Кругообіг сміття в Україні

Проблема утилізації твердих побутових відходів в Україні — вічна і болюча тема. І основний камінь спотикання тут — відсутність дієвих програм розподільного збирання, що ускладнює можливість переробки відходів. Однак (хто б міг подумати?) лише на самих батарейках і пластикових пляшках, які “покояться” на смітниках, Україна втрачає мільйони гривень. Замість цього держава утримує полігони і сміттєспалювальні заводи, які дедалі погіршують екологічну ситуацію. Водночас наша країна має і технології, і зацікавлених у переробці побутових відходів підприємців — бракує лише державної волі та екосвідомості громадян.

Столиця як індикатор

Найпоказовішим прикладом того, як в Україні обходяться з твердими побутовими відходами, є столиця. У Києві схема збирання та утилізації наступна: сміття з контейнерів забирає і вивозить близько півтора десятка перевізників. Найбільших із них п’ять, у тому числі одне комунальне підприємство “Київспецтранс”. Попереднім сортуванням відходів на дві фракції — сухе сміття (метал, скло, пластик і таке інше) і вологе (відходи харчів, вологі упаковки і подібне) — займається лише ВАТ “Грінко—Центр”, яке встановлює два відповідні контейнери. Далі сміття із твердими відходами надходить до сортувальної станції, де проводиться більш ретельний відбір, і кожна фракція відправляється на переробку. А все, що потрапило у “вологий контейнер”, у тому числі й пластик, поліетилен, медикаменти, потрапляє або на один із полігонів (переважно переповнений ТПВ №5, сюди надходить половина несортованого сміття), або на сміттєспалювальний завод “Енергія”. І перший, і другий варіант — це удар по екології. Адже в першому випадку всі шкідливі речовини просочуються у ґрунт і забруднюють підземні води через відсутність системи інженерного захисту, в другому — відбувається викид у повітря шкідливих речовин. До речі, в “Грінко” не можуть сказати, який відсоток сміття надходить на переробку, а який викидають на звалища чи спалюють. Прес—секретар компанії Сергій Устимов лише зазначає, що переробляти могли би більше, якби кияни були свідомішими і більше зважали на колір контейнерів. Хоча, за даними “Грінко”, більше 90% мешканців столиці виступає за роздільний збір.

Щодо інших приватних київських компаній, які забирають ТПВ, то сортування сміття вони здійснюють переважно не за принципом двох контейнерів, а вже після вивезення з дворів. Так, наприклад, діє компанія “Альтфатер”, яка, як запевняє прес—служба, орендує сортувальні бази і намагається відправити на переробку всі зібрані відходи. Два іншi великi перевізники — “Селтік” та “Володар роз” — довго “думали”, але так і не дали нам відповідь, чи сортують сміття для переробки.

Та найцікавіше нам відповіли у ВАТ “Київспецтранс”, в якому міськадміністрація володіє, за останніми даними, 26% акцій, а отже, це підприємство частково відображає столичну політику щодо поводження з ТПВ. “Сортуємо частково: 1—2%, просто на полігоні”, — заявили у керівництві. Уявляєте собі такий “грандіозний” київський масштаб? Ось і причина невтішної всеукраїнської статистики, наданої екоорганізацією “МАМА—86”: у 2011 році з 14,5 млн. тонн ТПВ в Україні було перероблено та утилізовано лише 6%.

“Вічний” пластик і ртуть у батарейках

Чим загрожує Україні така політика? За даними ВЕГО “МАМА—86”, питомі показники утворення відходів у середньому становлять 220—250 кілограмів на рік на одну особу, а у великих містах досягають 330—380 кілограмів на рік відповідно. Тож перш за все, якщо переробляти всього 6% із них, смітники переповнюватимуться і розростатимуться на неймовірні площі. Та найголовніше, полігони накопичують фільтрат, що має довготривалий вплив на навколишнє середовище. Згаданий київський полігон ТПВ № 5 уже накопичив його 600 тисяч тонн. Інший міський полігон біля села Пирогів площею 15,1 гектара хоч наразі й не експлуатується, проте продовжує забруднювати територію, річку Віта та підземні води у прилеглих районах. Решта звалищ продовжують накопичувати отруту.

У ВЕГО “МАМА—86” зазначають, що сміттєспалювальні заводи (ССЗ) — теж не гідна альтернатива. “Вони можуть викидати в повітря діоксини, гексахлорбензол і поліхлоровані дибензодифеніли (ПХД). Поява вищевказаних токсикантів у місцях, де вони ніколи не використовувалися, ймовірно, пов’язана з роботою сміттєспалювальних заводів. Так, дослідження, проведені у 90—х роках минулого століття, визначили підвищення рівня діоксину в молоці корів, до раціону яких входила трава з пасовищ, розташованих поблизу сміттєспалювальних заводів. Дослідження волосся у робітників ССЗ у Японії показали, що його токсичність у 3,7 раза вища токсичності волосся людей у контрольній групі (4,36 і 1,18 відповідно)”, — зазначила у коментарі координатор тематичного напряму “Хімічна безпека” ВЕГО “МАМА—86” Ольга Цигульова.

Та чи не найбільше, на думку деяких екологів, загрожують нашому довкіллю два види твердого сміття — пластикові пляшки та використані батарейки, які скидають на полігони. Шкідливими є також і сучасні енергоощадні лампочки, адже в них міститься ртуть.

Звичайна пластикова пляшка розкладається 100—200 років. Ці відходи з прогресією накопичуються у довкіллі. А якщо їх спалювати, всі шкідливі речовини вивільнюються у повітря. Вчені стверджують: пластик найнебезпечніший при горінні. При температурах від 220 градусів виділяються вінілхлорид і діоксин — украй токсичні речовини. Відтак збір і переробка пластику є невідкладним питанням.

Однак поки в Україні сміття не збиратимуть роздільно, ситуація лише погіршуватиметься. Є й інша проблема: наприклад, у столиці, за інформацію “МАМА—86”, діє щонайменше 5 підприємств, що спеціалізуються винятково на зборі і переробці саме пластикових пляшок, готові вивозити і навіть платити за це гроші. Однак немає ініціатив з боку держави, які могли б дати поштовх (умови та пільги) для розвитку подібних структур. А більшість населення про їх існування не знає.

Про небезпеку використаних батарейок чесно попереджають виробники, наносячи знак “викидати заборонено”. Однак інфраструктура збору батарейок в Україні просто відсутня. Багато хто просто викидає використані елементи живлення, не вважаючи їх шкідливими. Хоча вони є токсичними відходами. Звичайна батарейка містить свинець, цинк, марганець, ртуть та інші небезпечні для людського організму речовини. Розкладається вона впродовж 10 років і може забруднити до 20 м2 грунту або 400 літрів води. На звалищах батарейки зберігають свою небезпеку. У випадку пожежі всі вищезгадані речовини потраплять в атмосферу. “Коли ртуть потрапляє в водні екосистеми, мікроорганізми перетворюють її в метилртуть — сполуки ртуті, котрі набагато токсичнішi за елементарну ртуть. Метилртуть у навколишньому середовищі стає одним iз компонентів харчових ланцюгів”, — зазначив у коментарі “Україні молодій” член екоорганізації “МАМА—86” Денис Павловський.

Унікальні можливості України

У країнах Євросоюзу збір батарейок реалізують на рівні державної програми. Як наслідок, у Британії, Німеччині та низцi інших країн збирають для утилізації від 35% до 52% батарейок. При цьому в ЄС діє спеціальна директива “Про утилізацію батарейок”, за якою в майбутньому планується збільшити обсяги збору й переробки подібних відходів. В Україні ж, попри те, що відповідальність за сміття несе низку структур — від Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово—комунального господарства, Міністерства екології та природних ресурсів України до виконавчих органів сільських, селищних, міських рад — подібного підходу поки що немає. Хоча ресурс, який міг би переробляти елементи живлення, на диво, є.

Скажімо, у Львові працює унікальний завод ДП “Аргентум”. Станом на березень підприємство за підтримки “приватників” уже зібрало тонну батарейок типу АА і дало друге життя половині. Але та тонна — сльози, адже, за даними керівництва “Аргентуму”, українці купують близько 10 тонн батарейок щодня. Основна проблема у тому, що владна верхівка не надто поспішає розробити дієву всеукраїнську схему збору батарейок, поки що все перебуває на рівні переговорів. Відтак робота в цьому напрямi повністю покладена на “Аргентум”, активістів iз регіонів та екосвідомих підприємців.

“Наразі ведуться переговори з урядом, аби розробити систему збору батарейок, — зауважує в коментарі “Україні молодій” заступник гендиректора ДП “Аргентум” Тарас Когут. — Збір батарейок в Україні затратний, бо відсутня його дієва система. Наприклад, у Євросоюзі вона є: на два великі сортувальні заводи звозять батарейки, розподіляють їх і відправляють на підприємства, що їх переробляють”.

За словами Тараса Романовича, користь від подібної системи для України більш ніж очевидна, адже 95% відсот­ків переробленої батарейки — це товарна продукція, “на виході” отримуємо цинк, мідь, нікель, залізо, хлорні і марганцеві сполуки. “Деякі з цих матеріалів додають при виготовленні нержавіючої сталі. Але найцікавіше, що частина з них в Україні не видобувається. Тобто величезний ресурс “сидить” у батарейках, — зауважує заступник гендиректора і додає: — Більше того, ми майже готові представити технологію використання речовин із батарейок у фармацевтичній промисловості, чого досі не робили в усьому світі”.

Однак у самому Львові до ДП “Аргентум” ставлення двояке: його завод розташований у центрі міста, і часом керівництво не допускає на територію екоінспекторів, що наразі ставить під сумнів екологічну безпеку його діяльності.

Європейський досвід

У Німеччині знайшли оригінальний спосіб стимулювати екосвідомість населення. За кожну здану пластикову пляшку там можна отримати 25 євроцентів. Натомість влада економить на облаштуванні звалищ, яких у країні немає. А в Данії з переробленого пластику виготовляють нові пластикові вироби, причому обходяться вони дешево.

Максим САВЧУК, Юрій ПРИМАЧУК