Медіа-біфштекс на ніч

Власники потім кажуть, що вони і не власники зовсім, а інвестори. Інвестори з великими грошима, що з'явилися невідомо звідки.

Але грошей так багато, що вистачає і на газети, і на журнали, і на телеканали з радіохвилями. Все це робить нічні повідомлення ще зловіснішими. І всі розуміють що це кінець. Принаймні, в “нинішньому вигляді”.

А так хотілося, щоб все було так, як раніше! Щоб журналісти писали, знімали, розповідали все, що вони хочуть! І неодмінно так, як вони хочуть! Щоб герої публікацій тремтіли від жаху, розкриваючи зранку газету та вмикаючи ввечері телевізор!

Щоб власники платили все більше грошей акулам пера и мікрофона з тих шалених прибутків, які приносять їм ЗМІ, що їх публіка розкуповує як гарячі пиріжки!!! Ідилія, кажете? Такого ніколи не було? Нічого подібного!

Українські журналісти роками жили у цьому світі, тому краще за вас знають, як все це має відбуватися в “нормальному суспільстві”. Та й в розумних книжках так написано. А в тому що українське суспільство — не цілком нормальне, не журналісти ж винні…

Маю підозру, що в тому ж світі певний час жили й деякі з власників ЗМІ. Вони, щоправда, читали інші книжки. Для них більш захопливі. І теж майже повірили, що медіа — це потужна зброя, що дозволяє керувати політиками і чиновниками на власний розсуд.

Це вже потім з'ясувалося, що зброя ця може вдарити і самого власника. Якого теж можуть суворо запитати, що це його ЗМІ собі дозволяє? І додати багатозначно “Ти хіба не з нами?” І стало зрозуміло, що замість інструменту впливу медіа-магнати здобули головний біль.

Нестерпний біль. Жити з ним неможливо. Позбутися хочеться якнайшвидше. ЗМІ, звичайно, коштують недешево. Грошей, зрозуміло, шкода. І людей шкода — журналістів, редакторів всяких. Але ж і біль не зникає. Він нагадує, що впертість і принциповість має свою ціну.

Грошей врешті можна втратити ще більше. І людей на заводах і пароплавах, що належать тому ж власнику, теж шкода. Треба ухвалювати рішення. Якщо дуже припече — навіть вночі...

Деякі, щоправда, тягнуть до останнього. Шукають паліативи. Намагаються зробити ЗМІ іншими. Наприклад, критикувати менше, так на півшишечки тільки, щоб не болісно було. Або ж не викривати, скажімо, а розважати. Медіа — це ж може бути смішно, хіба ні? Змістити акценти. Переконувати “друзів при владі”, що газети — це ж не телебачення, хто їх читає!! Друзі, звичайно, на Вашому боці. Але що вони можуть зробити, якщо “все одно дратує”.

І знову задумується власник. Навіщо йому це? Якщо можна просто “взяти грішми”. І купити квиток до країв, де ніхто тебе не запитуватиме “з ким ти, майстер культури?”

На окреме “дякую”, звичайно, заслуговують журналісти. Ті, що за свободу слова. У власному виконанні. Деякі з них, між іншим, абсолютно щиро переконані — власник ЗМІ не лише зобов'язаний платити йому гроші і при цьому жодним чином не втручатися в редакційну політику.

Вони вірять, що будь-який медіа-магнат — це латентний опозиціонер, якого хлібом не годуй, але дай можливість вкусити владу. Найзавзятіші навіть пробували взятии олігархів “на слабо”.

Погрожували наскаржитися їхнім закордонним друзям, що вони не виявлять належної сміливості у виконанні журналістських настанов. І щиро дивувалися тому, що власники не прагнуть стати “українськими ходорковськими?” Боягузи!!

Можливо, на місці олігархів окремі майстри пера й мікрофона й справді не намагалися б пристосуватися до обставин, а співали повстанських пісень і чекали на “воронок”. Але, схоже, саме тому вони досі і не знаходилися на цьому місці.

Бо “вхідний квиток” до олігархату коштував дорого. А повстанці зазвичай великих грошей не заробляють. Хіба що ексами. Хоча… останнім часом ідея зі “зміною місць” декому припала до смаку.

Виникнення численних “громадських телебачень”, принаймні, виглядає, не лише як модний тренд. Але й як запрошення. Хай, мовляв, ті, хто розповідає про те, якими мають бути ЗМІ, доведуть свої знання на практиці. Заженуть магнатів-боягузів за Можайськ.

І відчують, нарешті, самі себе олігархами. Хоча б колективними… Таким і акції віддати не шкода. Як це вже пообіцяв зробити Кагаловський.

Кагаловському, щоправда, легше. Легко віддавати те, чого тебе майже позбавили. Ті медіа-барони, в яких власність поки не відібрали, з широкими жестами не квапляться.

Вони віддають перевагу продажу. Принаймні доти, доки є покупці, які готові платити грубі гроші за свій майбутній головний біль. Все — як в старому анекдоті — “Офіціанте, чому на біфштексі сліди від зубів? — Подивимося, як Ви з ним впораєтеся”.

Олексій МУСТАФІН