Незручні воїни

Були з перших днів війни, воювали, воюють і воюватимуть, доки все не скінчиться. Вони, добровольці, для багатьох велика проблема й головний біль, але без них не обійтися.

Зараз вони на війні нелегали. Офіційно їх немає й бути не може, адже ж є мінські домовленості, згідно з якими на лінії фронту не повинно бути “незаконних збройних формувань”, а лише регулярне військо. А що по той бік не зафіксовано жодного легального військового формування (не вважати ж такими банди “ЛНР” та “ДНР”), а російської армії теж нібито немає (принайм­ні так твердить кремлівська пропаганда), то проти кого взагалі воює українська армія, ніяк не зрозуміло. Звичайно, все це ахінея й цинізм тих, хто не лише підписав таку мирову, а й намагається чемно її дотримуватися. Утім, від цього не легше. Як війна не перестає бути війною, коли називається АТО, так і смерть кожного вояка не перестає бути смертю, навіть якщо її офіційно не визнано прес-службою Міноборони чи АП.

Проблему можна приховувати й замовчувати довго, але рано чи пізно доведеться вирішувати. Чому? Хоча б тому, що останні трагічні події на шахті “Бутівка”, де загинуло четверо добровольців “Правого сектору” й поранено більше як десяток їхніх побратимів, уже оголили нерв, тож просто викрутитися, як завжди, не вдасться. Генштаб пообіцяв розслідувати, яким чином вояки потрапили на передову, але це нічого не вирішить. Може, генерали знайдуть крайніх, когось із молодших офіцерів, справу намагатимуться зам’яти, але добровольці нікуди не зникнуть.

Про те, що вони воюють, у ГШ не можуть не знати, це відомо всім. Інша річ, що інформація з певних міркувань не афішується. У країні війна, і якщо під час перемир’я добровольці не потрібні, бо армія чудово справляється зі своїми завданнями сидіти в шанцях і контролювати, щоб і муха не пролетіла з ворожого боку, то, щойно ситуація загострюється (як сьогодні) й гатити починають не лише з АК, а й з САУ, виявляється, що про відновлення високої боєздатності українського війська відзвітували трохи зарано. А маючи чималу кількість немотивованих мобілізованих бійців, “аватарів”, відмовитися від послуг добровольців важкувато.

Адекватні командири, які розуміють усю складність ситуації та не бажають здавати позицій чи перетворювати на фарш своїх бійців, із задоволенням пристають на пропозицію добровольців їм підсобити й роблять усе можливе для створення останнім сприятливих умов. Єдина вимога: щоб уся ця історія трималася в якомога більшій таємниці. Зазвичай так і буває. Утім, трапляються такі страшні речі, як на Бутівці, тоді все приховане стає явним.

Чому б добровольцям нарешті не легалізуватися, не піти служити до війська, підписавши конт­ракт, не отримати статусу УБД, зарплат і пільг? Багато хто так і вчинив. І якби держава була мудріша, то так зробили б усі. Але справа зависла в повітрі, бо дехто у верхах раптом вирішив, що війна скінчилася й у війську треба наводити порядок. Тим паче що про це настійливо просили стратегічні партнери.

Порядок і справді потрібен, але наводити його необхідно з розумом. Запропонована модель легалізації не всіх влаштовує і на це є чимало причин. Багато хто з бійців не хоче мати справи із совковими порядками, якими тхне у війську, не бажає виконувати нерідко безглузді накази начальства чи бути в чиїхось руках іграшкою. Натомість захищати Батьківщину ці люди не те що хочуть й уміють, а рвуться, на відміну від багатьох мобілізованих, які рахують дні до дембеля. І тих, і тих можна зрозуміти. Трагічний досвід двох років війни усіх багато чого навчив, окрім, звісно, вищого державного керівництва, яке й далі демонструє свою некомпетентність та невміння контролювати ситуацію. Існуюча нині модель легалізації не передбачає підпорядкування ЗСУ цілих підрозділів зі збереженням їхньої структури та керівництва, тобто без подальшого переформування. Навіть якщо таке трапляється, усе одно рано чи пізно починаються сюрпризи: злагоджені та спаяні в боях відділення розформовують, перекомплектовують, керівництво змінюють, тож реальні бойові одиниці просто розчиняються. Хто воював, чудово знає, яка це проблема.

Хоч це й цинічно звучить, але Бутівка таки мала колись статися, щоб явити всю недолугість ситуації з добровольцями. На жаль, поки грім не вдарить, у нас хреститися не звикли. Усі намагання зам’яти подію приречені, і це вже, схоже, починають розуміти навіть на найвищому рівні. Принаймні такі думки навівають останні заяви президента під час конференції в ГШ. Нічого конкретного він із цього приводу не сказав, але загалом визнав, що силами однієї армії справитися з апетитами Кремля не вдасться. І за всієї боязні та нелюбові щодо добровольців шукати вихід доведеться. Але не так, як би того хотіли вищі уми, тобто через насильну легалізацію в ЗСУ (ця схема не спрацювала), а залучаючи інші, більш прийнятні варіанти. Насправді їх чимало, пропозиції звучать і від самих добровольців (варіант Дмитра Яроша про створення УДА, під який нібито вже готовий законопроект), і від експертів, що в різних варіаціях наголошують на необхідності перегляду відносин держави з “нелегалами” та переходу від тупого переслідування їх до гнучкої моделі співпраці. Адже бажаючі воювати завжди будуть, і, доки триває війна, було б нерозумно проігнорувати їхні потенціал та енергію. Звісно, усе це впирається в одну невеличку проблемку — “вищу волю”, яка витає десь там на Печерських пагорбах і ніяк не визначиться: АТО в неї чи війна, воювати чи барижити, здавати Донбас і Крим чи повертати, а коли вже повертати, то в який спосіб.

Владі треба навчитися трохи більше довіряти власному народові й керуватися здоровим глуздом, а не чужими порадами, і тоді все буде добре. Гібридна війна потребує гібридних підходів. Почати повноцінний наступ наразі неможливо, дипломатія “зависла”, але ж наближати перемогу, знищуючи ворога, усе одно треба. Тож є люди, які робитимуть цю справу з превеликим задоволенням. Єдине, чого вимагається від держави, — не заважати й дати таким бійцям карт-бланш. Якщо влада дозволить їм певну автономію в діях, забезпечить потрібною допомогою, а головне, відмовиться від переслідування їх, визнавши повноцінними учасниками процесу з усіма належними захисникам Батьківщини почестями, вона не лише вирішить для себе цю делікатну проблему, завоює довіру й визнання українців, а й отримає серйозні аргументи, які зможе використати в мирному переговорному процесі. Адже коли виявиться, що від усіляких там чоловічків не може бути застрахований ніхто, навіть їх винахідники, опоненти можуть стати більш зговірливими.

Роман МАЛКО