Навчитися з цим жити

На жаль, відкрутитися від неї і пересидіти на печі не вдасться. Вона вже прийшла, не питаючи дозволу, і набула цілком реальних обрисів, як і вій­­на, яку колись навіть неможливо було собі уявити, але яка врешті-решт змушує до себе звикати. Звикнеться і до цього, хоч як страшно це звучить. Питання вибору: хочу — не хочу, боротися — не боротися або ховатися чи не ховатися — у цьому випадку навіть не стоїть. Українці не перші й не останні у світі, у чиї двері постукався такий жах. І це, звісно, аж ніяк не спрощує та не пом’якшує проблеми, просто хоч трохи додає впевненості, що з цим як мінімум можна боротися, а за бажання ще й побороти.

Прикро, але світ анітрохи не подобрішав від часу свого створення. Люди як вбивали одне одного на виході з Едемського саду, так і роблять це до сьогодні. Винаходяться лише досконаліші й технологічніші способи, як відправити свого ближнього хробакам на поживу, благо поступ цивілізації таке дозволяє. Вбивати можна як завгодно і чим зав­годно, на відстані й навіть не виходячи з дому. І коли лінія фронту більш-менш окреслена та зрозуміла, позиції проглядаються і їх можна намалювати на карті, то тероризм — це кошмар, що, мов вірус, може вразити все і всіх, з’явитися з нічого й перетворити життя на справжнє пекло. Мешканці Харкова й Одеси вже мали нагоду на власній шкурі це відчути. Але на тому не закінчиться. Під прицілом вся Україна, і можна не сумніватися, куди ведуть смертельні ниточки, хто замовник і з якою метою все це відбувається. Власне, думка про те, що до Києва, Рівного чи Львова той жах не докотиться, щонайменше неактуальна. Або в убивць туди ще не дійшли ру­­ки, або вдало спрацювали спецслужби на місцях. А завдання з дестабілізації України, а ще кра­­ще знищення її, дане в Кремлі своїм кілерам, точно ніхто ніколи не скасує. Принаймні поки цей Кремль стоятиме неушкоджений.

Терористи поки що обережні. Часто обирають символічні цілі: офіси волонтерів чи стелу з українським прапором, як-от недавно в Харкові. Але хижак уже відчув запах крові й не зупиниться, доки його не зупинять.

Утім, панікувати не варто. Як показує невеликий, але все ж таки досвід, боротися українці, якщо дуже захочуть, можуть із будь-яким злом. А коли ще оз­­бро­­їтися передовими напрацюваннями таких спеців, як Британія, Ізраїль та США, котрі боротьбу з тероризмом відточили до дрібниць, то можна буде спати спокійно й ходити не оглядаючись. І, власне, відносно успішна антитерористична профілактика та протидія в столиці України, коли за рік війни в країні нічого суттєвого не сталося, це гарно підтверджує. Бо навряд чи варто сумніватися, що за фактично прозорої лінії фронту й такого самого прозорого кордону, за незачищеної феесбешної агентури та й просто доволі значної кількості в деяких регіонах неадекватних поціновувачів “русского міра” ніхто ніколи не робив хоча б якихось спроб щось організувати в Києві. Дякувати Богу, пронесло. Або професійність українських спеців виявилася в рази вищою, тому біди вдалося уникнути, чого не скажеш про ті самі Одесу й Харків.

Там, звісно, своя специфіка. Вони і вразливіші, і більше потребують опрацювання та зачисток. Та й концентрація п’ятої колони там, очевидно, вища. І в цьому світлі призначення, наприклад, у Харкові керівником міліції легендарного горлівського борця із сепарами Андрія Крищенка — хороший знак. Це той випадок, коли професіоналізм може чудово накластися на особисті порахунки. Харківська міліція, яка багато років усе-таки існувала під дбайливою опікою Гепи, а хто ж не знає, що міліція (та сама, яка рік тому безперешкодно запустила антимайдан до облра­­ди, звідки його “викурю­ва­­ли” вже вінницькі підрозділи) завж­­ди тісно співпрацює з місцевою владою, вже давно потребувала апгрейду, особливо у верхах. Запитань накопичилося чимало, а системні провали в боротьбі з тероризмом просто довели ситуацію до абсурду. Так, Харків — прифронтове місто, так, воно дуже близьке до кордону з окупантом, але це не аргумент, щоб дозволяти вбивцям влаштовувати там вакханалії. В Ізраїлі також де не плюнь всюди дуже близенько до ворожих територій, але там якось дають собі раду. Доведеться й українцям так навчитися. Адже ціна питання доволі переконлива, хіба ж не так?

І, мабуть, замало буде замінити кількох керівників на більш професійних та патріотичних. Замало буде змінити і всіх керівників. Щоб забезпечити спокійне життя в містах і селах, обрубати щупальця спрута й робити це якісно та регулярно, потрібні нова філософія життя і нова система, досконала й жорстка. З її створенням, безумовно, можуть виникнути певні проблеми, як, власне, і з функціонуванням. Бо з нашими специфічними особливостями характеру та хибами виховання інакше неможливо. Але очевидно, що у світлі нової, страшної реальності українська влада нарешті буде змушена визначитися, у якому напрямку їй рухатися, і деякі рішення прий­матиме швидше, ніж зазвичай. Наприклад, щодо перекриття кордону з країною-агресором. А ще приділить трохи більше уваги своїм спецслужбам і, можливо, дещо їх осучаснить та модернізує, принагідно займеться формуванням правильної громадської думки, дещо поприкручує гайки, стане менш доброю і таки заборонить або хоч приструнить сумнівні товариства та організації, яких наплодилася в минулі роки сила-силенна. Так, буде очікувано багато плачів і смороду з цього приводу.  Але...

Не вдасться, напевно, оминути й надмірності в роботі правоохоронців, не обійдеться без зловживань. І не варто навіть сумніватися, що такі зловживання й справді часом будуть, бо всі живі люди. Але завдяки цьо­­му українське відділення Am­nesty International, наприклад, отримає трохи свіжої роботи й зможе освоювати більше грантів, що теж у принципі непогано. Звичайно, можуть виникнути й традиційні фінансові питання про невиправдані космічні бюджети, виділені на таку роботу, чи нечемно освоєні кошти, але куди без цього. Країна лише вчиться жити, лише намагається стати на ноги, змінити правила гри, знищити корупцію і так далі.

Питання, які порушує нова реальність, доволі жорсткі, і відповіді на них, хоч як це прикро, також мають бути чіткі й лаконічні. Нова реальність змушує коригувати звички й розставляє крапки над “і”. Те, що не вирішувалося роками, а то й століттями, закривається в одну мить. І це таки добре, бо краще пізно, ніж ніколи. Гірше, що платити за весь цей прогрес доводиться людською кров’ю. Але такою, мабуть, є ціна свободи.

Роман МАЛКО