Міф про “Донбас-годувальник” помер. Як Луганщина та Донеччина шукають нову ідентичність

Для регіону, який страждає від збройної агресії Росії, по суті написали план відновлення, який дозволить перезапустити економіку, розвивати соціальну сферу залучати інвестиції.  

Стратегія економічного розвитку Донецької та Луганської областей на період до 2030 року базується на простій ідеї: люди в регіоні мають бажання розбудовувати його. І якщо спростити роботу і застрахувати ризики, туди прийдуть гроші, економіка почне розвиватися, робочих місць стане більше і тоді регіон матиме шанс на процвітання.

Але є одна важлива річ, яку треба усвідомити всім, хто збирається розбудовувати цей регіон. Вони приходитимуть не “на міфічний Донбас”. Його вже немає. 

Треба працювати з регіоном, самоідентифікація якого останні 6 років стрімко змінюється. При цьому сусідні райони можуть відрізнятися: ментально, культурними кодами і навіть діалектом. 

Як впав міф

У 2015 році я по справах їздив в Слов’янськ. І так сталося, що впродовж дня мене тричі підвозив один і той же таксист. 

Під час останньої поїздки він мене спитав: “Як би я розказав про місто, як би я був журналістом і мав на меті писати про Словянськ?”.  З огляду на те, що його рідне місто відоме на всю Україну через три історії: вбивство в 2001 році головного редактора телекомпанії ТОР Ігоря Александрова, аварію, через яку в 2012 році місто затопили нечистоти та захоплення відділку МВС в квітні 2014 року, з чого почалася російська агресія проти України.

Тоді я зрозумів, що питання ідентичності та самоідентифікації мешканців регіону стоїть дуже гостро. Війна та окупація територій, знищення промисловості дуже сильно загострило питання “хто ми”.

 

2014 рік став переломним для всіх. Але коли більша частина країни переглядала свою ідентифікацію, то на Донеччині та Луганщині її формували фактично з нуля. І це дуже гостро відчувається там, де замість промислових гігантів зараз лише пустка.

В 2014 році ідентичність Донбасу як чогось супермонолітного, суворого, з характером, такого, що годує всю Україну розсипалася. Так завжди буває з тимчасовими конструкціями, які народилися і постали в засобах масової інформації. І мешканці двох областей хоча й почали поступово набувати цієї ідентичності і жити з нею, але глибоко корені вона не пустила.

Хто ми?

Переконатися в тому, що поняття Донбас не стало своїм навіть для тих, хто живе на цій території дуже просто: приїдьте в Маріуполь і спитайте місцевих мешканців чи вони і є Донбас. На вас сердито подивляться і скажуть: “Який Донбас? Ми Приазов’я”.

Власне, в Маріуполі цей міф впав найшвидше. Бо місто століттями асоціювало себе з відкритим світом. А воротами до цього світу був порт. Саме тому Маріуполь дуже інтернаціональний.

Було дуже очевидно, що ідентичність, яка формувалася останні два століття візьме гору над нав’язаними наративами. Маріуполь не шукав чогось нового: місто просто витягнуло із шафи старий добре знайомий костюм.

Для мешканців західних районів Донецької області Донбас теж був чимось далеким. І хоча Донецьк територіально до них був ближчим, але регіон більше орієнтувався на Дніпро. Навіть діти в більшості поступали саме в дніпровські навчальні заклади.

 

Особливо показовим є Покровськ, колишній Красноармійськ. Це місто одне з перших в регіоні почало вибудовувати нову ідентичність, в основі якої постать відомого композитора, автора “Щедрика” Миколи Леонтовича. На початку ХХ століття від жив та працював кілька років в Покровську. І місту цього вистачило, щоб почати формувати новий наратив: від “ненависного” індустріального до “нового” культурного образу міста. 

Ще північніше саме серце промисловості Донецької області. Тої, яка ще за царської Росії закладалася бельгійськими, французькими та англійськими компаніями.

Цю сторінку історії Радянський Союз стер активною індустріалізацією, яка мала показати завдяки кому росте і квітне регіон. І саме тут найбільші провали ідентичності, особливо в містах, де згорнулося виробництво.

Дуже типовий приклад Констянтинівки, де вся промисловість була зосереджена в центрі міста. Заводи закрилися і місто фактично розсипалося на кілька розрізнених районів. В центр люди їдуть лише тоді, коли потрібно вирішити питання в міськраді. В результаті маємо місто тільки де-факто, але саме відчуття міста відсутнє.

Корінь, який сидить глибоко

В Слов’янську навіть Радянський союз не зміг витравити підприємливість в місцевих мешканців. Тут понад сто років розвивався керамічний промисел, активно розвивалася купецька справа. Тому, коли після розпаду Радянського союзу почали сипатися місцеві заводи, мало не в кожному дворі виготовляли дрібні та середні керамічні вироби і продавали їх по всій Україні.

Проїдьте 8 кілометрів на південь і в Краматорську вже інша історія. Місто як промисловий центр збудоване за часів Радянського союзу, тому там до приватних ініціатив ставляться скептично. Бо успішна справа  — це лише коли завод на якому працює понад 6000 людей працює.

Розвивати туризм? Можемо, але для цього потрібена відповідна інфраструктура з готелями та аеропортами.

 

Змінити сприйняття світу, яка формувалося десятки років, складніше, аніж тимчасову конструкцію, нав’язану на початку 2000-их. Хоча попри любов до гігантизму саме Краматорськ зараз став одним із лідерів впровадження інновацій. Місто працює над стратегією розвитку, бо розуміє, що конкурентним та успішним можна залишатися лише змінюючись.

Трохи східніше, вже в Луганській області шукають свою ідентичність міста-сусіди Лисичанськ, Сєвєродонецьк та Рубіжне. Мешканці останніх двох ще в середині 90-их зрозуміли, що велика промисловість — це не назавжди.

Після розпаду Радянського Союзу в Сєвєродонецьку було достатньо тих, хто в домашніх умовах виготовляв, а потім в продавав як заводський клей ПВА чи ставали золотарями, як у випадку з Рубіжним. Тому підприємницька ініціатива в Сіверодонецьку та Рубіжному і досі жива.

А от Лисичанськ дуже неохоче відпускає міф про колиску Донбасу. Там досі живуть спогадами про минуле, хоча якщо подивитеся як зростає кількість приватних підприємців у місті та обсяг сплачених ними податків, то стає зрозуміло, що це не надовго.

Північні райони Луганської області завжди вважали себе Слобожанщиною. В них інший темп життя, інша зайнятість. Ви це відчуєте навіть в мові.

Північ Луганщини — це аграрії з діда-прадіда, які звикли не закопуватися в землю, а збирати урожай нагорі.

Назад до Європи

Єдиного Донбасу немає і не було. Була спроба створити таку ілюзію і вона жила поки її підживлювали. Прийдіть до мешканця північної Луганщини з ідею промислового будівництва. Він знизає плечима, і повернеться до аграрного промислу.

В Маріуполі до такої пропозиції теж поставляться із підозрою — тут вже є металургійний завод, який забруднює повітря і море та вбиває перспективи міста, куди могли б їхати відпочивальники.

Аби зерно проросло, воно має впасти на підходящу землю. Так кілька століть тому робили бельгійські, французькі, англійські підприємці, які перед тим як інвестувати гроші вивчали переваги регіону, шукали партнерів. І ставали суперуспішними. Так має робити зараз уряд. І тоді Луганщина та Донеччина стануть на крок ближчим до повернення туди, де вони вже були — до Європи.

Леонід МАРУЩАК, незалежний експерт проєкту USAID “Демократичне врядування у Східній Україні” з ідентичностей, історик