Не повторити давніх помилок

Чисельність банків, виведених НБУ з ринку за останні роки, поволі наближається до 100: по 33 фінустанови стали неплатоспроможними у 2014-му та 2015-му, ще 21 — у 2016-му, не припинився процес і з початком 2017-го. Загальна сума коштів, виплачених вкладникам збанкрутілих фінустанов, що були передані в управління Фонду гарантування вкладів, на 1 січня 2017 року становила 80,87 млрд грн. Понад 80% її припадало на державну підтримку.
Іншим каналом вливання коштів для ліквідації наслідків кризи в банківському секторі стало масштабне рефінансування (кредитування) регулятором фінустанов. У 2014 році його обсяг перевищив 222 млрд грн, і хоча більшу частину цих кредитів було погашено, на кінець 2016-го загальна сума не повернутого 24 неплатоспроможними банками рефінансування становила 55,9 млрд грн. А серед платоспроможних банків у результаті націоналізації ПриватБанку майже 90% непогашеного рефінансування тепер припадає на державні.

Окрім рефінансування у 2014 році підтримка банків була здійснена у спосіб випуску Мінфіном ОВДП для збільшення статутного капіталу Ощадбанку на 11,6 млрд грн та Державного експортно-імпортного банку на 5 млрд грн (нагадаємо: це відбувалося за середньорічного курсу 11,8 грн/$). У 2015-му для збільшення статутного капіталу Укргазбанку було виділено 3,8 млрд грн. А проведена нещодавно націо­налізація ПриватБанку, за оцінками Мінфіну, зумовить потребу в додаткових 148 млрд грн.

Загальні витрати держави (насправді всіх громадян) на досі не повернуте рефінансування, підтримку Фонду гарантування вкладів та вливання в державні й націоналізовані банки для їх докапіталізації сукупно обійшлися за останні роки щонайменше в 300 млрд грн (з урахуванням уже запланованих, але ще не здійснених витрат на ПриватБанк). Для розуміння: це зіставно з усім обсягом депозитів населення в банках.

Проте насправді масштаб значно більший, адже значну частину цих коштів витрачали за в рази нижчого курсу. Так само й уже повернуте рефінансування виділялося банкам за дешевшого долара, а поверталося за дорожчого, будучи фактором падіння гривні. За це знову ж таки платили всі громадяни України незалежно від того, чи мали вони й на яку суму депозити або ж кредити в банках.

Популізм і безвідповідальність

Банківсько-кредитна галузь багато років була в Україні цариною безвідповідальності учасників і водночас змагання політиків у популізмі. Хоча насправді вона має бути осередком акумулювання ресурсів для їх найефективнішого використання на основі відповідальності за свої дії як кредиторів, так і позичальників. І лише за такої умови може перетворитися з бомби вповільненої дії, котра постійно цокає, та проблеми загальнонаціонального масштабу на інструмент стійкого розвитку країни.

Основні учасники політичних спекуляцій поетапно просували взаємовиключні вимоги: від обмеження відповідальності позичальників за невиконання своїх зобов’язань стосовно обслуговування кредитів до повернення депозитів навіть тих вкладників банків, які претендували на високу прибутковість своїх інвестицій, однак при цьому категорично відмовлялися відповідати за наслідки власних ризикових дій.

У підсумку крайніми виявилися люди, значна частина яких до цього жодного стосунку не мала, однак мусила брати участь в аукціоні невиправданої державної щедрості, яким оплачується спекулятивний рейтинг популістів. При цьому більшість громадян не розуміє прямого зв’язку між погіршенням свого становища (через додаткове знецінення гривні чи зростання цін) та вимогами введення/збереження обмежень на продаж майна, придбаного кимось у кредит. Так само як і відвойованим на мітингах “обманутих вкладників” обов’язком уряду компенсувати чиїсь збитки з держбюджету.

Не менш небезпечні й популярні останнім часом пропозиції орієнтуватися на механічне збільшення обсягів кредитування. Їх останнім часом дедалі активніше озвучують у політичних колах, так ніби йдеться про панацею для запуску економіки. Хоч експерти звертають увагу на те, що в комерційних банків і нині є надлишок коштів, які вони можуть спрямувати на кредитування, однак їм бракує “якісних позичальників”, котрим можна довірити гроші. До того ж усе ще далекими від належних є законодавчі гарантії захисту прав кредиторів. Тобто є ризик, що під час наступної кризи проблеми знову будуть перекладені на всіх платників податків чи й громадян країни, однак уже в помноженому обсязі.
Думка, що розвиток української економіки, зок­рема, стримує відсутність значних і дешевих кредитних ресурсів для реального сектору, цілком слушна. Однак при цьому замовчується факт, що їх джерелом може бути лише щедрий друк центробанком гривень (а це означає важкі побічні наслідки у вигляді їх знецінення) або заощадження реально зароблених коштів громадянами. Зовнішні запозичення важливі й корисні, одначе лише як допоміжний чинник. Інакше посилюється прив’язаність країни до незалежних від неї факторів та курсових ризиків.

Читайте також: Богдан Данилишин: “Сподіваюся, нам вдалося знайти компроміс між так званим інфляційним таргетуванням і забезпеченням економічного розвитку”

Тому найважливішим неінфляційним ресурсом для нарощення кредитування є саме заощадження всередині країни. Щоб позики здійснювалися під якомога нижчі відсотки, кредитних грошей має бути чимбільше. Тоді як частка валових накопичень і відповідно інвестицій в Україні сьогодні дуже низька порівняно з країнами світу, які динамічно розвиваються. Натомість саме їхній великий відсоток у національному доході останніх дав інвестиційний ресурс для пришвидшеного розвитку більшості східних “тигрів”.

Банківська система не є дешевим ресурсом для всіх охочих. Вона має бути насамперед інструментом мотивації громадян примножувати заощадження й відповідально ставитися до їх інвестування, і лише відтак — джерелом кредитної підтримки економіки (побічний наслідок — отримання посередницького прибутку фінустановами). Для цього в центрі роботи банківської системи має перебувати людина, яка накопичує інвестиційні ресурси.
Донедавна в країні все було перевернуте з ніг на голову. У погоні за посередницьким прибутком менеджмент і працівники банків намагалися будь-що нав’язати кошти позичальникам, часто заплющуючи очі на їхню ненадійність. При цьому формувалася залежність від вливань із цією деструктивною метою кредитних ресурсів ззовні. А питання гарантій власникам заощаджень цілком перекладали на Фонд гарантування вкладів, ресурсів котрого, як виявилось, аж ніяк не достатньо, і платити за все довелося державі, а отже, всім громадянам.

Із погляду інтересів суспільства загалом нарощування кредитування має сенс лише тоді, коли ризики через наслідки діяльності в банківській сфері будуть повністю покладені на учасників процесу надання й отримання кредитів, які й дістають від нього вигоду. Коли вони не перекладатимуться силою політичної волі чи вуличних акцій на тих, хто не має ані стосунку до позик, ані користі від них, однак змушений потім компенсувати чужі прорахунки. Без досягнення цієї передумови стимулювати збільшення обсягів кредитування шкідливо й небезпечно.

Читайте також: Осідлати хвилю. Політичний аспект можливого економічного зростання

Система державного гарантування депозитів, яка має захищати вкладників у разі виведення неплатоспроможних банків із ринку й запобігати паніці, в Україні працює дуже своєрідно. Для її ефективного функціонування основним джерелом надходжень до ФГВФО мають бути відрахування фінустанов, що працюють, і ресурси, отримані від продажу активів збанкрутілих банків. Проте в нас усе навпаки: левову частку компенсує держава коштом усіх громадян, тоді як акумульовані Фондом гарантування вкладів ресурси становлять 10—20% витрат.

Зрушення є, але недостатні

Не можна сказати, що в тій критичній ситуації, яка склалась останніми роками в банківській системі, держава (зокрема, НБУ) нічого не робила, аби унеможливити надалі повторення найбільш кричущих проблем, котрі виявили себе під час останньої кризи. Хоча реагування й відбувалося постфактум, а не на випередження проблем, які дуже дорого коштували суспільству, у підходах до регулювання й нагляду за фінансовим сектором України сталася низка змін. Більш вичерпна інформація міститься в кількох звітах Нацбанку про фінансову стабільність, що доступні на його офіційному сайті. Ми назвемо тут лише деякі найважливіші заходи, здійснені чи ініційовані за цей час центробанком.
Зокрема, було запроваджено нові правила для збільшення прозорості банківського сектору й удосконалення регулювання платоспроможності фін­установ. Від 1 грудня 2015 року Національний банк зобов’язав їх усі перейти на міжнародні стандарти фінансової звітності. Посилено критерії зарахування банків до категорії неплатоспроможних, зокрема в разі виявлення фактів здійснення ними операцій оформлення (переоформлення) договорів, які можуть підвищити витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

НБУ завершив діагностичне обстеження більшості платоспроможних банків, які й надалі працюють на ринку. Нерозглянутими залишилися тільки 39 найменших фінустанов, які концентрують менш ніж 2% активів системи. Розширено перелік осіб, пов’язаних із банками, установлено вимогу до останніх подавати регуляторові інформацію про них. Завершується діагностика стану кредитування пов’язаних осіб.

Читайте також: Дмитро Сологуб: “2017 рік ключовий для проведення важливих і, може, у чомусь непопулярних реформ”

Це була одна з найбільших проблем української банківської системи, коли кошти збирали з громадян і надавали в кредит пов’язаним із власниками фінустанови структурам. За оцінками регулятора, 28 із 58 перевірених банків порушували обмеження на кредитування пов’язаних осіб. Мало того, що зазвичай із заниженими відсотками, так іще й без наміру, а отже, з мінімальними шансами на повернення. НБУ зобов’язав банки суттєво зменшити обсяги пов’язаного кредитування, але тільки протягом п’яти років. Він проводить постійний моніторинг клієнтів фінустанов для ідентифікації нових пов’язаних осіб.

Посилено й вимоги до розкриття структури власності: банки зобов’язані оприлюднювати інформацію про фізичних осіб, які прямо чи опосередковано через інших юридичних осіб володіють корпоративними правами в них. Наприклад, 19 січня правління НБУ ухвалено рішення про зарахування ПАТ “Банк Народний Капітал” до категорії неплатоспроможних саме з огляду на невідповідність його структури власності вимогам щодо прозорості. До законодавства внесено зміни щодо посилення відповідальності пов’язаних із банком осіб за його доведення до неплатоспроможності. Такі дії каратимуться обмеженням або позбавленням волі на строк до п’яти років. Щоправда, для цього потрібно буде довести злий умисел.

Протягом 2017 року НБУ планує створити централізований кредитний реєстр, який акумулюватиме інформацію про позичальників — фізичних осіб із великими кредитами та юридичних осіб. Це є нормою для більшості розвинених країн і дає змогу банкам якісніше оцінювати платоспроможність потенційних позичальників та приймати виважені кредитні рішення. Було зроблено кроки й до захисту інтересів вкладників за одночасного обмеження їхніх можливостей непрогнозовано вилучати депозити. Так, з одного боку, зменшено строки виплати гарантованого розміру відшкодування та передбачено кримінальну відповідальність службових осіб банків за внесення недостовірних відомостей про вкладника. А від початку січня 2017 року гарантії поширені також на кошти фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності. Після скандалу довкола “Михайлівського” фінустановам заборонено залучати кошти фізичних осіб з метою їх прямого спрямування на кредити без відображення в зобов’язаннях та активах. Обов’язкова умова для залучення коштів на користь третіх осіб — поперед­нє письмове інформування вкладника, що вони не є банківським вкладом фізичної особи, на який поширюються гарантії. З другого боку, скасовано обов’язок банків повертати строковий вклад на першу вимогу клієнта. При цьому надано право вибору вкладу “на вимогу”.

Відповідно до діагностики, проведеної НБУ, частка проблемних кредитів у портфелі банків становить близько 53%. Від початку 2017 року запроваджуються нові правила оцінки фінустановами кредитного ризику задля усунення прогалин, які давали змогу занижувати частку проблемних позик. Внесено зміни до переліку прийнятної застави. Наприклад, майнові права на інше майно, зокрема на майбутню виручку, більше не можуть бути прийнятним забезпеченням.  Зроблено кроки до захисту прав позичальників, зокрема тих, які потрапили в скрутне становище, але водночас і полегшено стягнення з тих, що не виконують зобов’язань. Зокрема, згідно із Законом “Про споживче кредитування” банки зобов’язані встановлювати порядок розрахунку змінної відсоткової ставки в кредитному договорі, змінювати цей порядок їм заборонено без згоди позичальника. Також їм заборонено в односторонньому порядку змінювати фіксовану відсоткову ставку за споживчим кредитом.  Закон “Про фінансову реструктуризацію” відкрив можливість для банків і позичальників домовлятися про нові умови кредиту, які дадуть змогу підприємству відновити повноцінну діяльність. Він дозволяє встановлювати відсоткові ставки, нижчі від собівартості банківських послуг у відповідному банку, а відтак змінювати умови кредиту в процесі реструктуризації таким чином, що боржник стає спроможним їх виконати в період кризи. За задумом, позичальники, що перебувають у критичному фінансовому становищі, можуть у такий спосіб знизити ризики банкрутства та відновити платоспроможність.

У жовтні 2016 року набрали чинності два закони, які мають забезпечити швидке та ефективне стягнення заставного майна. Однак посилення захисту прав кредиторів лишається до кінця невирішеним завданням. А без цього, як уже зазначалося вище, неможливе формування передумов для сталого нарощування заощаджень та інвестицій, а отже, і пришвидшення економічного розвитку країни. За оцінками експертів, погіршення платіжної дисципліни позичальників дуже часто було наслідком не так нездатності, як небажання обслуговувати кредитні зобов’язання під приводом кризи та відсутності дієвих механізмів примусу. Особливо коли йдеться про великі компанії. Не працює нормально й механізм поручительства. Нинішнє законодавство також створює простір для зловживань підприємств процедурою банкрутства. Водночас поволі наростає нова потенційна загроза — агресивне нав’язування споживчих кредитів під шалені відсот­ки як банками, так і небанківськими кредитними організаціями в дедалі більших обсягах.

На початок січня 2017 року середня ефективна ставка за такими кредитами в українських банках становила 79,4% річних. А найдорожчі споживчі позики зросли до 182,7% річних. Максимальна сума таких кредитів за 2016-й хоч і зменшилася, однак і зараз становить 200 тис. грн (зокрема, до 50 тис. грн — без застави). Ще гірші умови в небанківських кредитних установах, які пропонують кошти під ефективну ставку 365—730% річних та буквально нав’язують сот­ням тисяч чи навіть мільйонам громадян позики на кожному кроці в кілька тисяч — десятків тисяч гривень, часто навіть без довідки про доходи.

Так, терміни кредитування до 30 днів, проте їх дозволяли багаторазово продовжувати в разі регулярних кредитних платежів. Стали з’являтися й перші довші кредити — до 12 тижнів. Так, поки що масштаб явища та кількість тих, хто не може чи не хоче платити, обмежені. Однак так буде не завжди. Доки проблема не набула великого масштабу, на неї заплющують очі, а коли виявить себе у всій красі, знову буде підхоплена політиками-популістами, які піклуватимуться або про знедолених позичальників, або про учасників таких відверто лихварських операцій.

Усе це загрожує в майбутньому перекладанням відповідальності за її наслідки на всіх громадян. Причому за відпрацьованими раніше лекалами. Зараз їм справді не передбачені жодні компенсації з бюджету, однак така історія була й із банком “Михайлівський”. І якщо вкладники таких кредитних організацій або обплутані боргами громадяни почнуть виходити під державні установи, щоб їхні проблеми також вирішили за рахунок решти суспільства, то що завадить їм досягти успіху?

Олександр КРАМАР