Нелюдяність як принцип

Чи потрапляли ви колись до української лікарні? А може доглядали своїх важкохворих родичів? Тоді ви точно знаєте цей особливий зв'язок між лікарем, молодшими медпрацівниками, пацієнтом і вами — фактично наймолодшим неоплачуваним некваліфікованим, але дуже мотивованим персоналом. Це зв’язок залежності, домінування, страху, готовності на все і, водночас, всеохопної байдужості — усіх до всіх. Лікар, який сам впродовж доби опікується 70 важкохворими, ставиться до пацієнтів як до поламаних тіл, а не людей. До родичів — як до дешевої і безправної робочої сили. Так само цими родичами керують медсестри, питаючи час від часу про призначення ліків та посилаючи до лікаря по численні уточнення. І лише з санітарками інколи вдається знайти людський контакт — коли потрібна їх допомога перенести, переодягнути, перестелити. Подбати про це — також обов’язок родичів, вони це роблять охоче, якісно і безкоштовно.

Власне кажучи, вся наша медична система за чверть століття не колапсувала лише завдяки безкоштовній чи майже безкоштовній праці (як у випадку тих же санітарок) і альтернативному забезпеченню медикаментами з кишені самих же пацієнтів. З іншого боку, родичам, які ніч за ніччю просиджують біля ліжка своїх хворих, абсолютно байдуже до перевтоми лікаря, до нестерпного психологічного тиску. Хоча не так легко вистоювати щодня перед лицем жаху, гніву, розпачу і смерті. Щоб наступного дня знову зіткнутися з підозрою, прихованим звинуваченням і страхом пацієнтів та їх рідних.

Гідність навіть у смерті? Ні, не чули

Українська медицина — це складна система токсичних взаємозв’язків, яка є наслідком нелюдиномірності. Тут людина є проблемою або засобом, а не метою. Щоб набути статусу людини як центру уваги в таких системах часто необхідно набути впливу — через посаду, гроші, інколи публічний резонанс. Екзистенційна основа славнозвісної малої корупції в медицині — це відчайдушні спроби пацієнтів убезпечитися від бездушності медперсоналу. Це світ, у якому не тільки гідність, але й довіра між цими всіма не мають жодного значення.

І так, мені зустрічалися людяні, віддані справі, прекрасні лікарі. Але ще більше я бачила внутрішньої системної бездушності, яка не була наслідком якоїсь особливої зловорожості будь-кого з медиків, а радше характеристикою специфічної медичної субкультури. Субкультури, де в центрі ніколи не стоїть людина, з усіма її сльозами і болями.

Наприклад, мені довелося довідатися, що коли помирає пацієнт у палаті інтенсивної терапії (до слова, третій за добу), у відділенні лікарні не знайдеться нікого, хто зміг би пояснити шокованим родичам, як їм тепер діяти. Які документи отримати, в кого, коли, як отримати тіло для поховання, де — зрештою — морг. На всі ці питання буває тільки байдуже знизування плечами і коротке “не знаю”. І це також не наслідок зловорожості конкретних людей. Просто в систему не прошито відповідальності за психічне благополуччя родича померлого і за всі ці подальші маніпуляції з уже не пацієнтом і його тілом. Гідність навіть у смерті? Ні, не чули.

А що ж у таких обставинах відбувається з лікарем? Защемлений між непомірним навантаженням і психологічним тиском, особистою фінансовою неприкаяністю та покірністю і безвідмовністю пацієнтів і їх родичів, лікар потрапляє у стан моральної кризи. Це те, що російською називається “растление”. І наслідком моральної кризи є подальша і все глибша дегуманізація пацієнтів. Цей знаменитий лікарський цинізм. Бездушність як серце системи.

Натомість з боку пацієнта маємо катастрофічне руйнування паростків будь-якої інституційної довіри. Потрапивши до лікарні, людина миттєво вчиться, що довіряти інституту медичної допомоги не можна: тут усім байдуже до твого життя і твоєї смерті. Тільки свої, тільки найближче коло — врятують, підтримають, подбають. Тримайся своїх і приберігай податки — вони тобі знадобляться. Я не знаю, як після такого досвіду можна переконати людину довіряти інститутам і особисто їй не знайомим професіоналам.

Шанс на зміну підходів у медичній системі з’явиться лише зі зміною основного підходу в самих інституціях. Чим є людина, яке її місце, яке її значення? Звучить пафосно і трохи лякає. Але на практиці це означає, що кожна організація мала би ставити в центр своєї діяльності людину і її потреби. Не так вже й складно. Скажімо, я працюю в Мистецькому арсеналі, і ми для цього створили спеціальний відділ, чиє основне завдання — постійно дивитися на Арсенал очима відвідувача. Наскільки зручна навігація, чи можна заїхати на візку, чи зрозумілі тексти до виставки? Таким способом ми намагаємося орієнтуватися на людину як міру всіх речей. Вважати людину не засобом, не функцією, не зламаним тілом, а метою своєї роботи. Впевнена, що у багатьох сферах це все ще можна змінити.

Олеся ОСТРОВСЬКА-ЛЮТА, директор Мистецького Арсеналу