На продовольчому фронті

 На півдні України вже стартували жнива, але питання, як збувати збіжжя на світовому ринку, все ще залишається без відповіді. Якщо українські порти не відновлять роботу, то для того, щоб вивезти залишки рекордного минулорічного врожаю альтернативними шляхами, знадобиться майже рік. А цьогорічний врожай може так і залишитись в місцях зберігання.

Тимчасом місткість елеваторів обмежена, та й питання, хто зберігання оплатить, також потребує відповіді. Більшість агаріїв не можуть собі дозволитити зберігати власну продукцію надто довго, оскільки потребують повернення коштів, вкладених у її вирощування для фінансування подальшої діяльності, зокрема проведення посівної під врожай наступного року.

Викуп усього чи навіть більшої частини урожаю, який зберігатиметься у сховищах невизначений час (до появи необхідних для експорту додаткових транспортних потужностей) наразі не розглядається і на державному рівні. Йдеться про необхідність заморозити в такий спосіб від 150-200 млрд грн або й більше (залежно від обсягів і цін) із бюджету або пільгових кредитів держбанків під рефінансування НБУ. Крім того, зростає ризик знищення запасів у місцях зберігання унаслідок прицільних ударів російських військ по елеваторах, які останнім часом почастішали. А якщо експорт у необхідних обсягах не буде розблоковано, а на внутрішньому ринку зерно ніхто не викупить, то уже восени можна очікувати демотивації агровиробників та різкого скорочення посівів.

З іншого боку, у світі усе більше відчуваються негативні наслідки для залежних від імпорту країн Африки та Близького Сходу. Особливо тих, які мають обмежені фінансові можливості для закупівлі продовольстсва за цінами, які стають дедалі вищими через дефіцит. За оцінкою генерального секретаря ООН Антоніу Гутерріша, війна в Україні може приректи понад 1/5 людства на злидні, зубожіння та голод — це буде найсерйозніша криза за останні десятиліття. Країни-імпортери не зможуть обійтися без української сільгосппродукції, оскільки її обсяги нічим замінити. А збалансування попиту і пропозиції в нових умовах спричинятиме до стрімкого зростання цін і, як наслідок, до вимушеного зниження споживання зерна біднішими країнами.

Це стало закономірним наслідком процесів останніх десятиліть і особливо років. З початку століття Україна повільно, але впевнено просувалася до другого місця у світі за обсягами експорту зерна, поступаючись лише США. Наша частка на світовому ринку неухильно зростала.

Перша п’ятірка найбільших експортерів зерна (окрім рису) у світі, $ млрд

(тут і далі — за даними International Trade Centre) 

На відміну від країн ЄС чи Росії, Україна постачала переважно кормове зерно (кукурудзу, ячмінь та меншою мірою непродовольчу пшеницю). Однак і на ринку продовольчої пшениці її вага також поступово зростала.

Найбільші експортери пшениці в світі, млн т 

При цьому в країнах Африки та Близького Сходу питома вага нашої пшениці та ячменю, який важливий для годівлі тамтешнішими селянами худоби, була значно вищою, аніж у світовій торгівлі цими продуктами загалом.

Найбільші постачальники пшениці до країн Африки, $ млрд 

Найбільші постачальники ячменю до країн Африки, $ млн 

Найбільші постачальники пшениці до азійських країн Близького Сходу 

Найбільші постачальники ячменю до азійських країн Близького Сходу, $ млн 

“Голодний” аргумент

Продовольство, на відміну від енергоносіїв, уже давно не виступало засобом шантажу у світовій торгівлі та політиці. Навпаки, спостерігалася жвава конкуренція між різними постачальниками за ринки збуту. Проте цьогорічні події нагадали, що усе може змінитися. І шантаж, подібний до енергетичного, також можливий і на продовольчому ринку.

Стрімке зростання виробництва і особливо експорту зерна із пострадянських країн, яке відбувалося впродовж останніх двох десятиліть, значною мірою компенсувало зростання населення в низці регіонів світу. Збільшення пропозиції гальмувало зростання цін, а час від часу призводило і до їх просідання. Це у свою чергу стримувало його вирощуваня у країнах із вищою собівартістю. І тепер, коли дії Росії спровокували проблеми із постачанням продовольства відразу із двох великих джерел (атакованої України і самої РФ), замістити їх швидко неможливо.

Нещодавно міністр закордонних справ Німеччини Анналена Бербок на зустрічі глав МЗС G-7 заявила, що Росія веде “зернову війну”, свідомо намагаючись поширити негативні наслідки  свого вторгнення на країни Африки та Азії. За словами Бербок, йдеться не просто про “побічну шкоду від війни”, а про підготовку ґрунту для провокування нових конфліктів у світі. Що ж, у російській зовнішньополітичній стратегії важливу роль завжди відводилася використанню своїх позицій на сировинних ринках для просування власних геополітичних цілей. Раніше у фокусі цієї стратегії перебували переважно нафта та газ, а також інші енергоносії. Однак в міру зростання частки РФ на зерновому ринку, у Москві так само не ігнорували можливості використання ще й “зернової дипломатії”.

І з початком повномасштабної війни Москва отримала можливість для реалізації старих планів іншими засобами. Ще десятиліття тому в РФ носилися з ідеєю створення так званого “зерновго ОПЕК” або “зернового пулу” для використання ваги на ринку не лише російського зерна, але й збіжжя інших пострадянських виробників для впливу на його споживачів у світі. У квітні 2011 року тогочасний премєр-міністр Микола Азаров заявляв в інтерв’ю Bloomberg, що Україна, Росiя та Казахстан ведуть переговори для створення зернового пулу, який на той час, за його оцінками, міг контролювати до 30% світового експорту зернових. Проте плани не були реалізовані, як і тогочасні спроби втягнути Україну до Митного чи Євразійського союзу.

Однак тепер, використовуючи силу зброї, Кремль по суті повертається до старої мети. Адже посилити свої позиції на ринку можна не лише підпорядкувавши основного конкурента, але й просто виштовхнувши його з ринку. Тим більше, що принаймні для частини країн, особливо на Близькому Сході, українське зерно було чи не основною альтернативою російському. І заблокувавши його поставки, можна стимулювати ще й геополітичну лояльність (чи принаймні нетральність) цих країн в умовах конфлікту із Заходом.

Турецький чинник

Однією із найбільш зацікавлених у розблокуванні українського зернового експорту держав є Туреччина, котра з цієї причини зараз стала мало не “агентом ООН” у пошуку такого рішення. У першу чергу, ця країна має власний економічний інтерес. Майже усе зерно, якого Туреччина щороку імпортує кільканадцять мільйонів тон, раніше надходило із чорноморських країн (окрім РФ та України, ще з Румунії). При цьому у поставках пшениці та ячменю для турецького тваринництва обирати доводилося між постачальниками із Росії та України. І без українського зерна РФ фактично перетворюється на монопольного постачальника. А це, в умовах нинішнього різкого зростання світових цін та обвалу  турецької ліри, створює для споживачів країни серйозні труднощі.

Найбільше Туреччина імпортує пшениці, обсяги увезення котрої впродовж останніх років перебували на рівні 9-10 млн тонн. Левову частку збіжжя забезпечувала Росія. Наприклад 2021 року із 8,9 млн тонн понад 6,2 млн надійшли саме з РФ, ще майже 1,6 млн — з України. Проте імпорт саме з нашої країни впродовж останніх років стрімко зростав. Наприклад, з 2018-го він збільшився майже у 8 разів, тоді як з РФ за той же період — менше, ніж на 30%. А восени-взимку 2021-2022 років, тобто безпосередньо перед початком російського вторгнення, розрив зменшився до 2 разів (1,1 та 2,3 млн тонн протягом жовтня 2021 — лютого 2022). У поставках ячменю та кукурудзи обсяги, які надходили до Туреччини з України та Росії, й раніше були приблизно однакові (відповідно 1,1 та 0,9 млн тонн і 1 та 0,8 млн тонн). Разом на них припадало близько 80% усього турецького імпорту відповідної продукції.

Нещодавно зявилися повідомлення про нібито досягнення домовленостей на переговорах представників Туреччини та Росії. Проте план, узгоджений без української сторони, навряд чи може бути реалізований. Відповідно до інформації, яка потрапила до ЗМІ, начебто передбачалося, що після розмінування одеської акваторії турецькі ВМС мають супроводжувати кораблі зі збіжжям із українських портів до нейтральних вод, а потім російські конвоюватимуть їх далі до Босфору. При цьому Росія вимагає права огляду всіх суден, що прямуватимуть для завантаження до українських портів для унеможливлення перевезення ними військових вантажів.

Глава МЗС Туреччини Мевлют Чавушоглу заявив, що Анкара вважає цей план “розумним” та “здійсненним”, і навіть підтримав ослаблення в обмін на це західних санкцій проти Росії. Прагматичний інтерес Туреччини до такого розблокування став зрозумілим зі слів міністра сільського та лісового господарства Туреччини Вахіта Кірішчі, який 7 черевня заявив, що із Києвом нібито є домовленість про закупівлю Туреччиною зерна зі знижкою щонайменше у 25%, що за нинішніх цін на світовому ринку може оцінюватися до $100 на тонні. Враховуючи обсяги зерна, які Україна постачала до Туреччини останнім часом, може йтися про чималі вигоди для Анкари, які обчислюватимуться сотнями мільйонів доларів на рік. 

Позаекономічні пріоритети

Але навіть якщо Київ і Москва не проти врахувати інтерес турків в обмін на вигідну для себе домовленість, то російсько-українська війна все одно триває. І для обох сторін це залишається вирішальним чинником при ухваленні тих чи інших рішень. Власне, затягування із пошуком шляхів розблокуванням морського експорту українського продовольства якраз і зумовлене тим, що усі сторони розглядають ситуацію у набагато ширшому, переважно позаекономічному контексті. А відтак, не зацікавлені у швидкому розв’язанні проблеми, якщо це не допоможе, а тим більше нашкодить важливішим цілям.

Для України і Заходу дедалі більший дефіцит на світовому зерновому ринку — це засіб здобути підтримку країн-імпортерів зерна, які досі не приєдналися до осуду російських дій і санкцій проти неї. Аргументація зводиться до того, що для відновлення українського експорту Росія має припинити вторгнення і вивести/відвести війська та флот, які не дають можливості повернутися до нормальної торгівельної діяльності через чорноморські порти. Або, як мінімум, погодитися на проходження конвоїв і припинити завдавати удари по портах. Не менш важливо й те, щоб росіяни не мали права на огляд суден.

Водночас, у Росії та країн, що її підтримують, аргументи протилежні: для відновлення повноцінної торгівлі зерном потрібне якнайшвидше завершення війни, але на російських умовах (або принаймні з урахуванням російських вимог). Також у Москві наполягають на знятті санкцій із самої РФ, котрі перешкоджають її експортерам продавати зерно. Хоча сам експорт зерна і не підпадав під західні санкції, однак існують значні проблеми із страхуванням, оплатою та транспортуванням. Зокрема, нещодавно голова Російського союзу експортерів зерна розповів, що компанії з РФ зіштовхуються з блокуванням платежів за уже здійснені поставки, відмовою надавати інструменти торговельного фінансування та хеджування ризиків, заморожуванням кредитних лімітів покупцям, відмовою у наданні суден, страхуванні вантажів та транскордонних перевезень.

Повернення ж українського зерна на світовий ринок без якихось поступок з боку Києва Росії не потрібне. В умовах дефіциту, вона має можливість, по-перше, продавати значно дорожче своє продовольство, яке залишається і ймовірно ще довго залишатиметься поза дією санкцій; по-друге, збільшити свою частку, а відтак і вплив на ринках, де раніше українська продукція була основним конкурентом російської; по-третє, зберігати інструмент для забезпечення лояльності відповідних країн в обмін на можливість купувати російське продовольство. Якщо вже у квітні експорт пшениці з України впав на 32% порівняно з аналогічним періодом 2021 року, то російський навпаки зріс на 18%.

Поглиблення продовольчих проблем у світі, поряд із енергетичним шантажем так само використовуватиметься для провокування “втоми від війни” не лише на Заході, але й у інших країнах світу. А отже — для зміщення балансу сил в організаціях на кшталт ООН на користь російської лінії і просування ідеї про необхідність якнайшвидшого завершення бойових дій в Україні на російських умовах.

Для нашої ж країни будь-які варіанти “сепаратних” угод лише для розблокування вивозу зерна, хоч і видаються важливими з економічної точки зору, водночас мали б і значні негативні наслідки. Перш за все, для більшості країн світу, і особливо тих, які досі займають нейтральну позицію щодо російської агресії в Україні, відновлення вивозу зернових в умовах продовження війни, дало б можливість повернутися в “зону комфорту” та й надалі уникати визначеності. Після відновлення безперешкодного потоку українських пшениці, ячменю, кукурудзи, олії чи сої подальша доля України їх перестане цікавити остаточно.

Натомість, окрім надходження певних додаткових обсягів валюти, відновлення морського експорту зерна та іншого продовольства матиме й негативні наслідки на внутрішньому ринку. Зараз ціни в світі набагато вищі, тоді як в Україні за різними видами продукції залишаються на рівні не вищому, а то й нижчому від довоєнних. Завдяки цьому склалися сприятливіші умови для тваринництва, а також для мільйонів внутрішніх споживачів, купівельна спроможність котрих значно знизилася і ймовірно продовжуватиме падати далі у разі затягування війни. Це стримує зростання вартості життя в країні, де й до війни майже половина витрат домогосподарств йшла на харчі.

Водночас, щойно вивіз зерна та олії морським шляхом відновиться, країни-імпортери в Азії та Африці виграють від зниження цін і насичення ринку. Однак в Україні навпаки відбудеться суттєве, якщо не кратне зростання цін. Це завдасть потужного удару по тваринництву, харчовій промисловості та й по усіх українцях, як по споживачам найрізноманітнішої продукції — від борошняних виробів і круп до яєць, м’ясної та молочної продукції. Ефект для бюджету також буде неоднозначний, адже експортерам зерна потрібно буде відшкодовувати ПДВ. Натомість інших суттєвих податків аграрії та торгівці зерном і олійними в Україні майже не платять. У результаті постане загроза, якщо не голоду, то проблем із доступом до їжі уже для самих українців, яким просто не вистачатиме коштів на продукти харчування. У мирний час зростання цін могло би компенсуватися бодай частковим зростанням соціальних стандартів та доходів. Однак цього годі чекати в умовах війни і дедалі більшого дефіциту бюджету.

Олександр КРАМАР