Одна з головних цілей його візиту — встановлення кордонів між нашими державами. Це життєво важливе питання намагатимуться вирішити, доки в Україні панує влада, з якою російським очільникам легко та приємно домовлятись. Ітиметься про демаркацію суходольних кордонів, а у подальшій перспективі — і про делімітацію морських. Журнал заглибився в питання меж держави Україна та проблем із їх визначенням.
Кордони бувають різні: невизначені — з ними все зрозуміло, бо їх фактично немає; неделімітовані — у випадку, коли дві сусідні держави повністю визнають одна одну у діючих кордонах, але з тих чи інших причин не оформили це окремим затвердженням; недемарковані — коли де-юре вони є, оформлені та затверджені, а де-факто на місцевості не позначені. Бувають і випадки, коли кордони повністю демарковані, але у держави бракує бажання чи потужності ефективно контролювати їх перетин. Окремою темою є морські кордони та межі морських економічних зон.
Наразі в України делімітовані всі кордони, окрім морських із Російською Федерацією. Але існують визначені “точки напруги” — фактично, спірні території, кожна з них має свою історію.
Кордони на суходолі
Кордони на суходолі вважаються повністю встановленими після делімітації (юридичного затвердження) та демаркації (встановлення відповідних позначок на місцях). У цьому питанні в України багато проблем як політичного, так і суто технічного ґатунку. Особливих нарікань не викликають хіба що межі, які свого часу були кордонами СРСР. Слід від “залізної завіси” помітний неозброєним оком.
Інша справа — колишні кордони радянських республік. Вони були зафіксовані на топографічних мапах масштабу 1:100 000, і їх середня точність — від 70 до 400 метрів. При цьому вони перетинають цілу низку населених пунктів і промислових об’єктів. Демаркувати такі кордони дуже складно — сперечатись можна буквально щодо кожного кілометра.
При цьому демаркація кордонів із Білоруссю розпочалася лише на початку цього року після зустрічі Александра Лукашенка з тоді ще Президентом Віктором Ющенком. Демаркацію кордонів із Молдовою ще не завершено. Складнощі виникають у тому числі й через невизначений державний статус Придністров’я, яке є чи не головним джерелом контрабанди в Україну.
Демаркацію кордонів України з Росією фактично ще не розпочато. Якраз заради затвердження її плану пан Медвєдєв і їде до нас. На думку експертів, поки йдеться про кордон суходолом, боятися нічого: там нема про що сперечатися. Кордон уже є, треба лише зробити його помітним.
“Демаркація цих кордонів — однозначно позитивна справа, вигідна обом державам, — стверджує Михайло Пашков, директор міжнародних програм Центру Разумкова. — Але вона потребує значної політичної волі, великих зусиль та фінансових витрат. Скільки часу займе цей процес — спрогнозувати дуже важко. Величезна ділянка кордону — справа не днів і не місяців”.
Найбільш “гарячі” торги між Україною та Росією мають відбуватися згодом. Але вони стосуватимуться вже морських кордонів та меж економічних зон. Свої прохання до України має й інша сусідка — Румунія.
Керченська протока
Нещодавно український та російський Мінтранси домовились про формування спільної комісії, яка розробить механізми спільного використання Керч-Єнікальського каналу. Саме цей канал є ключовим в українсько-російській суперечці щодо розподілу Керченської протоки. Тузлинський конфлікт — швидше, похідна від нього.
Керч-Єнікальський канал — це штучно поглиблена ділянка Керченської протоки. Це єдиний шлях для проходження протокою великих кораблів. Для малих є два інші маршрути, обидва — у російській зоні Керченської протоки. Навігацію каналом здійснюють українські лоцмани державного підприємства “Дельта-лоцман”, а за його технічний стан відповідає Керченський морський торговельний порт. Фінансова вигода України від цього оцінюється приблизно у $150—180 млн на рік. Їх сплачують російські компанії за прохождення суден. Водночас українські лоцмани іноді скаржаться на ігнорування російськими кораблями їхніх вимог. Так було й 2007 року, коли у протоці в результаті шторму зіткнулися та затонули декілька кораблів.
Але найбільш гучний конфлікт навколо Керченської протоки спалахнув раніше — у 2003 році. Тоді, під час спроби росіян побудувати дамбу до острова Тузла, й були окреслені чіткі позиції обох сторін конфлікту. Україна посилалась на розмежування каналу часів СРСР. Росія ж вимагала нового розмежування, згідно із сучасними міжнародними нормами — посередині фарватеру. А також нагадувала, що ще на початку ХХ століття острів був лише косою, яка простягалась від російської Тамані. Не спрацювало: результатом тузлинської суперечки стала фактична перемога України. Принаймні так було донині. Тепер усе залежить від умов “спільного використання” Керч-Єнікальського каналу. Хоча в принципі Україна мала всі права не погоджуватись на будь-які зміни його фактичного статусу.
Говорячи про Керченську протоку, помилкою було б не згадати про інший “надпроект” нової української та старої російської влади — міст через протоку. Наразі цим питанням впритул займаються особисто Микола Азаров (за дорученням Президента) та прем’єр Криму Василь Джарти, а також відразу кілька російських проектних фірм. Проблема в тому, що, як розповів свого часу кореспонденту “Главреда” один із керівників фірми “Спецфундаментбуд”, проект якої вважається пріоритетним, російське керівництво наполягає на будівництві моста до Олімпіади-2014 у Сочі. При цьому вітчизняні експерти сумніваються, що за такий короткий період можна побудувати якісний міст завдовжки чотири кілометри. Після Олімпіади ж фактична цінність мосту навіть для російського керівництва буде не дуже високою — згадаємо, що навіть паром, який нині перевозить вантажі протокою, останніми роками ходить недозавантаженим.
Азовське та Чорне моря
Делімітація кордонів у двох морях є не менш важливим питанням, ніж те, кому підуть гроші від прохождення каналу між ними. Україна наполягає на чіткому розподілі згідно з правилами, встановленими Конвенцією ООН з морського права. Відповідно до них, через особливості берегової лінії моря до морської економічної зони України відійде приблизно 70% Азова. До того ж “найсмачніші” його шматки — найбільш багаті на рибу. А також частина чорноморського шельфу, де є розвідані запаси нафти. Росія ж намагається хоча б домовитися з Україною про спільне використання цих ресурсів. Та це важко: в теорії Конвенція дозволяє Україні розмежувати море в однобічному порядку. Втім, так сваритися з Росією Україна не хотіла навіть за часів президентства Віктора Ющенка. Єдиним шансом для Росії отримати для себе якісь поступки щодо цих двох морів є політичний торг.
Зауважимо, що йдеться не лише про економічні питання. Розмежування морів, згідно з міжнародним правом, зробить частину Азова відкритою для візитів іноземних кораблів. У тому числі й військових. Тому для Росії контроль над Керч-Єнікальским каналом та “нетрадиційний” розподіл морів є ще й питанням державної безпеки.
Острів Зміїний
Торкатися теми Зміїного у статті про кордони насправді не дуже коректно. Хоча б тому, що у знаменитій суперечці України та Румунії в Міжнародному суді жоден кордон не було посунуто. Питання насправді стояло про морські економічні зони. Але навколо цього суду було так багато політичних спекуляцій, що все ж таки мусимо згадати й про нього.
Згідно з Конвенцією ООН з морського права, слід розрізняти територіальні води держави та морську (виняткову) економічну зону. Територіальні води — це смуга до 12 морських миль (22,2 кілометра) від берега держави. Є країни, що в односторонньому порядку привласнили собі більше, але це вже швидше питання порушення міжнародних законів. На територіальні води повністю розповсюджується суверенітет країни.
А є морська економічна зона — до 200 морських миль від вихідних ліній (кордонів) територіальних вод. Тут держава-власник має повне право проводити риболовний промисел, розроблення родовищ корисних копалин, створювати штучні острови чи екологічні заказники. Але інші держави мають право на безперешкодне судноплавство чи, наприклад, прокладання трубопроводів (на практиці в останньому випадку все одно потрібна взаємодія з державою-власником, адже та може поскаржитись на екологічне забруднення вод).
Суперечка між Україною та Румунією торкалася власне статусу Зміїного. Із самим фактом перебування його у складі України ніхто не сперечався. Сперечалися з приводу того, є він островом (українська версія) чи все-таки скелею (румунська). Скеля не має права навіть на територіальні води, не говорячи вже про морську економічну зону. Саме за економічну зону та право видобувати копалини на шельфі й точилася боротьба. Поклавши руку на серце, можна визнати фактичну правоту румунів: острів від скелі відрізняє наявність окремого природного джерела води. А такого на Зміїному немає з античних часів, коли острів був набагато більшим. При цьому морська зона між Румунією та СРСР справді ніколи не була делімітованою — конвенцію ООН з морського права прийняли лише у 1971 році.
Якщо відкинути спекуляції та недобросовісні політичні зойки про здавання української території, підсумкове рішення Міжнародного суду ООН можна вважати соломоновим. Зміїний було визнано островом, хоч із наукової точки зору він таким не є. Зону на 12 морських миль навколо нього визнали українськими територіальними водами. Вихідні лінії морської економічної зони взагалі провели за принципом “ані вашим, ані нашим”, залишивши щось середнє між пропозиціями обох держав. І знову-таки, хай би що там казали політики, але розвідані запаси газу у 100 мільйонів тонн нафти та 10 мільярдів кубометрів газу, які до того ж не так-то просто видобувати, справді не є стратегічними запасами. Для порівняння: щорічно Україна споживає 70—80 мільярдів кубометрів блакитного палива, з яких близько 18 — власного видобутку.
Острів Майкан
І все-таки Румунія має й іншу претензію до України. Чутки про неї набули розголосу, коли народний депутат України Геннадій Задирко звернувся до Державної прикордонної служби України із запитом щодо переліку всіх “спірних” територій. І отримав відповідь, що наприкінці 2009 року на засіданні Змішаної україно-румунської прикордонної комісії румунська делегація намагалася “вписати” до суто румунських територій прикордонний острів Майкан у дельті Дунаю.
Ця дельта — унікальний біосферний заповідник і водночас стратегічно важливий канал для виходу суден із Дунаю до Чорного моря. Поєднання цих статусів завжди викликало проблеми — так, поглиблення Україною власного каналу “Дунай — Чорне море” наражалося на критику екологів. 80% дельти Дунаю контролює Румунія, за Україною ж — північні 20%. Острів Майкан знаходиться посередині і завжди вважався територією України. Аргументи румунської сторони: кордони на річках проходять фарватером, а фарватер у дельті Дунаю не є незмінним через природне розмивання одних островів та збільшення інших. Як і у випадку з Керч-Єнікальським каналом, у цієї вимоги був і економічний підтекст: відхід Майкану до Румунії міг би поставити під сумнів українські права на той самий канал “Дунай — Чорне море”. Через його поглиблення останніми роками, а також через той факт, що українська сторона (знову те саме підприємство “Дельта-лоцман”) бере за прохід менше, ніж румуни, український канал швидко відібрав більшість суден у популярного раніше румунського аналога — Сулінського каналу. Для порівняння: на початку цього року українським шляхом пройшло 460 суден, румунським — 316.
Ще на тому самому засіданні спільної комісії українська сторона дала румунам рішучу відсіч. Відтоді румуни більше не порушували цього питання.
Скільки коштує Батьківщина
Визначення кордонів у сучасному світі — крок незворотний. Межі, які визначаються зараз, мають стати державними кордонами України на віки. Те, що за 19 років незалежності вони все ще не сформовані — факт доволі сумний.
Але ще більш сумним фактом можуть стати поступки у цьому питанні. Наразі Україна має на руках усі козирі. На відміну від ситуації зі Зміїним, де Україна від самого початку була у слабкій позиції, в усіх інших зазначених вище випадках міжнародне право — на її боці. Румунія не має права на Майкан, і будь-які поступки Росії можуть бути надані лише як “жест доброї волі”. Якщо, звісно, керівництво України наважиться зробити сусідові подарунок у вигляді частини державної території.
На це вже дещо вказує. Так, колишній заступник міністра закордонних справ Валерій Чалий зазначає, що не бачить жодного приводу для “спільного керівництва” Керч-Єнікальським каналом. “Йдеться про територію та суверенітет. Україна здає свої переговорні позиції”, — стверджує він, вбачаючи готовність до поступок уже в самому формулюванні мети переговорів. Зауважимо: з технічної точки зору, “спільне керівництво” також є чимось доволі сумнівним. Адже, якщо у каналі зіштовхуються судна, які отримують вказівки з одного лоцманського центру, що буде, якщо таких центрів стане більше?
Зрештою, намагання налагодити відносини з найбільш впливовим сусідою може коштувати нинішньому Президентові Віктору Януковичу всієї політичної кар’єри. А те, на що він погодиться зараз, буде непорушним законом ще довго після нього. Незалежно від його подальшої долі.
Віктор ТРЕГУБОВ
Что скажете, Аноним?
[12:17 30 ноября]
[07:40 30 ноября]
[20:31 29 ноября]
12:30 30 ноября
12:00 30 ноября
11:30 30 ноября
11:00 30 ноября
10:00 30 ноября
09:30 30 ноября
08:30 30 ноября
08:00 30 ноября
[16:20 05 ноября]
[18:40 27 октября]
[18:45 27 сентября]
(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины
При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены
Сделано в miavia estudia.