Один рулон туалетного паперу на місяць. З житття країни нафти і диктатора

“Я беру участь у протестах з дев’яти років, — сміється 22-річний Алехандро Бріллємбург. - Уперше вийшов, коли наш колишній президент Уго Чавес закрив один із найбільших національних телеканалів, який був дуже важливим для нас”.

Алехандро народився і виріс у Венесуелі. Цього року він завершує навчання у Віллінському єзуїтському університеті в США. Там юнак вивчає політичні науки. Розуміє, що лише так зможе принести позитивні зміни у свою країну, яку туристи вважають країною карнавалів і відпочинку, а насправді там процвітає наркоторгівля і продаж нелегальної зброї, людей викрадають просто на вулиці, а у в’язницях влаштовують дискотеки.

Уго Чавес був одержимим відбудовою соціалізму

Хлопець пригадує, як новим президентом країни в 1998 році став диктатор Уго Чавес:

— Він був великим харизматичним популістом. Робив усе, щоби сподобатися людям. Свою політику називав “соціалізмом ХХІ століття”. Говорив про те, що треба забрати якнайбільше в багатих, відібрати в них землі та майно. Тоді уряд стане достатньо заможним і поділить ці гроші між людьми.

Саме такими багатообіцяючими заявами, каже Алехандро, Чавес і здобув абсолютну перемогу на виборах — його підтримало понад 70% населення країни:

— Соціалізм означає рівні можливості, але в Чавеса було викривлене уявлення про цю рівність. У нас є багатії, які шикарно живуть і подорожують по всьому світу. Влада хотіла не “низи” підтягнути до кращого життя, а багатіїв опустити до рівня “низів”, щоб нібито всі мали “щось шикарне”. Ви те саме мали в Радянському Союзі.

Чавес здобув популярність і своїми заявами про безкоштовну освіту і медичні школи для всіх. Ці проекти він називав “місіями”: ставив за мету навчити всіх людей читати і писати, дати їм медичну освіту:

—   Ідеї ніби й добрі, але проблема в їх якості. Студентів вчили на медиків один рік. Після цього вони відразу йшли лікувати інших, створювали малесенькі госпіталі. Венесуельські медики не були добрими лікарями, надавали лише першу допомогу і не були забезпечені медичними препаратами. До прикладу: “Вам щось болить? Я дам Ібупрофен”. Його давали від усього. “У вас рак? Візьміть цю таблетку!”.

Через відсутність хороших лікарів у державних госпіталях хворим доводилось їхати в приватні медичні заклади. Там є кваліфіковані медики, але теж немає ліків, знизує плечима Алехандро:

— Вони не забезпечені препаратами від раку, країна не була готова до вірусу Еболи. На щастя, він не дійшов до Венесуели. Через брак ліків гине багато людей, але статистики ніхто не веде.

З освітою — те саме. Частина вчителів просто не приходить на заняття, бо не бачить перспективи. Учням просто ставлять хороші оцінки, а при вступі в коледж вони не знають деколи й таблички множення. Така от “місія”. Щоправда, у Венесуелі немає корупції в освіті, гордо каже юнак. Особливо він пишається якістю освіти в приватних школах.

 ”Ти можеш придбати лише один шампунь і один рулон туалетного паперу на місяць…”

З харчами у Венесуелі теж не солодко. Там неможливо купити достатню кількість продуктів. Вам цього просто не дозволять:

— Наш уряд створив новий вид крамниць і встановив там “правильні” ціни на їжу. В нас дуже дешева курятина, рис і так далі… Але ти мусиш іти в ці магазини зі своїм ID (посвідчення особи, — авт.). На цю картку тобі ставлять тижневий і місячний ліміт на товари, які можна купити кожного разу, коли йдеш по продукти. Наприклад, ти можеш придбати лише один шампунь і один рулон туалетного паперу на місяць. Ця практика поширилася майже на всі крамниці, а деякі навіть вимагають відбитка пальця.

До того ж, венесуельці мають обмеження не лише на купівлю певних товарів у конкретній кількості — влада встановила для них ще й ліміт на обмін валют:

— У 2002-2003 році у нас почався державний контроль за обміном валют. Замість ринкової ціни, як у вас (коли долар коливається залежно від ринку), у нас — фіксована ціна: 6,3 болівара за долар. Але в нас три різні ціни на долар: якщо хочеш купити їжу та ліки — 6,3 болівара за долар. На інші товари та послуги, а також для підприємців діє ban system (система заборон, — авт.) — ти платиш 12 боліварів за долар, але маєш певний ліміт на суму операції. Якщо ти переходиш ці ліміти, то за кожний наступний долар маєш заплатити 199 боліварів. А на “чорному ринку” ціна уже 681 болівар за долар.

Але й на цьому валютні баталії з владою не закінчуються. Якщо людина хоче обміняти валюту, то забов’язана просити дозволу на цю операцію в уряду:

— Я не можу піти до банку й обміняти гроші. Це нелегально. Я мушу поринути в процес довідок і пояснень, навіщо мені валюта. Наприклад, якщо ти хочеш подорожувати за кордоном, ти маєш показати свої квитки на літак, довідку з агентства і так далі. І лише після цієї колотнечі можеш отримати дозвіл на обмін валюти. Або не отримати. Тим паче, є обмеження операцій. Наприклад, якщо на рахунку є 5000 доларів, ти все одно не можеш їх зняти. Є ліміт: до 2000 доларів.

Та навіть якщо кожен захоче подорожувати за кордоном і отримати свої 2000 доларів — уряд не видасть цих коштів, бо їх немає:

— Посадовці підтримують декількох “своїх” людей, а решту відкидають. Тому якщо тобі терміново потрібні ліки чи маєш виїхати за кордон — ідеш на “чорний ринок”. Ціни там у рази вищі: якщо офіційний курс — 6,3 за долар, то на “чорному ринку” — 600! До прикладу, якась компанія подає заявку на готівку в держави, але цього ліміту недостатньо для їх роботи. Тоді компанія іде на “чорний ринок” і купує долари там. Відповідно, це позначається на вартості продукції.

Поліція та уряд теж до цього причетні, пояснює майбутній політолог. Бо це бізнес. Посадовці можуть вільно дозволити собі взяти в державного банку долар по 6,3 і продати його на “чорному ринку” в сотні разів дорожче:

— Власне, лише вони й мають ці дешеві долари. Владі вигідно, щоб “чорний ринок” існував, хоча чиновники переконують, що тіньової економіки взагалі не існує. Але це все теорії. Все, що я кажу, лише теорії. Тому що ми ніколи не мали реальних доказів.

Самі ж урядовці пояснюють, що роблять ці обмеження через надто великі витрати венесуельців поза межами країни. Тому вони штучно тримають гроші всередині Венесуели:

— Ну і це, звісно, ще один спосіб контролю. Якщо я контролюю твої поточні рахунки і капітал — ти не можеш покинути країну чи купити щось для суттєвого поліпшення життя.

Через таку сувору політику більшість іноземних інвесторів покинули Венесуелу, каже Алехандро. А ті, що залишилися, мають дуже низьке виробництво і маленький штат:

— До прикладу, Proctor&Gamble — величезна світова корпорація (виробляє продукти для чищення ротової порожнини — щітки, пасти… — авт.). Головний офіс цієї компанії в Південній Америці був саме у Венесуелі. За останні декілька років вони скоротили свій штат до близько 30 осіб, головний офіс перенесли в Панаму. А величезна будівля цієї компанії пустує.

Зрештою, усі ці обмеження і правила призвели до того, що у Венесуелі один із найвищих показників інфляції у світі, констатує студент:

— Цього року країна вже подолала бар’єр у 100% інфляції, хоча офіційна статистика коливається від 63 до 66%. І ми продовжуємо спускатися нижче і нижче. Є дані, що до кінця цього року інфляція становитиме від 180 до 300%.

“Лише за останній рік Венесуелу покинуло близько мільйона місцевих…”

Уся країна активно виживає лише завдяки “чорному ринку”, відкрито розповідає Алехандро:

— У нас велика частина економіки — нелегальна. Через безробіття люди беруть якісь речі і просто йдуть продавати, або створюють якусь компанію у себе вдома і не платять податків.

Хто може — залишає країну. Лише за останній рік Венесуелу покинуло близько мільйона місцевих, розповідає юнак. Через еміграцію в країні утворилася величезна діра у віковій категорії 18-40. Їдуть здебільшого в Сполучені Штати, але там їх зустрічають не з відкритими обіймами:

— У США дуже сувора еміграційна політика. Ми можемо поїхати туди вчитися, що я і зробив. Після навчання є один рік, щоб знайти роботу. Не знайдеш — мусиш покинути країну. На щастя, у Венесуелі ми маємо також багато європейських емігрантів. Наприклад, мій дідусь був іспанцем, тому в мене є європейський паспорт. Таких у Венесуелі багато.

 ”У Венесуелі вбивають 70 людей на день”

Але однією з найбільших проблем цієї тропічної країни є масове насильство. Лише впродовж 2013 року (це остання статистика) у Венесуелі вбили 25 000 осіб, шокує нас Алехандро. Це приблизно 70 убивств на день, або три людини на годину! І всі ці смерті спровоковані насильством:

— У нас дуже багато викрадень, грабунків і вбивств. Маємо таку річ, яка називається kidnapped express. Цей спосіб викрадень винайшли в Колумбії, коли Ескобар був ще живим. Тебе викрадають, тримають, до прикладу, рік, а потім змушують родину платити викуп.  Ескобар зрозумів, що так довго тримати людину в полоні — дорого, потребує сил, часу і ресурсів. Тому він пришвидшив цей процес: тебе викрадають, забирають усе, що в тебе є, йдуть з тобою до банку і змушують віддавати всі гроші.

Зазвичай злочинці обирають ціль і стежать за нею, каже хлопець. Інколи, коли їм терміново потрібні гроші, викрадають будь-кого на вулиці:

—   Зараз, коли криза у Венесуелі ще більша, вони хапають без розбору. До прикладу, викрадають десятьох людей, і кожному кажуть суму викупу. Якщо хтось один із десяти дасть достатньо коштів, які потрібні злочинцям на той час, решту дев’ять вони просто відпускають додому.

Далі Алехандро приголомшує нас ще більше: за одну ніч викрадачі у Венесуелі можуть заробити до 100 000 доларів:

— Вони взагалі подуріли! Вимагають космічні суми за свободу: просять деколи навіть 200 000 доларів! Це абсурд. У нас немає стільки грошей! Навіть поліція і військові беруть участь у викраденнях. Ви, звісно, не побачите людей у формі, які хапають людину на вулиці чи з її будинку, але вони допомагають злочинцям уникати відповідальності, сприяють їм у всьому. У нас навіть є “чорні” жарти на цю тему: “Син у розпачі: “Мою маму викрали!” Приходить до поліцейського відділку і бачить там чоловіка, який викрав його маму”. 

“Тюрми контролює не держава, а бандитські угруповання”.

Якщо полісмени допомагають злочинцям у викраденнях, то як захищають себе люди? Звертаємося до Алехандро. Припускаємо, що люди змушені ходити з пістолетами повсюди. Хлопець у відповідь розводить руками та опускає очі:

— Захистити себе неможливо. Хоча зброя дуже дорога, її все одно купує багато людей, але не ті, хто дійсно потребує захисту. Зброю купують грабіжники і викрадачі. До прикладу, я ніколи не піду і не придбаю пістолета, бо якщо тебе викрадають, а ти витягаєш зброю для захисту, то, швидше за все, одразу загинеш. Дідусь мого близького друга так помер. Він був колишнім військовим, тому завжди носив при собі пістолет. Якось пізно ввечері він повертався з одного святкування, дорогою додому його хотіли викрасти. І в ту ж секунду, коли його рука потягнулася за пістолетом, — це був кінець.

Тому навіть пістолет у руках — не спосіб захисту у Венесуелі, констатує Алехандро. Адже викрадачі мають таку ж зброю, як і правоохоронці:

— У них є бронемашини, бронежилети, гранати, і так далі… І що ти з цим зробиш? Єдине, що залишається, — спокійно здатись і сподіватися на краще. Варто якщо не отримати довіру викрадачів, то хоча б переконати їх, що ти не маєш зброї і не плануєш суперечити: “Робіть, що хочете, лише не вбивайте!”.

Навіть якщо поліція і затримує викрадачів, то гідного покарання за злочини вони не отримають. Пенітенціарна служба Венесуели взагалі не працює, твердо і водночас розпачливо говорить юнак:

— У Венесуелі немає достатньо в’язниць. До того ж, їх контролює не держава, а бандитські угруповання. У наших тюрмах влаштовують дискотеки, продають наркотики і зброю. Це як окремі країни всередині країни. Вони мають свою територію, яку самі ж охороняють, поліція туди навіть не потикається. А люди, які живуть на цих землях — під захистом бандитів. Уряд і злочинці поділили країну і не заходять на територію один одного.

Тому злочинці так і живуть безкарно зі своїми злочинами:

— Ми маємо навіть слово для цього — infinity. Навіть якщо справа дійде до суду, ти не отримаєш заслуженого покарання. Все через корупцію всередині системи. Ти можеш бути вбивцею чи наркобароном, але з правильними контактами не потрапиш у в’язницю.

На протести з 9 років…

Мирне населення роками намагалося переламати ситуацію на свою користь:

— Коли мені було 9, ситуація у Венесуелі була поганою, бо Чавес закрив найбільший національний канал, який був в опозиції до нього. Цей канал був найкращим за рівнем інформації і правди. Ми вийшли на протести, але нічого не змінилося. Навпаки: з часом Чавес позакривав величезну кількість різних медіа, щоб не було критичних матеріалів на його адресу. Зараз у Венесуелі взагалі немає медій, які могли б писати про злочини уряду, тому ми використовуємо Твіттер як засіб інформування і навіть маніфестацій. Після медіа зміни відчув бізнес. У 2008 році більш ніж 680 підприємств “націоналізували”, власники не отримали ні копійки відшкодування. Моя родина втратила кілька підприємств таким чином. Для них ферма була всім. Влада її просто забрала. Ми знову вийшли і знову протести завершилися нічим.

Люди завжди виходили на вулиці, коли їх масово щось обурювало. Але марно — у щось більше це ні разу не перетворювалося.

— Не знаю, можливо, це певна культура чи ментальність, — замислено говорить Алехандро. — Люди кажуть, що це погода (сміється). У нас тропіки, однакові погодні умови в будь-яку пору року. Не потрібно готуватися до зими чи хвилюватися за урожай, не треба взагалі перейматися ні за що. Ми ходимо на пляж, працюємо і скаржимося.

А ще венесуельці дуже не люблять важко працювати, каже хлопець, трохи попротестують, втомляться і повертаються до попереднього життя. Пристосовуються і розслабляються. Їм важко об’єднатися надовго:

— Уго Чавес передав свій характер населенню, розпалив ненависть між бідними і багатими. Олії у вогонь підливає ще й те, що у нас немає медицини, їжі, мила, шампуню, олії і навіть туалетного паперу. Немає нічого. Ми заробляємо занадто мало, щоб покращити свій рівень життя. Це накопичується, і ти виходиш на протести знову і знову, і нічого не змінюється. Люди настільки знервовані, що лише доторкнися — і вони вибухнуть.

Міжнародна спільнота у життя Венесуели взагалі не втручається:

— Вона не може втручатись у внутрішні закони країни. Міжнародні організації можуть лише радити уряду іншої держави щось зробити. Так, усі дивляться на Україну і Венесуелу, Ізраїль і Пакистан, але правда в тому, що наприкінці дня ніхто нічого не робить, бо втручання світу може спричинити війну. Ніхто не хоче захищати людей Венесуели. Світ хоче нафти — вона у нас є. Тому ніхто не хоче йти на конфлікт з владою. Міжнародна політика — це м’яка політика. Світ має непрямий вплив: він може накласти санкції, не ввозити у Венесуелу і не приймати звідти певні товари, але історично видно, що ця політика не допомагає. Якщо ми подивимося на Кубу, Штати її повністю ізолювали. І що з того?

Алехандро на хвилину замовкає. Згодом, заспокоївшись, продовжує:

— США хотіли б нас ізолювати від всіх, адже Венесуелу називають однією з найбільших країн із поширення нелегальної зброї та наркотиків. Вони вірять, що це допоможе. Є лише одна проблема — у Венесуелі живуть люди. І саме вони постраждають, бо лише в уряду є гроші. Подивіться на Кубу. Від блокади не постраждала сім’я Кастро, страждають люди. Влада Куби залишила туристичну галузь, але люди можуть купити лише пачку рису і солі на місяць.

Утворення автократичних режимів — це інший бік демократії, розмірковує майбутній політолог:

— Хтось забрав собі всю владу і об’єднався з правоохоронцями. Як ти повернеш її народу? Тобі потрібна армія, а вона з урядом. Теперішня влада зробила дуже багато помилок, відколи Чавес помер. Ми можемо лише чекати, коли вони помилятимуться знову і знову, ослабнуть, і тоді ми спробуємо щось зробити. Але до того часу ми можемо перетворитися на Кубу, я дуже цього боюсь. Я люблю свою країну, стараюся робити все, що можу, і якнайактивніше брати участь у політиці, але я хочу бути підготовленим до якісної політики, я не хочу бути студентом, який щось там робить. Я хочу бути здатним дійсно робити хороші речі. Може, це егоїстично, але зараз я мушу краще підготуватися до політики за межами Венесуели. Я не знаю, де наша лінія терпіння. Кожного разу, коли ти думаєш, що вже досить, що люди вийдуть і будуть діяти, вони сидять вдома. Важко сказати, коли зміни дійсно настануть. Це може бути смішно, але у Венесуелі зараз проблеми з пивом. Його немає в країні. Я думаю, що це може обурити венесуельців більше, ніж убивства людей. Бо до вбивств і викрадань вони уже звикли. Мене шокує те, як моя країна може жити без медицини, міліції, їжі і грошей, але при цьому встигати веселитись і танцювати.

Ірина АНДРЕЙЦІВ, Микола РЕШНЮК