Олександр Фельдман: Україна ще має час, щоб зупинити народження “монстра ксенофобії”

Вас знають як людину, яка вже багато років бореться з такими явищами, як ксенофобія, антисемітизм і неофашизм. Ви вважаєте, що в Україні ці ідеології “набирають обертів” і становлять серйозну небезпеку для сучасного українського суспільства?

Безумовно. Не помічати ксенофобських проявів може лише сліпий або той, хто не хоче визнати існування таких фактів. Неофашизм сьогодні щосили крокує Європою, ультраправі настрої не на жарт опановують маси. Не варто чекати склавши руки, доки це зло дістанеться нас. Хоча представники органів державної влади в Україні вважають, що таких явищ, як ксенофобія, неофашизм і антисемітизм, в Україні немає. При цьому деякі громадські діячі — експерти та соціологи — визнають наявність проблеми, але вважають, що про існування ксенофобії взагалі краще не говорити вголос.

Я впевнений, що найкращі ліки — це публічне визнання проблеми та робота над її передумовами. Адже від того, що ми замовчуватимемо факти расової дискримінації, міжнаціональної ворожнечі, антисемітських проявів, ці явища не зникнуть самі по собі. Навпаки, залишившись “непоміченими”, а головне, безкарними, вони породять безліч нових проблем. Переконаний, що за адекватного реагування та реалізації грамотної етнонаціональної політики Україна ще має час на те, щоб зупинити народження “монстра ксенофобії”.

Якою, на вашу думку, має бути грамотна етнонаціональна політика?

Перш за все потрібне визнання існуючих проблем. Якщо ми бачимо Україну буферною зоною між європейською та євроазіатською цивілізаціями, то для основи справді згодяться “ксенофобія”, прихована ворожість і недовірливість. Якщо ж ми бачимо Україну частиною Великої Європи, то базис повинен сформуватися на відчутті здорової самоповаги і готовності сприймати інших.

Україна приєдналася до міжнародної конвенції, яка забороняє всі форми расової дискримінації, про те, як виконувати ці зобов’язання — в українських законах не прописано, вони не адаптовані під особливості українського суспільства. Будь-яка держава повинна мати свою етнонаціональну політику, таку ж, як і соціальну. Якщо соціальна згладжує якісь соціальні похибки, то етнонаціональна має боротися з усіма проявами нетерпимості, нетолерантності, насильства за етнокультурною ознакою. Незалежній Україні виповнилося 18 років, проте й досі у нас немає чітко прописаних законів в області національної політики, а також виконання цих законів. Годі й казати про серйозні протиріччя, що накопичилися протягом цього часу...

Про які протиріччя йдеться?

Протягом останніх кількох років дійсно відбувся значний підйом національної самосвідомості, виросло нове покоління молодих патріотів тощо, але який вихід сьогодні мають ці емоції, окрім спорту і підтримки перемог братів Кличків? Молодь зазнає проблем із працевлаштуванням, втрачаємо лідерські позиції України в системі освіти, науки та виробництва, європейські стандарти якості життя залишаються також далеко від нашої повсякденності. Активна особистість сьогодні постає перед багатьма труднощами, щоб нормально реалізуватися в своїй країні. Водночас активно поширюються історичні сюжети на тему “вкраденої історії”, “прихованої правди”, “підступів ворогів” тощо. Таке враження, що від творчих цілей вся ця народна енергія прямує в протилежному напрямку. Подібним шляхом сьогодні йдуть лише окремі країни Близького Сходу і Латинської Америки, де поглиблення бідності компенсується роздмухуванням патріотичних амбіцій.

Багато націонал-патріотів говорить про те, що націоналізм — це любов до своєї батьківщини. Чому тоді ви критикуєте окремих представників націоналістичного табору?

Спробую прояснити свою позицію. Коли людина виявляє свою любов до чогось у рамках норми, то це не має якихось особливих назв. Назва, термін, діагноз з’являються там, де є відхилення від норми. Це — очевидний факт. Любити свою Батьківщину, свою землю, своє місто, свою сім’ю — це нормальні емоції і нормальне явище для кожної здорової людини. Здорові люди навіть не акцентують на цьому свою увагу.

Я можу багато з чим не погоджуватися, але можу ще зрозуміти теоретиків українського націоналізму минулого, які брали участь у національно-визвольній боротьбі, боролись у вигнанні, страждали в ГУЛАГу та мріяли побачити свою Батьківщину незалежною. Також є за що поважати дисидентів, які відсиділи по 20 років за “антирадянщину” або закінчили своє життя на Колимі. У цьому контексті націоналізм був єдиною формою висловлення поглядів і осмисленою ідеологією. Скажу вам, що дуже небагато людей мають свої принципові переконання, а ще менше — готові за них страждати і віддати своє життя.

Але я не розумію окремих нинішніх діячів, які живуть за стандартами помірних буржуа, яким нічого не заважає брати — і піднімати свою країну з колін. Натомість вони маніпулюють працями борців минулого і цинічно грають на емоціях людей, сім’ї яких відчули на собі горе комуністичних репресій. Коли нічого сказати і запропонувати — на звитяг піднімається якраз націонал-шовінізм, якому не потрібні якісь логічні обґрунтування. Це дуже зручно. Можна знайти видимість відповідей на будь-які запитання.

Самі поняття “політичний націоналізм”, “етнонаціоналізм” з’явилися порівняно недавно у Франції, на початку ХІХ століття. Але ж до цього люди якось примудрялися любити свою Батьківщину, жертвувати собою в її ім’я?!...

Наскільки, на вашу думку, права ідеологія в Україні має перспективу?

У нинішніх умовах, на жаль, має… Права ідеологія — одна з найнебезпечніших. Якщо говорити виключно про політичні ідеології, то що таке — ідеологічна позиція політика? Якщо очистити це розуміння від словесного лушпиння, то це його, так би мовити, “робоча спеціальність”, у якій він сам себе бачить. Комуніст — той, хто відстоює інтереси держ­апарату, протистоїть приватному бізнесу і приватній власності. Соціаліст — той, хто виступає за зростання державного впливу в економіці, за розвинену соціальну сферу та високі соціальні стандарти. Ліберал — той, хто, навпаки, виступає за зниження державного впливу на економіку, за посилення індивідуальних прав і свобод тощо. А хто такий націоналіст? Це той, хто вибрав національність своєю професією.

Головна небезпека правих ідеологій полягає в тому, що в них пред’являють претензію на щось більше, ніж просто певне бачення реформ в економіці, управлінні або в армії. Праві ідеології завжди “заходять” на територію релігійної сфери, на територію культури, хоча політика взагалі не є сферою культури і не повинна нічого диктувати культурі.

Хтось із відомих людей сказав, що голов­на проблема комунізму полягає в тому, що глобальну ідею спробували втиснути у вузькі голови. Так от, права ідея — ще глобальніша, а голови, які сьогодні її намагаються нав’язувати “з піною на вустах”, — почасти ще вужчі…

Антоніна СОБОЛЬ