Незалежні від чого?

А так українці віддали за незалежність стільки життів, як, напевно, мало який інший народ Європи.

Ось як про це каже дисидент і правозахисник Семен Глузман : “Я відсидів 7 років у таборах. До мене сиділи люди і ще після мене сиділи. Жодного білоруського дисидента ніколи не було. Не було жодного узбецького дисидента. Киргизького...

Можна ще перераховувати. За Солженіцина і Брежнєва найбільшою етнічною групою ув'язнених у таборах були українці... КДБ вибирав не за моральними критеріями. Я говорю про те, що на цій землі є якийсь фермент опору”.

І ще: “За Сталіна в політичних тюрмах найчисельнішою групою були вихідці з України. Тоді — ... переважно із Західної. Коли я сидів, номером один також були вихідці з України, на цей раз зі Сходу, так звані жертви урбанізації.

Вони отримали непогану шкільну освіту в селі або райцентрі. Росли в україномовному середовищі, яке там було, в атмосфері офіційної пропаганди, яка говорила, як радянська влада любить людину.

Приїхавши здобувати вищу освіту у велике місто — Київ, Донецьк, Харків, Дніпропетровськ — вони виявляли, що в дійсності і мова там не та, і відношення. Щире обурення цим часто й закінчувалося зоною”.

В останні десятиліття СРСР деукраїнізація досягла такої сили, що загрожувала самому існуванню народу. Саме в останні роки існування СРСР було перейдено межу в 50% навчання українською учнями загальноосвітніх шкіл. В усіх інших сферах ситуація була на порядки гіршою.

Цікавий погляд ніби й зі сторони, і ніби не зовсім дає Глузман. І знову його цитата: “Я пам'ятаю жах русифікації. Зі мною в інституті навчалися хлопчики та дівчатка з сіл. Через місяць-два вони переходили на ламаний суржик, лише б якось відійти від свого колишнього.

Вони розповідали якісь антиукраїнські анекдоти для того, щоб підкреслити, що вони не такі. Це було жахливо й огидно. У мене навіть є есе, яке я закінчую словами: “І тоді я зрозумів, що в цій країні (Радянській Україні) є ще одні євреї, крім євреїв, — українці”.

Слід чітко усвідомити: 21 рік тому український народ став незалежним від реальної загрози зникнення.

Завдяки незалежності ми стали незалежними від спроб втягнути наш народ в імперські злочини — і не лише в ролі жертви, але й в ролі ката — унікальний здобуток для морального здоров‘я нації.

Адже з українців на час розвалу СРСР формувалося дві третини прапорщиків, старшинського і сержантського складу армії, 40% молодшого і середнього офіцерського складу війська та трішки менше третини союзної міліції.

І це не кажучи про внесок інтелектуалів-українців у створення імперії.

До речі, нині одна з головних проблем російської армії — саме брак сержантських кадрів. А три роки тому в Росії взагалі ліквідували інститут прапорщиків. Бо закінчилися українці.

Завдяки незалежності українці отримали шанс позбутися безглуздого, марнотратного й шкідливого управління. І те, що не скористалися цим шансом — вина не незалежності, а десятиліть і століть темряви, що їй передували.

Коли ті, хто могли хоч якось стати за свій народ, послідовно викошувалися, натомість свідомо створювалися піраміди некомпетентності — нагору підіймалися найменш гідні того, аби в силу природних інстинктів розпихували більш достойних.

Як наслідок, нині українці найбільш успішно самореалізуються за кордоном, де таких “пірамід некомпетентності” просто нікому було творити.

Однак, попри все, варто цінувати цей день. Мільйони українців загинули з мрією його узріти.

Як каже Сенека, і після поганого врожаю треба сіяти.

Зі своєю країною ми — народ, що обов‘язково, і швидше рано, ніж пізно, стане господарем своєї землі. І найбільшого жалю гідні народи без держави.

У шведів є приказка: “північний вітер створив вікінгів”. Нам треба просто витримати цей вітер. До речі, він значно легший, ніж той, що дув в обличчя нашим предкам.

Усі нинішні негаразди, можновладці, що прагнуть перетворити народ на приходька на своїй землі — тимчасові. Вони говорять так, що вже й не пам’ятають, що говорили зранку, не розуміють ані країну, якою керують, ані її призначення.

Але вони минуть, “як роса на сонці”, а народ, країна і земля, за яку проливали кров наші предки, залишиться.

Олександр ПАЛІЙ