш за все, окрім формального утворення подібного союзу, що цілком можливо найближчим часом, постає питання — наскільки цілі кожного із цих партнерів збігаються із цілями іншого. І тут вже наперед визначено внутрішнє протистояння. Оскільки кожен з партнерів бачить в лідерах лише себе, вбачаючи (і небезпідставно) ті чи інші свої переваги: Росія в сенсі залишкових унікальних технологій, а Китай в сенсі темпів розвитку. При цьому вбачаючи один в одному лише вторинний придаток до себе.

Такі розбіжності відразу ж призведуть до конфронтації, якщо, навіть, утвориться військовий союз. А в подальшому на цих рівнобіжностях дуже легко може зіграти будь-хто із сторонніх гравців, в тому числі країни НАТО і Сполучені Штати.

Але ще є одна дуже серйозна фундаментальна перепона для утворення російсько-китайського міцного союзу. Адже Китай, про що вже відомо принаймні частині китайської політичної еліти, дуже вразливий, якщо Америка і країни Європи застосують відносно нього будь-які (навіть м’які) економічні санкції. Тоді “картковий будиночок” китайської економіки завалиться за лічені роки. При чому відновлення буде потребувати надзусиль і десятиліть.

Так само “картковий будиночок” російської неоімперії легко завалиться в разі застосування санкцій стосовно газових і загалом енергетичних постачань з боку Росії. А також застосування санкцій стосовно російських еліт в сенсі “замороження” чи ліквідації їхніх фінансових авуарів, котрі зберігаються у банках країн Заходу. Сама лише серйозна загроза цього призведе до конфлікту еліт Росії і дестабілізації чи деструкції нинішнього путінського режиму.

До того, вразливі місця Росії і Китаю настільки очевидні, що навіть не потрібно серйозної конфронтації. Достатньо, аби на дипломатичному рівні десь “просочився” план подальших дій щодо одного чи іншого опонента Заходу, що в короткий термін може призвести до згортання проектів протистояння країнам цивілізованого світу.

Не виключено, що приблизно за таким сценарієм може розгортатися наступне протистояння, яке виллється у відстоювання власних меркантильних інтересів еліт Росії та Китаю. Тому питання створення Євразійського НАТО залишається відкритим. Адже існує велика різниця в тому, чи лякати світ військовою конфронтацією, чи відкрито переходити до неї. Бо ризикнувши поставити на цю конфронтацію, можна програти дуже і дуже багато…

Віктор КАСПРУК