ДАЙДЖЕСТ

Основні висновки Великої Палати у кредитних та іпотечних спорах за 2019 рік

[10:58 24 января 2020 года ] [ Traya, 10 января 2020 ]

Аналіз основних правових висновків в спорах, пов’язаних зі стягненням заборгованості за кредитними договорами та зверненням стягнення на іпотеку, прийнятих Великою Палатою ВС протягом 2019 року

ПРАВОВІ ВИСНОВКИ З ПРИВОДУ НАРАХУВАННЯ ТА СТЯГНЕННЯ ЗАБОРГОВАНОСТІ ЗА КРЕДИТНИМ ДОГОВОРОМ

01. ПриватБанк не має права стягувати проценти та пеню по кредитках.

На мою думку, найактуальніший правовий висновок за 2019 рік. Проблема питання у тому, що клієнти ПриватБанку при отриманні кредитної картки підписували лише один документ — заявку на приєднання до умов публічної оферти надання банківських послуг. Звичайно з умовами оферти та самими правилами банк нікого не знайомили. У них у банку настільки широкі можливості, що вони порушують права позичальників. На жаль, на це суди завжди закривали очі. Мається на увазі, що банк нараховував взагалі нічим не обґрунтовану заборгованість за користування кредитним лімітом, яка взагалі ніяким чином не збігалася навіть з тими умовами, які банк вказував у своїх позовних заявах. Проте, Велика Палата Верховного Суду усе кардинально змінила своїм правовим висновком, викладеним у постанові № 342/180/17 від 03.07.2019 року. Колегія суддів прийшла до висновку, що такий порядок укладення кредитного договору не є прийнятним, а самого клієнта потрібно в письмовому вигляді повідомляти про усі істотні умови кредитування (строк кредитування, процентну ставку, розмір пені та штрафів і так далі). Це обумовлено тим, що пересічний споживач банківських послуг, з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити своє право бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг — це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору. Як наслідок, Велика Палата вказала, що банк не має права нараховувати та стягувати зі своїх клієнтів проценти та пеню за виданими кредитними картками. Лише суму виданого кредиту у вигляді використаного кредитного ліміту картки.

02. Якщо банк подав позову заяву про стягнення заборгованості до моменту закінчення строку, встановленого кредитором на дострокове повернення кредиту, яка в подальшому все ж таки не була виконана позичальником, то це не є безумовною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.

Правовий висновок на користь банків. Предметом спору була позовна заява банку про стягнення заборгованості за іпотечним кредитом. Нюанс справи полягав у тому, що банк подав позовну заяву до моменту спливу шестидесятиденного строку, встановленого законом, протягом якого позичальник може погасити прострочену суму боргу та “припинити” вимогу про дострокове повернення кредиту. Позиція позичальника і ґрунтувалася на тому, що на момент подачі позову ще не настав строк повернення усієї суми кредиту, а тому суд не мав права задовольнити позовні вимоги на усю суму тіла кредиту. Проте, колегія суддів Великої Палати вказала, що дійсно законом встановлено строки в межах яких позичальник може сплатити прострочену суму заборгованості та “припинити” вимогу про дострокове повернення усього кредиту і сплачувати заборгованість згідно погодженого графіку. Але, суд вказав, що направлення вимоги не є видом досудового врегулювання заборгованості та подача позовної заяви до закінчення строку на виконання вимоги банку не є безумовною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог. Такий правовий висновок був зазначений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2019 року № 521/21255/13-ц.

03. За позовну заяву про звернення стягнення на предмет іпотеки потрібно сплачувати судовий збір, як за майнову вимогу.

Один з висновків, який кардинально змінив судову практику. До нього вважалося, що кредитор, який подав позовну заяву про стягнення заборгованості за кредитним договором, при зверненні до суду з новим позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки повинен сплатити судовий збір, як за немайнову вимогу. Це було обумовлено тим, що за подачу позову про стягнення боргу кредитор вже сплатив судовий збір, як за майнову вимогу, а позов про звернення стягнення є тим же стягненням боргу, проте, за рахунок конкретно визначеного майна. Однак, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові № 907/9/17 від 26.02.2019 року відступила від вищезазначеної практики та постановила, що за подачу позовної заяви про звернення стягнення на предмет іпотеки слід сплачувати судовий збір, як за майнову вимогу, в незалежності від того чи є судове рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором.

04. Після пред’явлення вимоги про дострокове повернення кредиту, право кредитодавця нараховувати передбачені кредитним договором проценти — припиняється.

Такий правовий висновок був зазначений ще у березні 2018 року. Він доволі кардинально змінив підхід у стягненні заборгованості банківськими установами, тому спори у подібних справах потрапляли до Великої Палати і у 2019 році. Він зводиться до того, що кредитор не може нараховувати проценти за кредитним договором після закінчення строку кредитування (після закінчення вказаної у кредитному договорі дати повного погашення кредиту) або у разі пред'явлення кредитором вимоги про дострокове повернення кредиту у порядку, передбаченому положеннями статті 1050 Цивільного кодексу. Такий правовий висновок зазначений у постановах Великої Палати Верховного Суду: № 127/15672/16-ц від 08.11.2019 року; № 723/304/16-ц від 23.10.2019 року; № 1519/2-3165/11 від 03.07.2019 року; № 461/10610/13-ц від 10.04.2019 року.

05. Стаття 625 ЦК України застосовується за увесь період прострочення та за умови заявлення строку позовної давності підлягає стягненню нарахована сума за останні три роки, що передували зверненню до суду.

Проблема зазначеного висновку вирішила питання застосування статті 625 ЦК України. Вона полягала у тому, що деякі суди вказували, що 3 % річних та інфляційні можна нараховувати протягом трьох років з моменту ухвалення судового рішення. Наприклад, якщо кредитор звертався з позовом про стягнення платежів за статтею 625 ЦК України через сім років після ухвалення рішення про стягнення основного боргу, то суд міг відмовити в задоволенні позовних вимог через пропуск строків давності. Судді обумовлювали це тим, що строк застосування статті 625 ЦК України лише три роки з моменту ухвалення судового рішення про стягнення основного боргу. Але Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 08.11.2019 року № 127/15672/16-ц вказала, що стаття 625 ЦК України застосовується до моменту повного виконання основного зобов’язання. Тому, у випадку пред’явлення позовної заяви про стягнення платежів, передбачених даною статтею, суди повинні стягувати всю суму заборгованості. Якщо ж від відповідача надійшла заява про застосування строку позовної давності, то суд повинен задовольнити позовні вимоги у частині стягнення боргу за останні три роки, що передували зверненню до суду.

06. Проценти, передбачені частиною першою статті 1048 ЦК України, не можна застосовувати до позики у іноземній валюті.

Даний правовий висновок стосується договору позики, але так як правові відносини за кредитами регулюються тими ж самими нормами, то вважаю, що його теж слід згадати. Він полягає у тому, що у випадку відсутності у договорі розміру процентів за користування коштами, позичальник повинен сплатити їх з розрахунку однієї облікової ставки НБУ. При цьому, якщо позика видана у іноземній валюті, то такі проценти, передбачені статтею 1048 ЦК України, нараховувати не можна. Свою позицію Велика Палата обґрунтувала тим, що облікова ставку НБУ розраховується виключно по відношенню до української валюти — гривні. Зазначений правовий висновок був зазначений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 року у справі № 464/3790/16-ц.

07. Подача позовної заяви про стягнення заборгованості за кредитним договором не перериває строку позовної давності на подачу позовної заяви про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Новий правовий висновок, який змінив судову практику у питанні строків позовної давності. До цього, судді вважали, що подача позовної заяви про стягнення заборгованості перериває строк на подачу позовної заяви про звернення стягнення на предмет іпотеки (і навпаки). Проте, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 24.04.2019 року у справі № 523/10225/15-ц кардинально змінила такий підхід. Суд вказав, що строки давності перериваються лише на ту частину вимоги, право на яку має позивач. Тобто, суд розмежував вимогу про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки та вважає їх не взаємопов’язаними. Так, колегія суддів прийшла до висновку, що подача позову про стягнення боргу не перериває строки давності на подачу позовної заяви про звернення стягнення на предмет іпотеки (і навпаки).

08. Погане фінансово-матеріальне становище може бути підставою для зменшення пені, заявленої кредитором у позові.

Корисний висновок для позичальників. Положення цивільного законодавства містять норму, яка вказує, що розмір заявленої пені може бути зменшено у випадку, якщо її розмір значно перевищує розмір завданих кредиторові збитків та за інших обставин, які мають істотне значення. От Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 16.10.2019 року № 303/2408/16-ц вказала, які це можуть бути інші обставини. Предметом спору було стягнення заборгованості за кредитним договором та неустойки за прострочення строків повернення кредиту. Суд першої інстанції вирішив зменшити розмір пені на тій підставі, що позичальник певний проміжок часу належним чином виконував взяті на себе зобов’язання, а матеріальне становище боржника та поручителів не давало можливості належним чином виконувати взяті на себе зобов’язання, та не дають цього зробити на момент ухвалення судового рішення. З такими висновками погодилася Велика Палата та вказала, що судом першої інстанції правильно було застосовано норми права. Колегія суддів вказала, що при визначенні розміру неустойки слід керуватися принципами розумності і справедливості, а сама неустойка не може бути засобом збагачення. Фактично суд відступив від уставленої судової практики, коли суди при вирішенні питання зменшення пені дивилися на розмір самої заборгованості та взагалі не звертали уваги на інші вагомі обставини.

09. Строки позовної давності можуть бути збільшені лише взаємною згодою сторін, яка повинна бути викладена у письмовому вигляді та підписана сторонами.

Не новий, але актуальний висновок. Предметом спору було стягнення заборгованості за кредитним договором. У банку були проблеми з загальними трирічними строками давності і вони хотіли їх якось обійти. Позивач посилався на те, що у кредитному договорі вказано, що Умови надання кредиту фізичним особам теж є частиною кредитного договору. У зазначених умовах було прописано строк позовної давності не три, а п’ять років. Проте, Велика Палата вказала, що банк не надав жодного документу, який би свідчив, що позичальник у письмовому вигляді надав згоду на збільшення строку позовної давності, а тому, до спірних правовідносин слід застосовувати загальні строки давності у три роки. Такий правовий висновок був зазначений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.02.2019 року № 202/26885/13-ц.

ПРАВОВІ ВИСНОВКИ З ПРИВОДУ ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ НА ПРЕДМЕТ ІПОТЕКИ

01. Мораторій на задоволення вимог кредиторів за валютними кредитами розповсюджується і на позасудові способи звернення стягнення.

Дискусія з приводу розповсюдження Закону України “Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті” на позасудові способи звернення стягнення вирує і по сьогоднішній день. Проте, можливо, Велика Палата поставила крапку у цьому питанні у своїй постанові від 20.11.2019 року № 802/1340/18-а. Колегія суддів прийшла до висновку, що вищезазначений закон поширює свою дію і на позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, передбачений статтею 37 Закону України “Про іпотеку”, який відноситься до позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки. А тому, протягом дії даного закону не можна використовувати і позасудові способи звернення стягнення. Чи приживеться зазначений висновок покаже час, адже, є протилежна дуже добре розписана позиція, зазначена у постанові Верховного Суду № 802/1340/18-а від 09.12.2019 року.

Ще один подібний висновок щодо розповсюдження мораторію на звернення стягнення на предмет іпотеки у порядку передбаченому статтею 38 Закону України “Про іпотеку” був зазначений у постанові Великої Палати від 10.04.2019 року № 726/1538/16-ц. У своєму рішенні суд вказав на неможливість продажу предмету іпотеки будь-якій третій особі від імені кредитора протягом дії мораторію. Єдиний лише нюанс, що у зазначеній справі договір купівлі-продажу укладався не на підставі застереження у договорі, а на підставі рішення суду.

02. Перереєстрація права власності за іпотекодержателем на підставі статті 37 Закону України “Про іпотеку” за відсутності врученого іпотечного повідомлення є протиправною.

Один з висновків, які можуть бути корисними для позичальників. Він полягає у тому, що для того, щоб звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом перереєстрації права власності іпотекодержатель повинен направити позичальнику та іпотекодавцю вимогу про порушення вимог кредитного договору та договору іпотеки. Самому реєстратору кредитор подає докази спливу тридцятиденного строку вручення такої вимоги. Якщо у іпотекодержателя відсутні докази отримання повідомлень та спливу зазначеного строку, то реєстратор не має права здійснити реєстрацію права власності за кредитором. До таких правових висновків прийшла Велика Палата Верховного Суду у постановах: № 638/20000/16-ц від 24.04.2019 року; № 521/18393/16-ц від 24.04.2019 року; № 306/2053/16-ц від 20.03.2019 року; № 306/1224/16-ц від 23.01.2019 року.

03. При зверненні стягнення на предмет іпотеки шляхом перереєстрації права власності за іпотекодержателем на підставі статті 37 Закону України “Про іпотеку” кредитор повинен провести оцінку предмету іпотеки на момент звернення стягнення.

Корисний правовий висновок для позичальників. До цього кредитори, як правило, не проводили оцінку предмету іпотеки, так як реєстратори та нотаріуси не вимагали її при зверненні стягнення шляхом реєстрації права власності на предмет іпотеки за кредитором. Проте, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 20.03.2019 року № 306/2053/16-ц вказала, що так як у відповідності до положень статті 37 Закону України “Про іпотеку” після звернення стягнення кредитор повинен повернути іпотекодавцю 90 % від суми перевищення вартості предмету іпотеки над розміром забезпечених вимог, то визначення вартості предмету іпотеки станом на дату звернення стягнення є істотною передумовою перереєстрації права власності. Таким чином, колегія суддів прийшла до висновку, що кредитор при реалізації статті 37 Закону України “Про іпотеку” повинен провести ще й оцінку предмету іпотеки з метою визначення суми, яка буде зарахована в рахунок погашення заборгованості, а яка повинна бути повернута іпотекодавцю.

04. При зверненні стягнення на предмет іпотеки, у іпотечному повідомленні слід зазначати конкретний спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, який бажав реалізувати іпотекодержатель.

Теж корисний правовий висновок на користь позичальників. Процедура звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку вимагає від кредитора направлення повідомлення про порушення умов основного договору та договору іпотеки. Конкретні вимоги до інформації, яка повинна бути там зазначена, визначена Законом України “Про іпотеку” та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Аналізуючи зазначені акти, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 27.03.2019 року № 520/17304/15-ц прийшла до висновку, що при зверненні стягнення на предмет іпотеки шляхом перереєстрації права власності на предмет іпотеки за кредитором, у іпотечному повідомленні повинен бути зазначений саме даний спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, а не будь-який інший.

05. Ціна продажу предмету іпотеки може бути визначена на етапі виконавчого провадження, а не в рішенні суду.

Висновок, пов'язаний зі зверненням стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку. А саме, шляхом продажу на торгах у межах виконавчого провадження. Уся суть проблеми крилася у статті 39 Закону України “Про іпотеку”, яка вимагає зазначення у рішенні суду початкової ціни продажу предмету іпотеки. Доволі довгий час ще Верховний Суд України скасовував судові рішення у яких не було її зазначено. Проте, у 2018 році Велика Палата вказала, що ціна може бути визначена і на етапі виконавчого провадження за згодою боржника та стягувача або на підставі оцінки. При цьому не зазначення початкової ціни у судовому рішенні не є безумовною підставою скасування судового рішення. Такий висновок був зазначений і в рішенні 2019 року, а саме, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 року № 521/10445/15-ц.

06. Строк вчинення виконавчого напису становить три роки з моменту виникнення у кредитора права вимоги.

Одним з позасудових способів звернення стягнення на предмет іпотеки є вчинення виконавчого напису. Доволі популярний спосіб захисту кредитора, тому слід дослідити і дане питання. Велика Палата прийшла до висновку, що встановлений законом строк на вчинення виконавчого напису становить три роки з моменту виникнення у кредитора права вимоги та не може бути збільшений за згодою сторін у договорі. Тобто, строк на вчинення виконавчого напису, на відміну від строків позовної давності, може бути збільшено лише законом. Як наслідок, зазначений строк не може бути поновлено з підстав, аналогічних для строків позовної давності. Крім того, Велика Палата вказала, що строки вчинення виконавчих написів мають становити три роки як для фізичних, так і для юридичних осіб. Хоча, у самому законі вказано, що виконавчі написи у відносинах між підприємствами вчиняються протягом одного року. Зазначені правові висновки були зазначені у постанові Великої Палати Верхового Суду № 916/3006/17 від 02.07.2019 року.

07. Після звернення стягнення на предмет іпотеки та переходу права власності до кредитора чи до третьої особи, колишнього власника можна виселити з займаного приміщення без надання іншого виключно, якщо предмет іпотеки купувався за кредитні кошти.

Даний висновок був прийнятий Великою Палатою ще у 2018 році. Проте, одна з колегії касаційного суду вирішила відступити від нього та передала справу на розгляд Великої Палати. При розгляді справи колегія суддів вирішила не відступати від свого висновку та постановила, що позбавити права користування предметом іпотеки колишнього власника можна лише за умови, якщо іпотека купувалася за кредитні кошти. Такий висновок зазначений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2019 року № 643/18788/15-ц та № 205/578/14-ц від 12.06.2019 року.

08. Якщо у договорі іпотеки міститься застереження про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку передбаченому статтею 38 Закону України “Про іпотеку”, то іпотекодержатель не може реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу будь-якій третій особі у судовому порядку.

Доволі цікавий висновок для іпотекодавців. Він випливає з того, що стаття 38 Закону України “Про іпотеку” може відноситися як до судового способу звернення стягнення, так і позасудового. При цьому, якщо сторони вирішили врегулювати свої відносини у відповідному застереженні у договорі іпотеки, то кредитор не може звернутися до суду з відповідним позовом. Таким чином, якщо кредитор не реалізував застереження у договорі іпотеки, не довів суду, що у нього існують якісь перешкоди для реалізації свого права, то суди повинні відмовляти в задоволенні позовних вимог щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом надання кредитору права продажу предмету іпотеки будь-якій третій особі. Тобто, кредитор має право звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу предмету іпотеки будь-якій третій особі на підставі рішення суду лише за умови, якщо у договорі відсутнє відповідне застереження або кредитор не має можливості звернути стягнення на підставі відповідного застереження у іпотечному договорі. Такі правові висновки зазначені у постановах Великої Палати Верховного Суду: № 643/17966/14-ц від 19.06.2019 року; № 205/578/14-ц від 12.06.2019 року; № 310/11024/15-ц від 29.05.2019 року.

09. У випадку переходу права власності на предмет іпотеки до третьої особи без згоди іпотекодержателя, іпотека зберігає свою силу і для нового власника.

На мою думку, це найкорисніший правовий висновок, який може бути для кредиторів. Деякі позичальники, у своєму бажанні ухилитися від повернення кредиту, можуть використовувати ряд “сірих” схем по переходу права власності на предмет іпотеки до третіх осіб. Більшість з них були відображені і у даному судовому рішенні. Позичальник спочатку пішов у банкрутство як ФОП та “завів” предмет іпотеки у склад ліквідаційної маси. Потім розлучився зі своєю дружиною та передав право власності на предмет іпотеки дружині на підставі рішення суду про поділ майна. Ну і у кінці-кінців дружина продала майно третій особі, а та передала його в іпотеку. Звичайно первісну іпотеку та арешти знімали у межах процедури банкрутства, що повністю узгоджується з нормами закону. А тому, на перший погляд, боржнику нічого не заважало провести усі зазначені дії.

Проте, Велика Палата Верховного Суду вказала, що відсутність запису про іпотеку у реєстрі речових прав за відсутності однієї з підстав припинення іпотеки, передбачених статтею 17 Закону України “Про іпотеку” свідчать про те, що іпотека зберігає свою чинність та є чинною і для наступних власників майна на підставі статті 23 Закону України “Про іпотеку”. Зазначений правовий висновок був зазначений у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 668/9978/15-ц від 29.05.2019 року.

10. Визнання недійсним нікчемного договору є неналежним способом захисту.

Даний правовий висновок не відноситься до питання звернення стягнення на предмет іпотеки, але може прямо впливати і на зазначені питання. Суть справи полягала у тому, що Фонд гарантування вкладів визнавав в судовому порядку недійсним нікчемний договір на підстав положень Закону України “Про гарантування вкладів…”. Підстави не мають значення, а має значення сам висновок. Колегія суддів вказала, що якщо законом встановлено недійсність (нікчемність) певного договору, то такий правочин не можна визнавати недійсним у судовому порядку. На іпотечні відносини та на питання звернення стягнення це може вплинути на підставі положень Закону України “Про іпотеку”. Так, стаття 12 даного Закону встановлює недійсність правочину, направленого на перехід права власності чи користування до третьої особи без згоди іпотекодержателя. Це означає, що у випадку незаконного переходу права власності на предмет іпотеки до третьої особи на підставі правочину, банк може подати позовну заяву про скасування рішення про державну реєстрацію права власності (скасування запису про реєстрацію права власності) за новим власником та звернення стягнення на предмет іпотеки і суд може задовольнити такі позовні вимоги. Вищезазначений висновок з приводу визнання недійсним нікчемного договору був зазначений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 року № 916/3156/17.

Подібний висновок на підставі статті 12 Закону України “Про іпотеку” було зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 року № 501/1703/16-ц. Суд розглядав питання звільнення житлового приміщення орендарем, який отримав у користування предмет іпотеки без згоди іпотекодержателя. Суд задовольнив позовні вимоги без визнання у судовому порядку спірного договору недійсним.

ПРАВОВІ ВИСНОВКИ З ПРИВОДУ ЮРИСДИКЦІЇ

01. Спори іпотекодержателя та іпотекодавця з приводу звернення стягнення на предмет іпотеки розглядаються у порядку цивільного/господарського судочинства, а не адміністративного.

Висновок, який був прийнятий ще у 2018 році, проте, через велику кількість подібних спорів знайшов своє відображення у багатьох постановах за 2019 рік. Він полягає у тому, що у випадку звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, дії реєстратора чи нотаріуса потрібно оскаржувати в цивільний чи господарський суд. До такого висновку судді прийшли на тій підставі, що іпотечні відносини відносяться до договірних і при зверненні стягнення існує спір про право між кредитором і боржником. А оскільки спір пов'язаний із порушенням цивільних прав іпотекодавця на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно, то відповідачем повинен бути саме іпотекодержатель, який звернув стягнення. При цьому реєстратор, який проводив реєстрацію залучається до участі у справі третьою особою. За таких умов спір не підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.

02. Якщо у проведенні державної реєстрації речових прав відмовляє реєстратор, як суб’єкт владних повноважень, то такий спір підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.

Правовий висновок, який фактично випливає з попереднього. Предметом спору була відмова державного реєстратора у реєстрації права власності на нерухоме майно за банком. Підставою стало те, що подані для проведення державної реєстрації прав документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а також існують суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, а саме наявні зареєстровані обтяження речових прав на вказане нерухоме майно. На цій підставі суд прийшов до висновку, що відмова реєстратора пов’язана виключно з його управлінськими функціями, передбаченими Законом України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”, а тому, справа підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. До такого висновку прийшла Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 27.02.2019 року № 820/3936/16.

03. Справа про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно повинна слухатися за правилами виключної підсудності за місцезнаходженням нерухомого майна.

До такого висновку прийшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24.04.2019 року № 442/4490/18. Суд зазначив, що позовні заяви з приводу нерухомого майна пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини (частина перша статті 30 ЦПК України). Вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій розглядаються судом, визначеним за правилами підсудності щодо розгляду спору, похідним від якого є такі вимоги (частина восьма цієї статті).

Вимоги про визнання протиправними дій з прийняття рішень державного реєстратора чи нотаріуса про державну реєстрацію речових прав і обтяжень на нерухоме майно та про скасування цих рішень має розглядати суд, до компетенції якого належить розгляд позовів, які виникають з приводу нерухомого майна, щодо якого державний реєстратор чи нотаріус прийняли вказані рішення.

04. Спори між банками та поручителями-фізичними особами за кредитами, укладеними з юридичними особами, можуть розглядатися у порядку господарського судочинства.

Такий висновок був зазначений аж у чотирьох постановах Великої Палати. Уся складність питання полягала у зміні процесуальних кодексів. Так, у кодексах до 15.12.2017 року спори з фізичними особами розглядалися у порядку цивільного судочинства, з юридичними — господарського. Після 15.12.2017 року кодекси дозволили розглядати у порядку господарського судочинства справи, які випливають з правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов’язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи — підприємці (п. 1) ч. 1 ст. 20 ГПК України). Проте, через те що стаття прописана доволі складно, а раніше фізичні особи рідко були учасниками господарського процесу, то господарські суди відмовляли у відкритті провадження до фізичної особи-поручителя. Проте, Велика Палата Верховного Суду у постановах № 904/2530/18 від 19.03.2019 року, № 904/2526/18 від 19.03.2019 року, № 904/2538/18 від 19.03.2019 року, № 904/2529/18 від 19.03.2019 року, роз’яснила, що фізична особа може виступати відповідачем у господарському суді за умови, що вона виступає поручителем за зобов’язанням, що випливає з укладеного договору між юридичними особами.

05. Якщо кредитний договір укладений з фізичною особою, то позов до юридичної особи — майнового поручителя повинен розглядатися у порядку цивільного судочинства.

Ще один правовий висновок, який є наслідком прийняття нових процесуальних кодексів, які діють з 15.12.2017 року. Суть його зводиться до того, що якщо кредит отримала фізична особа, а майновим поручителем виступає юридична особа, то позовну заяву про звернення стягнення на предмет іпотеки банку слід подавати до цивільного, а не господарського суду. До такого правового висновку прийшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.03.2019 року № 906/277/18.

06. Вимога до фізичної особи-майнового поручителя розглядається у порядку господарського судочинства, якщо кредит був виданий юридичній особі.

Ну і останній висновок, який ламає уявлення юристів, які звикли практикувати за процесуальних кодексів до 15.12.2017 року. Він полягає у тому, що судова юрисдикція визначається не тільки суб’єктним складом правовідносин, а й з урахуванням правовідносин, які склалися між учасниками. Фактично усе те ж саме, що і викладено у попередньому висновку, зазначеному вище, але з тією відмінністю, що поручитель не фінансовий, а майновий. У своїй постанові від 20.11.2019 року № 910/9362/19 Велика Палата вказала, що фізична особа може виступати відповідачем у господарському процесі за умови, що вона підписала договір, направлений на забезпечення виконання зобов’язань, що випливають з укладеного договору між юридичними особами.

07. Спір, пов'язаний зі зняттям з реєстрації місця проживання уповноваженим на це органом підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

Доволі потрібен висновок, який може бути корисним після звернення стягнення на предмет іпотеки. Після зміни власника житлового приміщення, новий власник може звернутися до місцевого виконавчого органу з заявою про зняття з місця проживання колишнього власника. Останній може проігнорувати таку заяву або рекомендувати заявнику звернутися до суду. От у такому випадку позов потрібно подавати не до органу реєстрації в адміністративний суд, а до колишнього власника у цивільний суд з позовом про захист майнових або житлових прав на нерухоме майно. До такого висновку прийшла Велика Палата Верховного Суду у постанові № 826/15287/17 від 18.09.2019 року.

08. Спір, пов'язаний з протиправним вилученням запису про іпотеку повинен слухатися у порядку цивільного/господарського судочинства.

Інколи стаються випадки, коли банки виявляють відсутність запису про іпотеку щодо майна, яке було передано в забезпечення кредитного договору. При цьому вони зникають без будь-якого погодження з кредитором та за відсутності реального погашення боргу. Таке відбувається, як правило, коли боржник не дуже сильно хоче втратити майно та не дати банку його відібрати. У таких випадках банки, доволі часто, зверталися з позовними заявами до реєстратора до адміністративних судів про оскарження його дій. Але Велика Палата кардинально змінила підхід та вказала, що такі спори повинні слухатися у порядку цивільного/господарського судочинства. Це пов’язано з тим, що відносини, які випливають з договору іпотеки, стосуються цивільних прав та обов’язків іпотекодавця та іпотекодержателя, а тому, відносяться до сфери приватноправових відносин. Отже, такий спір підлягає розгляду у порядку цивільного/господарського судочинства, а не адміністративного. До такого висновку прийшла Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах: № 824/269/18-а від 03.07.2019 року; № 807/138/18 від 26.06.2019 року.

09. Якщо позичальник фізична особа-підприємець ліквідований, то з позовом про стягнення заборгованості потрібно звертатися не до цивільного суду, а до господарського.

Деякі позичальники, з метою ухилитися від своїх обов’язків зі сплати кредиту, отримують позику, як ФОП, а потім ліквідуються. Судова практика давно вказує на те, що припинення ФОП та включення в ЄДРПОУ інформації про його припинення не припиняє його зобов’язання, адже ФОП продовжує своє існування, як фізична особа. На цій підставі банки зверталися до судів з позовами про стягнення заборгованості, як з фізичних осіб і все було доволі логічно. Проте, Велика Палата Верховного Суду вказала, що так як зобов’язання виникло у особи, як у суб’єкта господарювання та не припинилося, то банкові слід звертатися до господарського, а не цивільного суду. Такі правові висновки зазначені у постановах: № 127/23144/18 від 09.10.2019 року; № 640/16902/18 від 04.09.2019 року.

10. Якщо позичальник фізична особа, а фінансовий поручитель — юридична особа (або навпаки), то позовну заяву до обох можна подати в цивільний суд (актуально по позовах, ініційованих до 15.12.2017 року).

Доволі актуальний правовий висновок для банків. Вся суть проблеми полягала в тому, що ще колишній Верховний суд України прийшов до висновку, що якщо спір між банком та фізичною особою, то така справа повинна бути розглянута у порядку цивільного судочинства, якщо спір між банком та юридичною особою, то такий спір повинен розглядатися в порядку господарського судочинства. На практиці, з метою економії коштів, банки подавали одну позовну заяву в цивільний суд до фізичної особи та юридичної (позичальника та поручителя). Проте, суди почали закривати провадження до юридичних осіб, що змусило банки подавати дві окремі позовні заяви. Але Велика Палата Верховного Суду вирішила відступити від такої практики та вказала, що процесуальні кодекси дозволяли об’єднати взаємопов’язані між собою вимоги. Більше того, об’єднання фактично одних і тих же позовних вимог у одне провадження спростить розгляд усієї справи в цілому.

ПРАВОВІ ВИСНОВКИ З ПРИВОДУ ПОРУКИ

01. Якщо у договорі поруки вказано, що вона діє до повного виконання зобов’язань, то порука припиняється, якщо кредитор не подав позовну заяву до поручителя протягом шести місяців з моменту настання строку виконання основного зобов’язання. Якщо основне зобов’язання повинно виконуватися певними частинами, то шестимісячний строк повинен рахуватися з моменту настання оплати відповідної частини боргу.

Теж не новий висновок, але доволі частий у практиці вищих судових інстанцій. Дуже часто банки у своїх договорах поруки зазначали, що порука діє до повного виконання зобов’язань. Суди почали вказувати, що таке формулювання свідчить, що сторони не встановили строк дії поруки, а тому, вона припиняється через шість місяців, якщо кредитор не подав позовну заяву з моменту настання строку оплати по кредиту. Крім того, останні постанови ще Верховного суду України містили норми, які вказували, що зазначені строки повинні обраховуватися по кожному окремому платежу, який повинен внести позичальник, проте, здійснив прострочення платежу. Перший висновок був зазначений у постановах Великої Палати Верховного Суду: № 604/156/14-ц від 10.04.2019 року; № 1411/3467/12 від 20.03.2019 року. Обидва висновки були зазначені у постановах Великої Палати Верховного Суду: № 523/8249/14-ц від 19.06.2019 року; № 200/15135/14-ц від 27.03.2019 року.

Слід зазначити, що дані правові висновки актуальні щодо судових рішень, ухвалених до 04.02.2019 року, до моменту введення в дію Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування”.

02. До підстав припинення поруки внаслідок збільшення відповідальності без згоди поручителя відносяться будь-які угоди між кредитором та позичальником, які безпосередньо спрямовані на підвищення суми кредиту, процентної ставки за користування кредитом, пені тощо або на включення опосередковано обтяжливих умов відповідальності поручителя, зокрема, шляхом скорочення строку повернення кредиту.

Однією з популярних підстав припинення поруки було збільшення міри відповідальності поручителя. Дуже часто банки, при зміні умов кредитування, укладали додаткові угоди з позичальниками та забували, що треба ще щось підписати і з поручителем. Як наслідок, порука припинялася. У своїй постанові від 05.06.2019 року № 523/3082/14-ц Велика Палата Верховного Суду на підставі вже встановленої судової практики вказала на конкретні зміни умов кредитування, які свідчать про збільшення міри відповідальності поручителя та зазначені вище.

Слід зазначити, що даний правовий висновок актуальний щодо судових рішень ухвалених до 04.02.2019 року, до моменту введення в дію Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування”.

03. Якщо в забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором було укладено декілька договорів поруки, то кредитор у позовній заяві не може просити стягнути заборгованість у солідарному порядку з усіх трьох (позичальника та поручителів), так як поручителі не є солідарними боржниками по відношенню один до одного.

Правовий висновок, який створив доволі багато клопоту банкірам. Він полягає у тому, що у позовних заявах юристи просили стягнути заборгованість з позичальника та двох його поручителів у солідарному порядку. Проте, суди вказали, що так формулювати позовні вимоги не можна, адже, поручителі є солідарними по відношенню до позичальника і не є солідарними по відношенню один до одного. Таким чином, суди почали задовольняти позовні вимоги до позичальника та одного поручителя, а до решти поручителів (яких могло бути і не два і не три) — відмовляти. Банкіри почали трохи по іншому формулювати свої позовні вимоги і даний висновок Великої Палати Верховного Суду викладений у постанові від 02.10.2019 року № 317/5082/13-ц, фактично є відголоском тих років.

ІНШІ ПРАВОВІ ВИСНОВКИ

01. Якщо іпотекодержатель пропустив шестимісячний строк на пред’явлення вимоги до спадкоємця іпотекодавця з приводу основного зобов’язання, то іпотека — припиняється.

Інколи стаються випадки, коли іпотекодавець за кредитом помирає. У такому випадку права та обов’язки за договором іпотеки переходять до спадкоємця. Тобто, він фактично виступає майновим поручителем. Законом встановлено, що кредитор повинен пред’явити вимогу до спадкоємця протягом шести місяців з моменту отримання спадкоємцем свідоцтва на спадщину. Хоча у справі, що розглядалася, норма була такою, що цей строк визначався з моменту коли кредитор дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, але цей момент суті не міняє. Суд вказав, що шестимісячний строк передбачений на пред’явлення вимоги до спадкоємця є преклюзивним (таким, що не може бути поновлений) і у випадку його пропуску іпотека припиняється. До такого висновку прийшла колегія Великої Палати Верховного Суду у своїй постанові № 520/7281/15-ц від 13.03.2019 року.

02. У спорах, ініційованих іпотекодержателем щодо зняття арешту з іпотечного майна, відповідачем повинен бути боржник та особа, в інтересах якої накладено арешт, а не відповідний відділ державної виконавчої служби.

Предметом спору була позовна заява іпотекодержателя до департаменту виконавчої служби Мінюсту щодо накладення арешту на предмет іпотеки банку в рахунок погашення заборгованості третьої особи. Суди першої та апеляційної інстанції позовні вимоги задовольнили. Проте, Велика Палата не погодилася з висновками попередніх судів та відмовила позивачеві в позові. Суд вказав, що позов іпотекодержателя повинен пред’являтися у такому ж самому порядку, як і позов реального власника майна, на яке хоче звернути стягнення виконавець по рішенню суду щодо третьої особи. Тобто, це повинна бути вимога до боржника та третьої особи, в інтересах якої було накладено арешт, а не до виконавця. До такого висновку прийшла колегія Великої Палати Верховного Суду у своїй постанові № 905/386/18 від 26.11.2019 року/

03. Перед зверненням стягнення на предмет застави кредитор повинен направити вимогу про звернення стягнення та зареєструвати відомості у ДРОРМІ.

Теж правовий висновок з 2018 року, який залишився і в 2019 році. Суть його зводиться до того, що перед зверненням на предмет іпотеки, у тому числі і в судовому порядку, кредитор повинен зареєструвати інформацію звернення стягнення на предмет іпотеки. Якщо цього не зробити, то подача позовної заяви про звернення стягнення є передчасною. Такий правовий висновок був зазначений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 року № 0417/12398/2012.

Олександр Курочкін